Анджей Сапковський Зерно правди — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 22 июня 2015





- Як тобі це вино? Завважив, що воно не з яблук, а з винограду? Та як що тобі не смакує, вичаруємо інше.

- Дякую, і це непогане. Магічні здібності в тебе природжені?

- Та ні. Відтоді, як у мене виросло оце. Морда, розумієш? Сам не знаю, звідки воно в мене взялося, але дім виконує все, що забажаю. Диво не таке то вже й велике: я вмію вичаровувати хіба харчі та напої, одяг, білизну, чисту постіль, гарячу воду, мило… Будь-яка баба на це зугарна без жодних чарів! Відчиняю чи зачиняю вікна й двері, запалюю вогонь… Так, нічого особливого.

- Ну, все-таки. А цю, як ти кажеш, морду, давно маєш?

- З дванадцяти літ.

- Як же це сталося?

- А тобі який клопіт? Наливай-но собі.

- Охоче. Не мій це клопіт, звісно, питаю просто з цікавості.

- Привід зрозумілий, - засміялося страховисько, - але цікавість твою задовольняти я не хочу. А знаєш чому? Тебе це не стосується, та й годі. Але покажу тобі, як я виглядав раніше. Подивись-но на оті портрети: перший від каміна - то мій татусь. Другий - один кат знає хто, ну, а третій - то я… Бачиш?

З-під пилу та павутиння, що покривали портрет, на Геральта дивився сумним поглядом підліток із прищавим обличчям. Геральт покивав головою.

- Бачиш? - повторив Нівеллен, вищиряючи ікла.

- Бачу.

- Хто ти такий?

- Не розумію.

- Не розумієш?

Нівеллен підвів голову. Маленькі його оченята заблищали, як у кота.

- Портрет мій, дорогий гостю, висить поза досягом світла свічок. Я його бачу, але я не людина, принаймні тепер. Людина, щоб роздивитись цей портрет, підвелась би, підійшла ближче і запевно захопила з собою свічник. Ти ж цього не зробив. Висновок простий. Але я питаю прямо й відверто - ти людина?

Геральт не відвів очей.

- Коли вже ти так ставиш питання, - відповів він, трохи помовчавши, - то не зовсім.

- Ага. Мабуть, не буде неввічливим запитати, хто ж у такім разі ти є?

- Відьмак.

- Ага, - повторив Нівеллен по хвилі мовчання. - Наскільки я пригадую, відьмаки заробляють на життя цікавим способом - забивають за оплату всіляких потвор.

- Твоя правда.

Знову настала тиша. Полум’я свічок здіймалось догори тонкими струменями, миготіло, іскрилося в різьбленому кришталі келихів і каскадах воску, що стікав по канделябру. Нівеллен сидів нерухомо, лишень злегка поводячи довгими вухами.

- Припустімо, - сказав він нарешті, - що ти вихопиш меча скорше, ніж я до тебе доберусь. Припустімо також, що поспієш мене навіть ударити. Що далі? При моєму тілі мене це не затримає - зіб’ю тебе з ніг навальним стрибком, а тоді, певна річ, усе вирішать зуби. Як ти гадаєш, відьмаку, хто з нас двох має більше шансів, якщо діло дійде до горлогризтва?

Геральт, притримуючи великим пальцем олив’яний ковпачок карафки, налив собі в келиха вина, ковтнув і відкинувся на спинку крісла. На страховисько дивився посміхаючись, і посмішка та була винятково паскудною.

- Та-а-а-а-к, - протяг Нівеллен, длубаючись пазурами в куточку пащі, - треба визнати, що ти вмієш відповідати на запитання, не вживаючи багато слів. Цікаво, а як ти відповіси мені на таке: хто тобі за мене заплатив?

- Ніхто. Я тут випадком.

- А часом не брешеш?

- Не маю такого звичаю.

- А який маєш звичай? Розказували мені про відьмаків. Я запам’ятав, що відьмаки крадуть маленьких дітей, яких потім поять чарівним зіллям. Ті, що виживають, самі стають відьмаками, чарівниками з нелюдськими здібностями, їх навчають убивати, викорінюючи всі інші людські почуття. Роблять з них потвор, які мають убивати інших потвор. Чув я також, що зараз саме час, аби хтось почав полювати на відьмаків, потвор-бо стає все менше й менше, а відьмаків - усе більше. З’їж куріпку, поки не остигла.

Нівеллен узяв з полумиска куріпку, укинув її в пащеку і захрумтів, як сухарем, трощачи зубами тендітні кісточки.

- Чого мовчиш? - глитаючи, запитав він відьмака. - Що з того, що про вас кажуть, - правда?

- Майже ніщо.

- А що брехня?

- Те, що потвор дедалі меншає.

- Факт. їх на світі немало, - вищирив ікла Нівеллен, - і один з них, власне, сидить перед тобою й роздумує - а чи добре він зробив, запросивши тебе. Мені твій цеховий герб, гостю, відразу ж не сподобався.

- Ніяка ти не потвора, Нівеллене, - сухо відповів відьмак.

- Хай йому трясця! Оце вже щось новеньке! Ну, то й хто ж я, по-твоєму? Кисіль з журавлини? Ключ диких гусей, що відлітають на південь похмурого листопадового ранку? Ні? То, може, я цнота, що її стеряла біля лісового джерела цицяста мірошникова дочка? Ну, Геральте, повідай мені, що ж я таке? Бачиш - мене всього аж трясе з цікавості!

- Ти не потвора. Інакше не зміг би доторкнутися до цієї срібної таці і в жоднім разі - взяти в руку мого медальйона.

- Га! - рикнув Нівеллен так, що полум’я свічок на мить нахилилося поземно. - Та сьогодні в нас, як я бачу, день відгадування страшних таємниць! От зараз, наприклад, я довідаюсь, що ці вуха виросли в мене тому, що в дитинстві я не полюбляв вівсяної каші на молоці!

- Ні, Нівеллене, - спокійно відповів відьмак, - це сталося через наслані чари, і я певен, що ти знаєш, хто їх наслав.

- А якщо знаю, то й що?

- Закляття можна відчарувати.

- Розуміється, ти, як відьмак, умієш відчаровувати? Здебільшого?

- Умію. Хочеш, аби я спробував?

- Ні, не хочу.

Нівеллен ощирив пащу і висолопив довгого, на дві п’яді, червоного язика.

- Ну що, приголомшив я тебе?

- Приголомшив, - визнав відьмак.

Потвора захихотіла, вивернулась у кріслі.

- Знав я, що тебе приголомшить, - сказала вона. - Наливай собі ще та сідай зручніше. Розповім тобі всеньку історію. Відьмак ти чи не відьмак, а око в тебе не лихе. Та й взагалі бере охота побалакати. Наливай-но собі.

- Та нема вже чого.

- От зараза! - потвора щось пробуркотіла, відтак знову грюкнула лапою об стіл.

Біля двох порожніх карафок де не взявся чималенький череп’яний бутель у плетеному кошику. Нівеллен здер зубами воскову печать.

- Як ти вже, напевне, зважив, - почав він, наливаючи гостеві й собі, - околиця наша досить безлюдна. До найближчих поселень неблизький світ. А все це, розумієш, тому, що мій татусь, та й дідусь свого часу, не давали приводу для приязні ані сусідам, ані купцям, які мандрували трактом. Кожен, кого сюди заносило, втрачав, у кращому разі, майно, якщо татусь помічав його з вежі. Двійко наближених поселень попросту згоріли, коли татусь якось прознав, що подать платиться з опізненням. Мало хто любив мого татуся, окрім мене, певна річ. Я страшенно плакав, коли одного разу привезли на возі те, що лишилося від мого татуся після удару двогострим мечем. Дідусь на той час вже не займався активним розбоєм, бо з того дня, як дістав по черепу залізним моргенштерном, жахливо заїкався, заслинювався і не завжди вчасно поспівав до відхідника. От і вийшло так, що мені, як спадкоємцеві, довелося верховодити нашою дружиною. Молодий я тоді був, - провадив Нівеллен, - достеменний жовторотий пуцьверинок, от хлопці-дружинники зразу ж і обкрутили мене навколо пальця. Верховодив я ними, як сам здогадуєшся, не краще, як порося верховодило б вовчою зграєю. Зразу д почали виробляти таке, чого мій татусь, якби був живий, нізащо б не дозволив. Та не буду торкатись подробиць, одразу ж перейду до основного. Одного разу ми вирушили аж до Гелібола, під Мирт, і пограбували там якусь святиню. Крім усього іншого, була там також і молода жриця…

- Що за святиня, Нівеллене?

- А лихо його знає, Геральте. Але судячи з усього - то мусила бути недобра святиня. На вівтарі, пам’ятаю, лежали черепи та кістки, горіло зелене полум’я і страшенно смерділо… Але до діла: хлопці схопили жрицю, здерли з неї увесь одяг, а тоді сказали, що я повинен “змужніти”. Ну, я й “змужнів”, дурний шмаркач. Під час “змужніння” жриця заплювала мені пику і щось проверещала.

- Що?

- Ну, що я потвора в людській подобі, тож стану потворою з потвор. Щось іще про кохання, про кров… Добре не пам’ятаю. Стилетик, маленький такий, був у неї, схований в косах. Узяла вона й зарізалась. Ну, а потім… Тікали ми, Геральте, кажу тобі, ледве коней не позаганяли. Недобра то була святиня…

- Ну, а далі?

- А далі було так, як і напророкувала жриця… Через двійко днів прокидаюсь я, а служники, хто мене побачив, як заверещать і в ноги. Я до дзеркала… Знаєш, Геральте, я запанікував. Мабуть, у мене почався нервовий напад. Пам’ятаю все, як в тумані. Сказати коротко, кілька душ лягло тоді трупом… Гамселив я чим попало і зненацька зробився чомусь дуже сильний. Та й дім помагав мені, як міг: хряскотіли двері, в повітрі літали всілякі речі, подекуди спалахувало полум’я… Хто встиг - той утік: тітонька, кузина, хлопці з дружини. Та що я кажу - навіть собаки й ті дали дьору, виючи, підібгавши хвости. Збігла й моя улюблена кицька Ненажерка. З переляку улюблений тітчин папуга навіть дуба дав… Тож зостався я сам-один, рикаючи, виючи, шаленіючи, трощачи все, що навинеться під руку, надто ж - дзеркала…

Нівеллен промовчав, зітхнув, шморгнув носом.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций