Вільям Теккерей Ярмарок Суєти — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 21 июня 2015



Я їм доведу, що вона моя. Громада має на неї таке право, як ви або міс Тінкер. Я їх поб’ю, хоч би й вгатив у цю справу тисячу гіней. Ось гляньте на папери, я дозволяю, коли вас цікавить. А пишете ви гарно? Я неодмінно скористаюся вашими послугами, як ми будемо в Королевиному Кроулі, міс Шарп. Бо відколи померла моя перша жінка, мені не завадила б переписувачка.

Вона була йому до пари,- мовила міс Тінкер.- Притягала до суду кожного крамаря і за чотири роки вигнала сорок вісім служників.

Еге, скупенька була, дуже скупенька,- спокійно погодився баронет.- Але для мене вигідна, навіть на управителя де. доводилось витрачатися.

Такою щирою, задушевною розмовою він розважав Ребеку досить довго. Хоч би які були в нього риси - гарні чи погані,- він їх нітрохи не приховував. Він не переставав говорити про себе, то вживаючи найвульгарніші гемшшірські слова, то переходячи на світський тон. Наприкінці він ще нагадав міс Шарп, що вона має бути готова о п’ятій ранку, і відпустив її спати. - Ви ляжете сьогодні з Тінкер,- мовив він,- ліжко широке, стане місця на двох. У ньому померла леді Кроулі. На добраніч.

Після такого благословення сер Пітт вийшов, а непривітна Тінкер зі свічкою в руці повела Ребеку широкими, холодними кам’яними сходами нагору повз понурі двері вітальні, на яких ручки були обмотані папером, до просторої, з вікнами на вулицю, спальні, де востаннє заснула господиня дому. Ліжко й сама кімната скидалися на темний склеп,- неважко було уявити собі, що на ній леді Кроулі не тільки померла, а й що тут і досі витає її дух. Та однаково, поки стара служниця молилася, Ребека зацікавлено обійшла кімнату, зазирнула у великі скрині, в шафи й комоди, спробувала відчинити шухляди, що всі виявилися замкненими, оглянула похмурі картини й туалетне приладдя.

Слава богу, що в мене чисте сумління, а то б я нізащо не лягла на це ліжко,- мовила стара.

Тут стане місця па нас обох і ще на десятьох духів,- відповіла Ребека.- Розкажіть мені, як ваша ласка, про леді Кроулі, про сера Пітта і про всю їхню родину.

Проте мала хитрунка не могла нічого витягти зі служниці, яка, заявивши, що на ліжку сплять, а не розмовляють, захропла в своєму кутку так солодко, як тільки може хропти праведниця. А Ребека ще довго не могла заснути, все думала про завтрашній день, про новий світ, у який вона ввійшла, і про можливості домогтися в ньому успіху. У мисочці з жиром блимав комишевий гніт, камін кидав велику чорну тінь на половину вкритого порохом, вилинялого килима, який, без сумніву, виткала ще покійна Леді, і на два невеличкі портрети підлітків - одного в студентській мантії, а другого - в червоній курточці, схожій на військову.

Засинаючи, Ребека все ще думала про того хлопця й хотіла, щоб він їй приснився.

О четвертій годині такого рожевого літнього ранку, що навіть Грейт-Гонт-стріт повеселішала, віддана Тінкер збудила свою сусідку по ліжкові, попросила її збиратися, відсунула засуви й відщепнула гаки з великих вхідних дверей (їхній гуркіт і скрегіт злякав сонну луну надворі) і, збігавши на Оксфорд-стріт, узяла там на стоянці візника. Немає потреби називати тут номер тієї таратайки чи нагадувати, що її власник спинився в такий досвіток поблизу Ластовиної вулиці з надією на якогось молодого гуляку, що, плентаючись додому з шинку, захотів би скористатися його ридваном і щедро заплатив би йому, як звичайно платять п’яні.

Можна також не згадувати, що коли візник і мав таку надію, то дуже розчарувався, бо шановний баронет, якого він довіз до Сіті, не дав йому жодного зайвого пенні, крім належної платні. Дарма візник звертався до його сумління, дарма лаявся, скидав коробки міс Шарп у канаву біля заїзду і божився, що стягне свою винагороду через суд.

Краще не зв’язуйся,- порадив йому один із стаєнних.- Це ж Пітт Кроулі.

Авжеж, це я, Джо,- схвально підтвердив баронет.- І хотів би я бачити того, хто в мене дістане зайве пенні.

Я також,- мовив Джо, невесело щирячи зуби й висаджуючи пакунки баронета на дах поштової карети.

Залиш для мене місце на козлах, голубе! - гукнув член парламенту чоловікові, що готував карету.

Добре,- відповів той, торкнувшись рукою капелюха, але проклинаючи його в душі (бо він обіцяв те місце молодому пасажирові з Кембриджа, який, напевне, дав би йому крону). Ребеку Шарп він влаштував па задньому сидінні всередині карети, яка, так би мовити, везла її в широкий світ.

Про те, як молодий пасажир із Кембриджа невдоволено складав свої п’ять пальт на переднє сидіння вгорі, але змирився, коли й Ребеці довелося потім вийти з карети й сісти поряд з ним, як він укрив їй ноги одним із своїх пальт і після цього зовсім повеселішав; про те, що в середині карети вмостилися якийсь чоловік, хворий на задуху, манірна дама, яка присягалася, ніби вперше подорожує в поштовій кареті (на жаль, така особа завжди знаходиться, тобто знаходилася, бо де ж тепер ті карети?), і огрядна вдова з пляшкою горілки, про те, як носильник домагався від усіх плати і отримав тільки шість пенсів від молодого пасажира і п’ять засмальцьованих півпенсів від огрядної вдови і як, нарешті, карета рушила в дорогу, обережно пробираючись крізь темні завулки Олдерсгейта, як вона промчала повз собор святого Павла з блакитною банею і проторохтіла мимо в’їзду на Флітський ринок, що тепер разом із Ексетерською біржею відійшли в царство тіней, як вона поминула “Білого Ведмедя” на Пікаділлі й потонула в ранковому тумані, що напливав з городів біля Найтсбріджа, і як залишилися позаду Тернгем-Грін, Брент-форд і Бегшот, тут можна й не розповідати. Але автор цих рядків, що замолоду сам не раз здійснював таку саму чудову подорож і такої самої гарної днини, не може не згадати її з солодким, ніжним смутком. Де поділися ті шляхи і їхні веселі житейські пригоди? Невже для старих, чесних, прищоносих візників не знайшлося свого Челсі чи Гринвіча? Цікаво, де тепер ті браві хлопці? Чи живий ще старий Уеллер, чи вже помер? Де ті офіціанти, та й самі заїзди, в яких вони подавали холодну яловичину, де присадкуватий сизоносий стаєнний, що весь час подзенькував відром, де він і його покоління? Для тих великих геніїв, що тепер ходять ще в коротеньких штанцях, а в майбутньому напишуть романи для дітей наших шановних читачів, ці люди і пов’язані з ними речі стануть такою самою легендою та історією, як Ніневія, Річард Лев’яче Серце чи Джек Шеппард.

Для них поштові карети здаватимуться романтичною вигадкою, а четверик гнідих коней - такими казковими, як Буцефал або Чорна Бесс. Ох, як полискувала їхня шерсть, коли стаєнний перед дорогою стягав із них попони! Ох, як вимахували вони хвостами, коли, огорнені парою, із стриманою гідністю звертали на подвір’я чергового заїзду! Та ба, ми вже ніколи більше не почуємо серед ночі дзвінкого ріжка, ніколи більше не побачимо, як злітає вгору рогатка. Та стривайте, куди ж нас усе-таки везе легка, з чотирма внутрішніми місцями карета “Трафальгар”? Краще без зайвих відступів зійдемо в Королевиному Кроулі та поглянемо, як там живеться Ребеці Шарп.





Розділ VIII

ПРИВАТНИЙ І КОНФЕДЕЦІЙНИЙ



“Ребека Шарп до Емілії Седлі,-Рассел-сквер, Лондон.

(Звільнений від оплати. Пітт Кроулі)

Найдорожча, наймиліша Еміліє!-З почуттям радості й водночас смутку я беру в руки перо й сідаю писати тобі, люба, сестро. О, яка різниця між сьогоднішнім і вчорашнім днем! Нині я сама, без друзів, а вчора була вдома, з тобою, сестро і я довіку тебе не забуду! Не буду розповідати, як я плакала й журилася того фатального вечора, коли розлучилася з. тобою Тебе у вівторок чекала радість і щастя поряд з матусею і відданим лицарем,, і я весь час уявляла собі, як ти танцюєш у Перкіпсів,- безперечно, найкраща дівчина на бенкеті. Я ж поїхала старою каретою до.

Міського, будинку Сера Пітта Кроулі, і ваш Джон наостанці добре познущався з мене (що ж, убогих і нещасних можна безкарно ображали). Врешті я опинилась під владою сера Пітта. Мені довелося ночувати на старому моторошному ліжку разом із старою моторошною служницею, яка наглядав за будинком. Цілу ніч я ока не склепила.

Сер Пітт зовсім не такий баронет, як ми, дурні дівчиська, уявляли собі, начитавшись у Чізвіку. Який же він, несхожий на лорда Орвіла! Уяви собі присадкуватого, вульгарного, дуже брудною дідка, бідно вбраного в поношених гетрах, що курить жахливу люльку і варить собі в казанку також щось жахливе.

Розмовляв він по-простацькому: аби ти почула, як він лаявся зі старою служницею і з найманим візником, що доправив нас до заїзду, звідки їхала карета! В тій кареті мені довелася майже цілу дорогу сидіти нагорі.

Служниця збудила мене вдосвіта, і в заїзді я спершу сіла всередину карети. Та коли ми доїхали до села, що зветься Макретон, і пустився рясний дощ, то хочеш - вір, a хочеш - ні, я мусила перебралися на гору. Бо сер Пітт - один із власників цих карет, і коли з’явився новий пасажир до Грязьбері й захотів сісти всередину, я мусила вийти на дощ, але, спасибі йому, якийсь студент із Кембриджа вкутав мене одним із багатьох своїх пальт.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций