Поль Верлен Із збірки “РОМАНСИ БЕЗ СЛІВ”

Розміщено Шкільні твори в 19 июня 2015

Поль Верлен

Із збірки “РОМАНСИ БЕЗ СЛІВ”



Перекладач: Микола Лукаш

Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990









ЗАБУТІ АРІЄТИ







Це захоплене зомління,

Це закохане томління,

Хвильні трепети лісів

У руках вітрів пестливих

I між віток шелестливих

Хор сп’янілих голосів.



О, цей шелест, шемріт, шепіт,

Воркіт, туркіт, цвіркіт, щебет,

Журкіт, муркіт, свист і писк,

Трав розмайних шелевіння,

Шум води по моховинню,

По камінню плеск та блиск…



Хто ж до всього того шуму

Вплів мотив тривоги й суму,

Жаль снує душа - чия?

То, напевно, ми з тобою

День прощаємо журбою,

То душа твоя й моя!













Крізь музичних вогнів колихання,

Крізь незвично розгойданий гомін

Я угадую давнього спомин

I провістя нового кохання.



Моє серце й душа в надпориві -

Наче око гіганта подвійне,

Де бринять, ніби мево сновійне,

Всіх пісень переливи тремтливі.



О, якої ще кращої смерті?

Одступи од коханців, тривого!

Дайте, релі, старого й нового -

Любо вмерти в такій круговерті!













Із серця рветься плач,

Як дощ іллється з неба.

Від зради чи невдач,

Відкіль цей тужний плач?



О, хлюпотіння зливи

По крівлях, по землі!

На серце нещасливе

Спливають співи зливи…



Лягає без причин

Тугa на серці туга.

З відчаю хоч кричи!

Печалюсь без причин.



Від муки дітись ніде,

Рве серце марний жаль.

Любові й зненавиди

Нема, а дітись ніде!













Душа, душа моя страждала,

Любов, любов її терзала.



Та я утіхи не знайшов,

Хоч кинув я свою любов,



Хоч цілим серцем і душею,

Здавалось, розлучився з нею.



Ніде я втіхи не знайшов,

Хоч кинув я свою любов.



I серце, серце надто чуле,

Душі сказало: “Чи ж забули,



Забули в гордій самоті

Ми очі ті і губи ті?”



Душа сказала серцю: “Хтозна?

Розлука - пастка грандіозна:



Втечеш від муки за сто миль,

Стократно груди ранить біль”.













О сумна пустеле!

Я з нудьги вмираю…

Сніг у даль безкраю

Блиск примарний стеле.



Небо тьміє мідно,

Хмари хмуро висять,

Зір нема, лиш видно,

Як конає місяць.



В далині імлистій

Щось немов синіє…

Ледве бовваніє

Бідний ліс безлистий.



Небо тьміє мідно,

Хмари хмуро висять,

Зір нема, лиш видно,

Як конає місяць.



Вам, худі вовцюги,

Й вам, хрипкі ворони,

Де знайти схорони,

Вічні волоцюги?



О сумна пустеле!

Я з нудьги вмираю…

Сніг у даль безкраю

Блиск примарний стеле.













 Солов’ю, що з високої вітки задивив-

 ся на свій відбиток у річці, здаєть-

 ся, ніби він упав у воду. Сидить на

 вершечку дуба і боїться потонути.

  Сірано де Бержерак



Одкид дерев у озернім затоні сріблистім

  Димом береться імлистим,

А угорі потопають у справжньому вітті

  Горлиць жалі сумовиті.



Цей краєвид - твоєї, мандрівнику, долі

  Образ у нашій юдолі:

Чуєш, між листям квилять у гіркій безнадії

  Всі твої втоплені мрії!









БЕЛЬГІЙСЬКІ  КРАЄВИДИ









ВАЛЬКУР



Місто цегляних

Дімків чепурних -

Парам коханих

Затишно в них!



Хміль зелениться

I виноград -

Щирий п’яниця

Тій зелені рад!



А ресторани,

Бари, пивні,

Служки старанні

I чарівні!



О атмосфера

Битих доріг…

Для Агасфера

Скільки утіх!









ШАРЛЕРУА



Сині кобольди

В чорній траві,

I вітровій,

Мов плач Ізольди.



Вівса шумкі

Річкою ллються,

Боляче б’ються

Глоду гілки.



Чи то сараї,

Чи то доми?

Що за дими

На небокраї?



Де ми? Овва!

Гудуть вокзали.

Як ви сказали?

Шарлеруа!



Ох, який смород,

Гамір і шум!

Вгонить у сум

Хмурий цей город.



Як же терпіть?

В ніс, в уші лізе

Лязкіт заліза,

Сопухи й піт…



Сині кобольди

В чорній траві,

I вітровій,

Мов плач Ізольди.









БРЮССЕЛЬ

(Прості фрески)





I



Зеленаво й малиново

У непевнім світлі лампи

За вікном все знову й знову

Мерехтять пригорки й рампи,



День сумирний на ущербі,

Вже на заході - червінька,

Де-не-де в безверхім верб’ї

Щось замислено цвірінька,



В надвечір’ї золотому,

Що журливо догасає,

Передосінь мою втому

Колосково колисає,





II



Ах, алея ця,

Мабуть, без кінця,

А вгорі - блакить!

Гарно, бачить Бог,

Нам було б удвох

Тут з тобою жить.



Он якісь пани,

Все чепуруни,

До палацу йдуть.

Як я заздрю їм,

Тим панам старим -

Добре ними буть!



Білий сон колон,

А за ними он

Захід весь в огні

Й поля тихий сум…

Ах, таку б красу

Та тобі й мені!









МАЛІН



Цей вітер, радий причепиться

До флюгера чи прапорця

На замку нобіля-купця

(Червона цегла й черепиця),

I знов - рівнина без кінця.



Якісь одноманітно милі

Ці ясени, що їм гілля

Той самий вітер розхиля,-

Лямують на далекі милі

Люцерни й клеверу поля.



А далі в тишині глибокій

Луги безкраї попливли.

Пасіться, мирнії воли,

I ви, корови повнобокі,

Під небом, ніби з ковили!



Не набавляє поїзд ходу,

Що не вагон - малий салон,

Розмови тихі, й між заслон

У вікнах види на природу,

Таку, як любить Фенелон.









А К В А Р Е Л I





СПЛІІН



Які червоні повні рожі,

Який зелений ярий хміль!



У мене серце насторожі -

Твій кожен рух в нім будить біль.



Яке блакитне чисте небо,

А море синє, мов зі скла…



Боюсь, кохана, я за тебе,

Щоб ти від мене не втекла,



Мені обридли ці мигдалі,

I цей самшит, і ця сосна,



I ці безмежні дальні далі,

I все - крім тебе, річ ясна!









STREETS



 Станцюймо джигу!



Любив я очі ці ясні,

Мов зорі ночі, осяйні,

Любив урочі їх вогні.



 Станцюймо джигу!



Вона була і добра й зла,

Смутити й тішити могла,

Моя коханочка мала!



 Станцюймо джигу!



Які п’янкі її уста,

Дізнав я краще - неспроста! -

Коли любити перестав.



 Станцюймо джигу!



Та в серці спомин ще не згас

Про той щасливий, милий час,

Коли любов єднала нас.



 Станцюймо джигу!



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций