Роберт-Льюіс Стівенсон Вечірні розмови на острові

Розміщено Шкільні твори в 17 июня 2015



Роберт Льюїс Стівенсон

Вечірні розмови на острові





Берег Фалеза. Сатанинська пляшка. Острів Голосів

Переклад Юрія Лісняка та Олександра Тереха



——————————————————————————–





Зміст



Берег Фалеза



 Південноморський шлюб



 Закляття



 Місіонер



 Чортівня



 Ніч у лісі



Сатанинська пляшка



Острів Голосів





——————————————————————————–











БЕРЕГ ФАЛЕЗА





ПІВДЕННОМОРСЬКИЙ ШЛЮБ

Я побачив той острів, коли вже була не ніч, але ще не ранок. Місяць стояв на заході, низько над обрієм, але був іще великий і ясний. На сході, саме посередині світанкової заграви, діамантом виблискувала вранішня зірка. Бриз із суходолу віяв нам в обличчя, несучи пахощі диких цитронів, ванілі та ще деякі не дуже приємні запахи, і від холодного подмуху я аж чхати почав. Треба вам сказати, що я чимало років прожив на пласкому острові недалеко від екватора, здебільше сам-самісінький серед тубільців. Тут усе мало здаватися новим для мене, навіть говірка буде зовсім незнайома, і вигляд оцих лісів та гір, дивні запахи від них жвавіше розганяли кров у мене в жилах.



Каштан дмухнув на каганчик у нактоузі.



- Он! - сказав він. - Онде бачиш димок, містере Вілтшир, за бурунами на рифі? Ото Фалеза, там наша факторія - в східному кінці селища. Далі за вітром уже ніхто не живе - не знаю чому. На” бінокля, вже можна розгледіти хатини.



Я взяв бінокля, і берег стрибнув назустріч. Я побачив лісові хащі, смугу прибою, а з-між дерев визирали бурі покрівлі та чорні нутра хатин.



- Бачиш білу цятку онде далі на схід? - провадив капітан. - То твій дім. Збудований з коралового каменю, стоїть на згірку, широка веранда, можна ходити по троє в ряд, найкраща факторія в усіх Південних морях. Коли старий Адамс побачив її, то вхопив мою руку й потиснув. “О, я тут попав як сир у масло”, - каже. - “Атож, - відказую. - Та й пора вже вам”. Сердега Джоні! Після того я тільки раз бачив його, але він уже по-іншому говорив: що ніяк не може [60]поладнати з тубільцями, чи з білими, чи щось таке, а як ми знову вернулися сюди, він уже лежав у сирій землі. Я забив там на могилі стовпчик і надписав: “Джон Адамс, спочив у Бозі тисяча вісімсот шістдесят восьмого. Така й наша доля”. Мені його дуже не вистачало. Добрячий чолов’яга був, мухи не покривдив.



- А від чого він помер? - спитав я.



- Та від якоїсь хвороби, - сказав капітан. - Вона нібито хопила його несподівано. Казали, зірвався вночі й кинувся пити “Втамовувач болю” та,3инахід Кеннеді”. Не помогло -”Кеннеді” вже був йому як водичка. Тоді він спробував відкрити ящик джину. Знов не помогло - недосить міцне. Тоді він, певне, ошалів, вибіг на веранду й беркицьнувся через поруччя. Другого дня, коли його знайшли, він був геть очамрілий - весь час тільки белькотів, що йому примочують копру. Сердега!



- А як гадають - це через острів? - спитав я.



- Ну, гадали, що острів, чи клопоти, чи ще щось, - відповів капітан. - Усі завжди казали, що місце тут дуже здорове. Наш попередній агент, Вігорс, тут і не чхнув ні разу. Він звільнився через те, що на цьому березі інші агенти були, мовляв, він боїться їх - Чорного Джека, і Кейса, і Джімі Свистуна, що був тоді ще живий, але невдовзі втопився сп’яну. Ну, а старий капітан Рендол весь час тут від тисяча вісімсот сорокового, вже сорок п’ять років. І нічого йому ніколи не дошкуляло, він навіть не старіє дуже. Наче він тут збирається самого Мафусаїла наздогнати. Ні, по-моєму, підсоння тут здорове.



- Он уже шлюпка пливе, - сказав я. - Саме в проході. Начебто шістнадцятифутовий вельбот, на кормі двоє білих.



- То ж той самий вельбот, що втопив Джімі Свистуна! - вигукнув капітан. - А дай-но бінокля. Атож, це сам Кейс, і з ним чорнюк. Слава в них - не позаздриш, але ж сам знаєш, які тут на островах язики. По-моєму, найгірший шибеник був Джімі Свистун, але ж він уже перебрався в кращий світ. Ось закладімося: вони по джин пливуть. Ставлю п’ять проти двох, що візьмуть шість ящиків.



Коли обидва агенти піднялись на палубу, мене зразу потішило, як вони виглядають, чи то радше, як обидва виглядають і один говорить. Чотири роки пробувши на екваторі, я знудився за білими сусідами; ті чотири роки видались мені за тюрму. То накладуть табу, а тоді йди до Радного Дому та проси, щоб зняли, то накупиш джину та закушпелиш, а потім каєшся, то сидиш цілий вечір у домі, з лампою за компанію, то ходиш берегом та сушиш голову, [61] яким би ще дурнем себе назвати за те, що сюди приперся. На моєму острові більше не було білих, а коли я плавав на інші острови, то й там знаходив здебільше якихсь бандюг. Тож у мене серце тішилось, дивлячись на цих двох, коли вони піднялись до нас на борт. Звісно, один із них був негр, але обидва були прибрані як годиться, в смугасті піжами й солом’яні брилі, а Кейс у будь-якому місті видався б чепуруном. Він був жовтолиций, щуплявенький, мав яструбиний ніс, дуже світлі очі й підстрижену ножицями бороду. Звідки він родом, не знав ніхто, але говорив як англієць, і ясно було, що він із пристойної родини й здобув чудову освіту. Та й у товаристві хоч куди чолов’яга: на акордеоні грав так, що ого, а дай йому уривок шворки та колоду карт, то такі фокуси покаже, незгірш від справжнього циркача. Говорити міг, якщо захоче, ніби у великопанській вітальні; а як захоче, то матюкався - куди твоєму боцманові-янкі, а голову забалакає будь-якому канакові. Одне слово, вмів пристосуватися будь-де, от воно що за один був той Кейс, і все в нього виходило природно, ніби він таким і вродився. Він був відважний, як лев, і хитрий, як пацюк, і як він сьогодні не в пеклі, то нащо ж тоді й пекло те здалося? Одну тільки добру річ можу я сказати про нього: любив свою жінку й не був до неї лихий. Вона була самоанка й фарбувала коси на червоне, як то на Самоа заведено; і коли він урізав дуба (а про це я маю розповісти), то по ньому знайшли одну дивну річ: він склав духівницю як добрий християнин, і в ній усе відписував удові: і свій пай, казали, і Чорного Джека, і майже весь Біллі Рендола, бо Кейс там вів усю бухгалтерію. Отож вона поїхала додому на шхуні з Мануа і тепер там, на своєму рідному острові, пані на всю губу.



Але того першого ранку я знав про все це дідька лисого. Кейс повівся зі мною як джентльмен і як друг, познайомив мене з Фалезою, намагався всіляко прислужитись, а що я не знав тамтешніх тубільців, то це була для мене велика поміч. Більш як півдня ми просиділи в каюті за чаркою, і я ще зроду не чув, щоб хтось говорив більше до діла. На всіх островах не було вмілішого й спритнішого агента. Я подумав, що Фалеза таки непогане місце, і з кожною чаркою в мене робилося легше на серці. Останній наш тутешній агент, обнюхавшись на острові з півгодини, вшився геть, бо нагодилось вербівне судно з заходу. Капітан, припливши сюди, застав факторію на замку, ключі, залишені пасторові-тубільцеві, та ще листа від утікача, де той признавався, що просто боїться за своє життя. Відтоді фірма не мала тут представника, і вантажитись не було чим. Крім того, вітер [62] був ходовий, і каштан сподівався за ніч допливти до дальшого острова в годину високого припливу, тому мій товар і все манаття вивантажили хутенько. Кейс мене запевнив, що труситись над ним нічого, ніхто й соломинки не візьме, на Фалезі люд живе чесний, хіба яке курча, або зайвий ніж, або зайву паличку тютюну поцуплять, тож найкраще мені сидіти спокійно, поки шхуна відпливе, а тоді прийти прямо до нього додому, познайомитись із старим капітаном Рендолом, тутешнім патріархом, під’їсти що Бог пошле, а як стемніє, йти додому спати. Отож до полудня я вже зійшов на берег Фалеза, а шхуна попливла далі.



Ще на борту я трошки хильнув, а щойно відбув довгеньке плавання, тож земля хиталась піді мною, наче палуба. Світ мені здавався ніби свіжо помальованим, ноги рухались, немов під музику, Фалеза могла б бути раєм земним, коли такий є, а коли нема, то дуже шкода! Як гарно було ступати ногами на траву, й дивитись увиш на зелені гори, й бачити чоловіків у зелених вінках та жінок у барвистих сукнях, червоних із синім. Ми йшли й ішли то під пекучим сонцем, то в холодку, і нас тішило те й те, і всі діти з селища, брунатні, з поголеними голівками, бігли за нами й тоненько сокотіли, ніби вітаючи нас.



- До речі, - сказав Кейс, - треба вам жінку знайти.



- Атож, - відповів я, - спасибі, що нагадали. Довкола нас була ціла юрба дівчат, і я виструнчився й



Почав розглядатися серед них, немов турецький паша. Всі вони були повдягані, бо вийшли стрічати судно, а жінки на Фалезі, нівроку, гарні, є на що подивитись. Єдина вада - трохи заширокі в кормі, і я саме подумав про це, коли Кейс торкнув мене:



- Он гляньте, яка краля!



Я глянув у той бік і побачив дівчину, що йшла осібне від решти.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций