Білик Іван Іванович Меч Арея — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 16 июня 2015


Вона завмерла, тоді поворушилася й випорснула йому з рук.

— Негоже єсть полянинові брати вдовицю.

Голос у неї збляк, і вічі теж стали схожі на вчорашній сивий туман.

Вона повторила, мов сама себе переконуючи:

— Негоже вдовиць…

— Я єсмь князь, а не лиш полянин.

— Закон для всіх ваших русинів єдин є: що для князя, що для смерда.

— Ти ж не руського роду-с, але сіврського! — майже крикнув Богдан.

— Зате ж ти єси русин, полянин…

Він знову пригорнув її, дивлячись услід Вишаті, який майже доїхав до того смерда, що ралом орав землю. Ясновида підняла вічі й сказала:

— Дай, княже, я поцілую твої вуста. Впосліднє. Я люблю тебе.

— Чуй, княгине, — озвався Богдан, — візьму тебе в наліжниці — того ніхто мені не заперетить!

Вона сахнулась:

— У наліжниці? Не буде того! Чув єси? Не будеї

Болісно схлипнувши, вона побігла в той бік, де видніла чорна згорблена спина стариці, київський же князь безвільно стояв і стояв, неспроможний ні зрушити, ні гукнути вслід їй хоч слово…

У місяці квітному, коли смерди вже досівали останні гони ярини, Богдан знову поїхав у землі сіврські. Сього разу був сам. Лишивши коня в сідлі й знявши тільки вуздечку, він без вагань увійшов у ворота й попростував до єдиної пристойної хати селища. З усіх прикмет се мав бути Ясновидин терем, бо решта хаток тулилася густо понад неширокою вулицею, білі й чепурні, але маленькі, мащені глиною лише з-від вулиці.

Богдан не помилився. Княгиня мешкала в сьому хоромику. Ступивши до сіней, він зіткнувся зі вже знайомою старицею. Бабця шаснула в одні двері, він розчинив протилежні й побачив Ясну.

Княгиня сиділа біля розчиненого в садок віконця й пряла з кужеля мичку. Прудке веретено з череп’яним прясельцем на гузирику сягало майже долівки, встеленої травою, на траві сиділа чорнявенька дівчинка років півтора-двох і бавилася з пухнастим білим кошеням.

Коли князь увійшов, Ясновида випустила веретено додолу, й череп’яне прясельце розкололось навпіл. Жінка зойкнула й нахилилася шукати черепочки, бо то був поганий знак, одну половинку знайшла, другої ні й сіпнулася до маляти:

— Ґримо! Остави котку, бо набию!

Ні в чім не винна дівчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й підняла дитину з долівки.

— Не к добру є, — сказав аж тепер Богдан, і княгиня теж повторила:

— Не к добру… Пощо єси прийшов, княже?

— По тебе-м прийшов, — озвався київський князь, але й далі стояв коло дверей. Ясновида нічого не відповіла, й він мовив: — Маєш доньку…

— Й три сини маю, княже…

— Де ж вони? Я-м не видів синів твоїх.

— У стольному городі Витичеві. Твій дідо Рогволод узяв до науки.

Богдан хотів сказати княгині про те, що дідо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала:

— Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна… в лугарі.

— Пощо в лугарі?

— Забув єси, княже, що й я-м роду луганського.

— Розповзлися ваші лугарі по світах.

— Готи випхали.

— То ще є не найгірше: словенського роду на Русі побільшає.

— Лугарі не словіни, княже.

— Відаю: венеди. Однієї крові… Й Перунові вклоняються, й Дажбогові, й Велесові…

— Ми речемо на Дажбога Полель.

— То є їдне. Так само, як лугарі кажуть Огнян, а ми, русичі — Вогнян. Пощо речеш мені все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сі мови твої…

— Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.

— Я прийду й умикну тебе, княгине.

Вона затулилася від нього малям, наче боронею, й одповіла:

— Не єсмь уже княгинею. Вдова…

— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, — сказав не знати нащо Богдан, і перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному міху. Так було завше, коли він згадував роденського князя, бо живим не бачив його ніколи.

— Огняном, на честь… вітця його. В княгининих очах накипіли сльози.

— Ти любила єси князя? — роздратовано прорік Богдан.

— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. — Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: — Не буде того, Богдане. Маю рід і плем’я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш… через тебе.

Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й він крикнув:

— То пощо ж не пішли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?

— Ти сього не зумієш, княже, — тихо проказала Ясновида. — Однаково не зумієш. — Тоді глянула на нього згорда й кинула: — Та й не такий єси міжний, аби мене питати про се.

То вже була образа, ще гірша, ніж тоді, в дитинстві, коли Богдан од кохання плакав у матері на грудях. Княгиня зрозуміла, що від гордого й нестримного русина можна тепер сподіватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей і, міцно притискаючи малятко, вибігла в сіни. Двері грюкнули об сінешну стіну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом і теж вибіг і біг до самих воріт селища, де на нього чекав осідланий жеребець.

Богдан гнав усю дорогу від Нежині до Дніпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправі й ледве здолав потім стрімкий Боричів узвіз. Досвідчений коло коней Вишата шептав жеребцеві, й одливав, і пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому відомим зіллям і насилу виходив. Богдан теж, відчуваючи провину, вештався в стайні. Й тільки на п’ятий день провиділося, що кінь житиме.

— Дідко, — коротко підсумував старий конюший, бо тільки всемогутній захисник усякої живої тварі міг урятувати такого всмерть загнаного коня.

Богдан відітхнув — хоч у сьому не буде йому гріха. Потім, угадавши слушну хвилину, спитав матері:

— Хто є Ясновидин отець?

Стара княгиня розуміюче глянула на сина й відповіла:

— Немає його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сіврського родича. Сирота. — Й раптом сказала, не сподіваючись на жодну згоду Богданову:

— Божку, сину, зналізла-м тобі невісту. Русана є добра дівиця й княжа дочка Воїбора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На віно зберемось, а жупан Воїбор многе за нею придасть. І… сина князь не має. Я сватів послю…

Останні слова мати промовила так благальне й так жалібно подивилася синові в вічі, що він тільки стомлено махнув рукою:

— Чиніть, мамо, як знаєте.

Й пішов з двірця. Княгиня ж Рада не знала, чи веселитися, чи плакати — так швидко вкоськати свавільного сина вона й не сподівалась.

Старечо подріботівши до скітної кліті, вона ще здалеку загукала свого домажирича:

— Малку-у! Малкуі Біжи сюди. Відмикай скітнищо, вибирати-ймемо віно для невісти.

Та того дня з Лугів повернувся її молодший син Волод. За роки бурлакування серед косаків виріс, майже як Богдан, хоча й удався чорний, мов жук. І хоч він ще не був князем, на голові в нього в’юнився смоляний оселедець — ознака приналежності до лугового війська косарів.

Увечері київський князь Богдан Гатило, придивляючись до свого чорнявого й зовсім незнайомого брата, віддав йому частину вітчини: городище на Росі, по той бік Сквири, яке ще не мало й назви.

Городище було занедбане, його часто палили степовики. Князь Володар мусив подбати про се.

— Сідай у сьому городі, — сказав Богдан поважним голосом, як і личило князеві. — Буде ім’я йому Володарка.

А за місяць княгиня Рада справила дві жонитьби:

Богдан повів княжну Русану, Волод же — доньку велійого болярина тиврівського з полянського племені, що сиділо між ріками Богом Полудневим та Дністром. Стара княгиня подбала й про молодшого сина. Й хоч болярівна з Тиврова була перестарком, та батько давав за нею добрі землі: мав тільки її та сина Войслава, однолітка Богданового.

В ЛІТО 425-е

Переставивсь імператор римський Гонорій. Вельми був сластолюбний, і ніколи не пив води, лишень вино, й жони-наліжниці многі мав, і падкий був до слави, але в ратях не відзначивсь, і готів західних не встиг нацькувати на слов’ян, і вмер із чарою в руці.

Й Пульхерія-грекиня посадовила на стіл римський недолітка Валентинівна Флавія, й тепер у дворі римському правували греки, й воєм молодого імператора наставлено грецького послуха Еція, теж іменем Флавій, і в Римі рекли: «Валентинівн є Флавій Третій, Ецій же є Флавій Перший». І Рим тепер усе робив, як того хотіла Пульхерія та її недолугий брат імператор Теодосій.

У те ж літо, місяця костричника в 17-е народився київському князеві Богданові син, і врік його дідові своєму, і дав ім’я йому Данко.

В ЛІТО 426-е

Місяця червця

Надходило велике свято, мабуть, найрадісніше з усіх полянських свят — Купало, й хлопці подалися на влови. В сей літній місяць багато не наловиш — косулі та олені поробилися страхливі, бояться за своїх малят, у Діброву хоч не йди, однаково дикуна не зловиш, бо вони теж тепер люті й сторожкі, розірве тебе, впіймавши на ікла, й шмаття по лісі розкидає. Зате можна спробувати качок, і хлопці скрадалися попід очеретами, що густою щіттю обросли тихоплинну Яропінь.

Хлопців було двоє, обидва з одного села Городище. Старший, Людота, мав сімнадцять літ і в вільний од рільництва час навчався в сільського коваля кузенського ремества.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций