Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 4 июня 2015







- І ти гадаєш, що все скінчиться пробудженням? - запитала вона.



Ми мовчки дійшли до округлого фасаду колишнього готелю “Мажестік”, де бульвар завертає, і проспектом Дюбушаж дісталися до центру міста. Тут, під аркадами площі Массена, серед безладдя автомобілів і натовпу гуляк та людей, що, повертаючись з роботи, чекали на автобус, я відчув полегкість. Все це пожвавлення довкола створювало в мене ілюзорне відчуття того, що ми вирвалися з полону якогось сну.







Сну? Ні, скоріше відчуття, що дні невблаганно спливають за днями і затримати, спинити їх нема жодної змоги. Ми наче стояли на конвеєрі, а вулиці пробігали повз нас, і ми не знали, чи то рухався конвеєр, чи краєвид, як ото, буває, роблять під час кінозйомки.



Час від часу екран проривався. Не вдень, а тільки вночі, завдяки свіжішому повітрю та мерехтливому світлу. Ми виходили на Англійську набережну і знову твердо ступали по землі. Те отупіння, що оволоділо нами після приїзду до цього міста, минало. Ми знову почували себе господарями долі. І знову могли будувати плани. Треба спробувати перетнути італійський кордон. Ніли нам допоможуть. Саме на їхній машині з дипломатичними номерами ми потрапимо з Франції до Італії, не проходячи перевірки й не привертаючи до себе уваги. І подамося на південь, до Рима. Це - наша мета. Єдине місто, де, як я гадав, ми могли б осісти й прожити решту життя. Саме Рим, що ніби створений для таких апатичних натур, як ми.



А вдень усе зникало. Ніцца, блакитне небо, світлі, схожі на величезні тістечка, будинки, пароплави, безлюдні, залиті недільним сонцем вулиці, наші тіні на тротуарі, пальми й Англійська набережна - все це пропливало, наче на [29] екрані. Нескінченні післяобідні години, коли дощ тарабанив по цинкових покрівлях, а ми вдихали вогкий, запліснявілий запах нашої кімнати й відчували себе покинутими… Згодом я звик до такого стану й тепер добре почуваю себе в цьому місті привидів, де час ніби зупинився. Як і решта людей, що цілими процесіями неквапно прогулюються Англійською набережною, я змирився з тим, що в мені зламалася пружина. Я звільнився від земного тяжіння. Так, я пливу разом із рештою мешканців Ніцци. Але тоді, коли ми жили у мебльованих кімнатах вілли “Свята Анна”, цей стан був для нас новий, і ми раз у раз ще поставали проти заціпеніння, що оволодівало нами. Тільки діамант був у нас єдиною надійною і постійною річчю, єдиною незмінною точкою відрахунку. Чи не накликав на нас біду саме він?







Потім ми зустрілися з Нілами знов. Пам’ятаю, це було в барі готелю “Негреско”, близько третьої години дня. Ми їх чекали, сидячи напроти вікна. У тій напівтемряві, що огортала нас, небесна блакить за шибками здавалася ще яснішою і ще недосяжнішою.



- А якщо з’явиться Вількур? - Я завжди називав його на прізвище.



- Вдамо, що не знаємо його,-сказала Сільвія. - Або покинемо його з Нілами і зникнемо остаточно.



Оте “зникнемо”, почуте з уст Сільвії, нині крижаним холодом стискає мені серце. Але того дня я сміявся, уявляючи, як Ніли й Вількур сидять за одним столом, не знаючи до пуття, про що розмовляти, й хвилюючись, що нас усе нема й нема.



Та ні, Вількур не з’явився.



І ми трохи пройшли з Нілами вздовж Англійської набережної. І саме того дня фотограф, що стояв коло “Середземноморського палацу”, навів на нас об’єктив і тицьнув мені в руку картку з адресою ательє, де через три дні я міг забрати знімки.



Машина з дипломатичними номерами стояла навпроти каруселі в парку Альберта І. Ніл сказав нам, що вони з дружиною збираються “заскочити” в Монако й “уладнати справи”. Він був у светрі із відгорнутим коміром і замшевій куртці, яку ми бачили на ньому першого вечора; Барбара Ніл була в джинсах і соболиному манто.



Потім Ніл відвів мене вбік. Ми стояли біля каруселі, що повільно оберталася. Там була тільки одна дитина. Вона сиділа в червоних санях, запряжених білими кіньми, навік приреченими тягти за собою ті сани.



- Це нагадує мені дитинство… - зітхнув Ніл. - Я мав тоді, здасться, років десять… Так… У п’ятдесятому році… Чи в п’ятдесят першому… Ми гуляли тут із батьком і його товаришем… А потім мені захотілося прокататися на цій каруселі, і батьків товариш сів разом зі мною… Ви знаєте, хто це був? Еррол Флінн. Вам це ім’я щось каже - Флінн? - Він поблажливо обійняв мене за плечі. - Я хотів поговорити з вами про діамант. Скоро в Барбари день народження, і хочеться якомога швидше дати вам завдаток. Чек мого банку в Монако… Англійського банку… Вас це влаштовує?



- Воля ваша.



- Я вставлю цей діамант у перстень… Барбара дуже радітиме.



Ми знову приєдналися до Сільвії та Барбари. Перед тим, як сісти до машини, Ніли нас обняли. Того дня я подумав, що вони - чудова пара. До того ж повітря на Лазуровому березі взимку таке м’яке, небо і море голубе, а життя, коли простуєш сонячної днини по гірській дорозі Вільфранша, таке легке, і все здається можливим: чеки англійського банку в Монако, які вам тицяють до кишені, Еррол Флінн, що катається на каруселі в парку Альберта І…



- Сьогодні повечеряємо в “Коко-Біч”! - Голос Ніла дзвінко лунав у телефонній трубці. Американської вимови не відчувалося зовсім, навіть коли він сказав “Коко-Біч”. - Ми заїдемо за вами до готелю після восьмої.



- Може, зустрінемося десь на вулиці? - запропонував я.



- Ні, ні. Простіше заїхати до готелю. Можливо, ми затримаємось… Отже, після восьмої в готелі. Ми посигналимо.



Заперечувати не було сенсу. Так і буде. Я дав згоду, почепив трубку й вийшов з телефонної будки на бульварі Гамбетта. [30]



Ми відчинили в кімнаті вікно, щоб почути сигнал, і лежали обоє на ліжку, оскільки примоститися в нас більше не було де.



Ще до смеркання пішов дощ. Він дрібно тарабанив по цинковій покрівлі, і від того шуму нам чомусь уявлялося, паче ми лежимо в кімнаті якогось готелю на курорті в Туке чи в Кабурзі.



_ А “Коко-Біч” це де? - запитала Сільвія.



У бік Антіба? Мису Ферра? Чи іще далі? “Коко-Біч”… У цій назві було щось полінезійське, і тому в моїй пам’яті зринули назви пляжів у Сен-Тропе: “Таїті”, “Мореа”…



- Як ти гадаєш, це далеко від Ніцци?



Їхати далеко машиною я побоювався. Я завжди уникав заходити пізно до ресторану чи кабаре, бо потім, наприкінці вечора, мусиш чекати, доки хтось із гостей погодиться відвезти тебе своєю машиною додому. А той гість звичайно п’яний, і всю дорогу твоє життя висить на волосинці.



- А якщо відкрутитись? - запропонував я.



Отже, вимкнемо в кімнаті світло. Вони відчинять хвіртку і пройдуть через сад. Хазяйка відімкне скляні двері, і їхні голоси залунають на веранді. Хтось кілька разів постукає до нас. Потім вони покличуть: “Ви вдома?” Тиша. І ось ми з полегкістю дослухаємось, як віддаляються їхні кроки, причиняється хвіртка… Нарешті самі! Ніщо не зрівняється з цією насолодою…



Тричі пролунав сигнал - глухо, мов гудок корабля в тумані. Підвівшись до вікна, я побачив за огорожею Нілову постать. На сходах я сказав до Сільвії:



- Якщо “Коко-Біч” далеко, запропонуємо повечеряти десь ближче. Скажемо, що мусимо повернутися раніше, бо нам мають дзвонити.



- Або нам доведеться їх покинути,- додала Сільвія.



Дощу вже не було. Ніл, вітаючись, помахав нам рукою.



- Я боявся, що ви не почуєте сигналу.



Він був у светрі з відгорнутим коміром і в замшевій куртці.



Машина стояла в затінку на проспекті Шекспіра - чорна, простора, але її марки я визначити не зміг. Може, німецька? Номери були не дипломатичні, а паризькі.



- Довелося взяти іншу машину, - пояснив Ніл. - Та поламалась.



Він розчинив перед нами дверцята. Барбара Ніл у соболиному манто чекала на передньому сидінні. Ніл сів за кермо.



- Вперед, до “Коко-Біч”! - гукнув він, різко розвертаючи машину.



По вулиці Кафареллі ми поїхали, як на мене, надто швидко.



- А “Коко-Біч” далеко? - запитав я.



- Зовсім ні,- відповів Ніл. - Зразу за портом. Це Барбарин улюблений ресторан.



Вона обернулася до нас і всміхнулась.



- Я певна, вам там сподобається.







Ми проминули порт. Тоді проїхали повз парк Віж’є та яхт-клуб. Ніл завернув на звивисту вулицю, що тяглась уздовж моря, і зупинився біля понтона, освітленого яскравою вивіскою.



- “Коко-Біч”! Всі - за мною!



Його радість видалася мені якоюсь неприродною. Чого це він так розходився?



Коли йшли через понтон, Ніл фамільярно обняв обох жінок за плечі. Віяв досить рвучкий вітер, і він гукнув їм:



- Обережно, не опиніться за бортом!



Нарешті ми спустилися вузькими сходами - за поручень там правив товстий білий канат - униз і коридором дісталися до ресторанної зали. Перед нами з’явився метрдотель у моряцькому костюмі й білому кашкеті:



- На чиє ім’я було замовлення, панове?



- Капітана Ніла!



Закритий склом ресторан підіймався над водою метрів на десять.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций