Томас Манн Смерть у Венеції — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 31 мая 2015



Пісня, нікчемна за своїм змістом, в устах співака, завдяки його міміці й рухам тіла, а також манері значуще підморгувати і раз по раз показувати кінчик язика, ставала двозначною, непристойною. З виложистого коміра спортивної сорочки, одягненої до звичайних штанів, стриміла худа шия з величезним борлаком, наче безсоромно виставленим напоказ. Бліде, кирпате, безбороде обличчя, що не давало уявлення про його вік, було все ніби переоране гримасами й пороком, а до зухвалої посмішки на його рухливих устах особливо пасували дві зморшки, що вперто, владно, майже люто залягали між рудими бровами. Та особливо він звертав на себе увагу Ашенбаха тим, що його підозрілу постать ніби оточувала така ж підозріла атмосфера. Бо щоразу під час приспіву він, по-блазенському кривлячись і посилаючи вітання публіці, проходив химерним маршем попід балюстрадою, і щоразу, коли він наближався до Ашенбаха, той відчував, як від нього міцно тхне карболкою.

Скінчивши пісню, співак почав збирати гроші. Найперше він підійшов до росіян, які, видно, щедро винагородили його, а потім рушив східцями нагору. I тут, на терасі, його зухвалість де й ділася, - він поводився покірно, принижено. Улесливо вклоняючись, він ходив від столика до столика й щирив у сумирно-підступній посмішці великі зуби. Проте між рудими бровами в нього й далі грізно залягали дві глибокі зморшки. Гості з цікавістю й легкою відразою розглядали дивну істоту, що збирала плату за своє блазнювання, і кидали монети в простягнений капелюх кінчиками пальців, наче боялися до нього торкнутися. Коли зникає фізична дистанція між комедіантом і пристойною публікою, хоч би як він її перед тим розважав, завжди з’являється почуття незручності. Співак відчував це й намагався загладити свою провину перебільшеною покірністю. Він наблизився до Ашенбаха, а разом з ним і той запах, на який інші гості, видно, не звертали уваги.

- Послухай! - приглушеним голосом, майже машинально, мовив Ашенбах. - Венецію дезинфікують. Але чому?

Блазень хрипко відповів:

- Наказ поліції! Через спеку і через сироко, добродію. Сироко давить на людей, цей вітер шкідливий для здоров’я… - Він наче дивувався, що хтось цього не знає, і долонею показав, як давить сироко.

- Отже, у Венеції немає ніякої біди? - дуже тихо, крізь зуби, спитав Ашенбах.

Жилаве обличчя блазня скривила гримаса комічної безпорадності.

- Біди? Якої біди? Хіба сироко біда? Чи, може, наша поліція біда? Ви, мабуть, жартуєте! Біда! Ото вигадали! Запобіжні заходи, зрозумійте ж нарешті! Наказ поліції, необхідний за такої погоди… - Він замахав руками.

- Гаразд, - так само тихо мовив Ашенбах і швидко кинув у капелюх більше грошей, ніж годилося. Потім очима наказав співакові, щоб той ішов геть.

Співак послухався, щирячи зуби й улесливо вклоняючись. Та не встиг він дійти до східців, як його сцапали двоє готельних службовців і, ставши майже впритул до нього, почали перехресний допит. Він знизував плечима, запевняв, присягався, що нічого не сказав; нарешті службовці побачили, що він не бреше, й відпустили його. Він вернувся на подвір’я, перемовився кількома словами зі своєю трупою під ліхтарем і ще раз виступив з прощальною піснею.

Ашенбах не пам’ятав, щоб колись чув цю пісню: задерикувату, незрозумілу, складену якоюсь говіркою, з реготом замість приспіву, який щоразу на ціле горло підхоплювала вся трупа. В тому приспіві не було ані слів, ані музичного супроводу, тільки ритмічно впорядкований, але дуже природно відтворюваний сміх, який найкраще виходив у самого соліста: здавалося, що він справді весело регоче. Тепер, коли відновилася відстань між ним і благородною публікою, до співака знов вернулася вся його зухвалість, і той рефрен, безсоромно звернений до тераси, був справді глузливим реготом. Здавалося, що вже наприкінці кожної строфи його посідає напад сміху, він схлипував, затуляв рота рукою, голос його зривався, плечі смикались, і в належну мить з горла в нього виривався такий нестримний гучний регіт, такий правдоподібний, що він заражав слухачів, передавався їм, і тераса з доброго дива теж починала весело сміятися. Це, видно, додавало ще більше запалу співакові. У нього підгиналися коліна, він плескав себе по стегнах, хапався за боки, трусився, вже не сміявся, а вив, показуючи пальцем угору, наче не було нічого кумеднішого, як ті панове, що реготали на терасі. I скоро вже сміялося все подвір’я і вся веранда, аж до кельнерів, ліфтерів і служників у дверях.

Ашенбах уже не відхилявся на спинку стільця, він напружився, наче готувався до оборони чи до втечі. Але сміх, лікарняний дух, що долинав знизу, і присутність прекрасного Тадзя сплелися для нього в нерозривні, могутні чари, що затуманювали йому розум і почуття. Вся увага гостей була спрямована на співака, і Ашенбах насмілився глянути на хлопця. I помітив, що Тадзьо, відповідаючи на його погляд, теж не всміхався, ніби пристосовувався до його поведінки і до виразу його обличчя, ніби не піддався загальному настроєві тому, що той настрій не торкнувся Ашенбаха. I сивобородий чоловік був обеззброєний, зачарований цією дитячою уважністю й покірністю і насилу втримався, щоб не затулити обличчя руками. До того ж, коли Тадзьо машинально випростався й набрав у легені повітря, Ашенбахові здалося, що він зітхає, що в нього давить у грудях. “Він хворобливий і, мабуть, не доживе до старості”, - знов подумав він з тією тверезістю, яка часом дивно йде в парі зі сп’янінням і пристрастю; і щира тривога разом з бурхливим задоволенням сповнила його серце.

Тим часом венеціанці скінчили свій виступ і рушили до виходу, їх проводжали оплесками, і керівник вирішив на прощання ще раз потішити публіку: човгав ногою, вклонявся, посилав рукою поцілунки. Гості сміялися, і він викривлявся ще дужче. Коли решта співаків уже вийшли з подвір’я, він ще вдав, ніби задки нагнався на стовп з ліхтарем, і, скорчившись, немов з болю, побіг до брами. Там він раптом скинув з себе маску комічного невдахи, випростався, навіть пружно підскочив, зухвало показав гостям на терасі язика і зник у темряві. Глядачі розійшлися; Тадзя давно вже не було коло балюстради. Проте Ашенбах, на подив кельнерам, довго ще сидів біля столика, допиваючи свій гранатовий сік. Западала ніч, час канув у безвість. У його батьківському домі, багато років тому, був піщаний годинник, - тепер він знов ніби враз побачив перед собою той крихкий і такий значущий прилад. Пофарбований у іржаво-червонястий колір, пісок нечутно, тоненькою цівкою збігав крізь скляну лійку, і коли у верхній частині посудини його меншало, там утворювався маленький вир.

Наступного ж дня надвечір Ашенбах у своїй упертості зробив ще одну спробу довідатися правду про зовнішній світ, і цього разу з цілковитим успіхом. Він зайшов в англійське бюро подорожей біля площі Святого Марка і, розмінявши в касі якісь гроші, з міною недовірливого чужинця звернувся до клерка із своїм фатальним запитанням. То був ще молодий британець у вовняному костюмі, з рівним проділом, близько посадженими очима і з тією статечно-чесною зовнішністю, яка на пустотливо-меткому півдні особливо дивує і впадає в око.

- Немає ніяких підстав турбуватися, сер, - почав він. - Нічого особливого цей захід не означає. Такі накази дають часто, щоб запобігти шкідливій дії спеки і сироко… - Але, піднявши свої блакитні очі, він зустрів погляд чужинця, стомлений, трохи сумний погляд, у якому блиснула зневага. I англієць почервонів. - Таке офіційне пояснення, - додав він півголосом, навіть трохи схвильовано, - і тут наполягають на тому, щоб йому вірили. Але я вам скажу, що за цим ховається й щось інше. - I він чесно, як на сповіді, розповів Ашенбахові правду.

Уже кілька років індійська холера вперто намагалася поширитись на інші країни. Зродившись у теплих болотах Гангу, зміцнівши під отруйним подихом пишно-нікчемних первісних хащів, яких уникає людина і де в бамбукових заростях причаївся тигр, пошесть довго і з незвичайною силою лютувала в цілому Індостані, перекинулась на схід, у Китай, і на захід, в Афганістан і в Персію, а звідти головними караванними шляхами покотилася, сіючи жах, до Астрахані і навіть до Москви. Поки Європа тремтіла, що звідти страшна примара може суходолом дійти й до неї, сирійські купці привезли її морем, і вона майже одночасно вигулькнула в багатьох середземноморських гаванях, підвела голову в Тулоні і в Малазі, показала свою машкару в Палермо і в Неаполі і, здавалося, вже не хотіла покидати Калабрію та Апулію. Північ Італії пошесть не зачепила, але в травні цього року у Венеції того самого дня страхітливі вібріони були знайдені у висохлих, почорнілих трупах якогось портового робітника і торговки зеленню. Про ці випадки промовчали. Та через тиждень їх було вже десять, двадцять, тридцять, і до того ж у різних кварталах. Один чоловік з австрійських провінцій, що приїхав на кілька днів розважитися до Венеції, вернувшись до рідного містечка, помер з дуже підозрілими симптомами, і таким чином вийшло, що перші чутки про біду в місті на лагуні з’явилися в німецьких газетах. Венеціанська влада відповіла, що санітарні умови міста кращі, ніж будь-коли, і вжила необхідних заходів для боротьби з хворобою.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций