Франко Іван Якович Борислав сміється — C. 52

Розміщено Шкільні твори в 30 мая 2015


— Що сумувати, браття, — заговорив знов Андрусь, і голос його ставався чимраз м’якший, — сум не поможе. Що впало, то пропало, і воно, вірте мені, мусило так прийти! З нашими жидами таким способом не порадимо, я то з самого початку казав. Не такий вони народ, щоби можна з ними вдати подобру! І то велике діло, що ми такого доказали, як отеє перед кількома днями! А се вони би чи тепер, чи в четвер таки зробили. Ніщо нам тепер і думати о тім, щоби поступати з ними так, як досі!

— Так що ж діяти, — не то сказав, не то зойкнув Бенедьо, — невже ж опустити зовсім руки і здатися на їх ласку?

— Ні, і ще раз ні! — живо підхопив Андрусь. — Ні, побратими, наша війна з жидами іно що зачалася, але ще зовсім не скінчилася. Се досі — то був тілько жарт, тепер нас чекає правдива, велика, гаряча битва!

В словах Андруся було тілько сили, тілько жару і завзяття, що всі мимоволі ззирнулися на нього.

— Так, тепер нам треба показати, що й жиди завчасно сміються з нас, що Борислав — то таки ми, робучі люди! Тепер ми побачили, що добрим способом з ними воювати годі, стрібуємо ж не так!

— Ми й досі, Андрусю, не… не зовсім добрим способом воювали. Вони відплатили нам тілько зуб за зуб.

В тих болющих словах був такий острий, глибокий закид, що Сень Басараб, котрий, пикаючи люльку, сидів на порозі, зірвався на рівні ноги й поступив пару кроків до Бенедя.

— Не випоминай, не випоминай минулого, Бенедю! — сказав він з притиском. — Адже сам ти знаєш, що без тих нечистих грошей і твоя чиста війна не була б могла зачатися.

— Я не випоминаю нікому нічого, — смирно відказав Бенедьо, — я знаю сам, що так мусило бути, що така в;ке наша нещаслива доля, що тілько неправдою з неправди мусимо видобуватись, але, побратими мої, вірте мому слову, — чим менше неправди буде на руках наших, тим певніша буде наша дорога, тим борше поборемо ми своїх ворогів!

— Ба, якби-то вороги также так само думали і также чесно з нами поступали, то тоді, певно, й ми мусили б їм дорівняти, а то й випередити їх! — сказав Андрусь. — Але тепер, коли правда зв’язана, а неправда має ніж у руках, то я боюсь, що, заким правда по правді розв’яжеся, неправда й зовсім заріже її. Але не о тім ми мали нині говорити, браття, а о тім, що нам тепер робити? Я гадаю, що нам тілько одна дорога осталася, — але поки скажу своє слово, хто знає, може, з вас котрий вигадає що іншого, кращого… делікатнішого, — бо моє слово страшне буде, браття! Тож, прошу вас, хто має що сказати, най каже. Ти, Бенедю?.

— Я нічого не скажу. Я не знаю, що нам тепер робити! Хіба зачинати наново утрачене.

— Еге-ге, далека дорога, та й то мости позривані. Ні, вже що іншого придумай!

Бенедьо мовчав. Що він міг тепер придумати?

— А ви, друзі, знаєте який спосіб? — спитав Андрусь. — Говоріть!

Ніхто не говорив. Усі сиділи з понуреними додолу головами, всі чули, що наближається щось страшне, якесь велике знищення, але чули заразом, що вони не в силі його відвернути.

— Ну, коли ніхто не говорите, то я буду говорити. Одна нам тепер дорога осталася — підпалити се прокляте гніздо на всі штири роги. Се моє слово.

Бенедьо здригнувся.

— Не бійтеся, невинні не потерплять попри винних. Усі вони винні.

Мовчанка стояла в хаті. Ніхто не перечив Андрусеві, але й притакувати йому якось ніхто не важився.

— Ну, чого ж ви сидите, мов порізані? Невже ж ви такі вояки, що війни боїтеся? Згадайте лишень, в яшй думці поприступали всі ви до побратимства. Адже ж у нас ще є карбовані палиці, — і нема ту й одного жида в Бориславі, на котроге би у нас карбів не було. Ви генто допоминалися мене о обрахунок. Нині день обрахунку, тілько що до давніх карбів прийшов ще оден новий, найбільший: що вони ошукали й обікрали цілу робітницьку громаду, що воии показали тим способом виразно, що хотять нас повік-віку держати в безвихідній неволі. Чи треба ж вам ще чого більше? Я думаю, що сей оден карб стачить за всі!

— Але що ж се буде за обрахунок: запалите кілька хат, кілька магазинів — і або вас полапають і посадять до криміналу, а як ні, то жиди знов скажуть: трафунок!

— О ні, не так воно буде. Коли приступати до такої війни, то вже з цілою громадою, — сказав спокійно Андрусь.

— А хіба ж се можна? Нехай оден найдеся серед громади, що вас видасть, — і всі ви пропадете.

— І так не буде. Кождий з нас, хто пристане на те діло і обіцяє руку до него приложити, добере собі десять, двадцять таких, котрим може завірити, і, не кажучи їм нічого, скаже їм в означенім часі зібратися на означенім місці. Тоді дасть знак. А коли б що видалося, то я беру все на себе.

— Але ж робітники тепер люті, роздратовані на жидів, готово статися ще яке більше нещастя, — говорив Бенедьо далі, заступаючися всякими, хоч і найслабшими, поводами від страшної певності.

— Се тим ліпше, тим ліпше! — аж скрикнув Андрусь. — Тепер найліпше вдасться моя війна, коли твоя роздразнила людей. Ти приготовив для мене найбільшу поміч, і за то я сердечно дякую тобі!

— Ти страшний, Андрію! — зойкнув Бенедьо, закриваючи лице руками.

— Я такий, яким зробило мене житє і вони, закляті вороги мої! Слухай, Бенедьо, слухайте й ви, побратими, моєї повісті, — будете знати, що навело мене на гадку зав’язувати таке побратимство для пімсти на жидах. Отець наш був найбогатший газда на всю Баню. Се було по скасованню панщини, — отець наш взяв у пана пропінацію, щоб не допустити жида до села. Хісна з тої пропінації великого він не мав, але то схіснував, що околичні жиди страшно на него завзялися. Отець шинкував чесно, водою горівки не розливав, і з усіх селів народ ішов до него. Жиди за то бий-забий на него. Зразу зачали перед паном крутитися, щоби батька підкопати, але пан знав батька і не вірив жидам. Видячи, що з того боку нічого не діб’ються, жиди взялися на інші способи. Підмовили злодіїв, — а їх тоді багато було по селах, — зачали вони шкоду робити батькові. Раз пару коней зо стайні вивели, то знов куфу горівки випустили, то до комори підкопалися. Але й тим способом батька не могли підтяти. Крадіж винайшлася, а ті, що куфу випустили, самі видалися і мусили заплатити шкоду. Тоді жиди, — що робити,’ — підпалили нас. Ледво ми з душе-ю повихапувалися, — все згоріло. Отець наш був сильний, твердий чоловік, — тілько нещастя не зламало його. Він кинувся сюди-туди — до пана, до сусідів, — запомогли його, почав він знов ставати на ноги. Тоді жиди підмовили кількох пияків, давніх панських льокаїв, щоби забили батька. Вони напали на батька вночі серед дороги, але батько вправився з ними і одного, заголомшеного, приволік додому. До всего признався, хто його намовив і що дав. Батько до суду, — пішли два жиди сидіти. Тоді другі взяли і строїли батька. Закликали його немов на перепросини і дали щось, — як прийшов, так зараз і ліг, мов підкошений, а до тижня і вмер. Пан, що дуже любив батька, спровадив комісію, комісія викрила отруту, — але не було кому настояти, і справа зам’ялася. Ще й матері жиди пригрозили, щоб і писнути не сміла, бо інакше нещастя буде. Мати злякалася і дала спокій. Але недовго жиди дали нам спокій. Вони, очевидно, завзялися зовсім зруйнувати нас. Мати наша вмерла в холеру, лишились ми з Сеньом, сироти-підростки. Замість нашого батька взяв уже був пропінацію жид, — отже, то він тепер присікався до нас. Сюди-туди він вкрутився за опікуна над нами і взяв наш грунт в уживання, а нас на виховок. На Бані й тоді вже жидів було досить, і се була не дивниця, що жид опікувався над християнськими сиротами. Зазнали ж ми тої жидівської опіки! Зразу було нам добре, мов у бога за пазухою, жид догоджував нам, до роботи не заставляв, ще й горівочки додавав. Але чим далі, тим тісніше, і вкінці повернув нас зовсім собі в наймитів-попихачів. Ми зачали допоминатися свого грунту, але жид тим часом умів уже так покрутити з панами і з громадським урядом, що нас зовсім відсудили від грунту. Але жид не чувся ще спокійним і старався нас зовсім позбутися. Зачав намовляти урльопників, щоби нас били; далі підкупив війта, щоби вставився у асентерункової комісії, щоби нас заасентерували до війська. Але ми все перебули і, вислуживши в війську, прийшли назад до села. Жид затремтів; він знав, що мп не подаруємо ему свою кривду, і старався випередити нас. Запросив нас до себе буцімто на гостину і хотів потроїти нас так, як батька. Але сим разом йому штука не вдалася. Ми пізналися на тім і нагодували силоміць самого жида тою стравою, котру нам приладив. Через тиждень його не стало. Тоді ми покинули своб село і пішли сюда, а по дорозі попрпсягли собі до смерті своєї мститися на жидах. Ми постановили собі робити з ними так, як вони з нами: підмовляти напротив них якнайбільше людей, шкодити їм, де мож, і то так зручно, щоби вони й самі не знали, відки на них паде лихо. Від того часу минуло вже десять літ. Як ми досі сповнювали свою присягу, о тім не буду оповідати. Але найбільша наша пімста тепер наближався, і хто хоче бути нашим братом, нашим щирим приятелем, хто хоче мститися разом з нами за свої і за громадські кривди, той піде з нами в тій потребі!

Послідні слова сказав Андрусь піднесеним, майже благаючим голосом. Його оповідання, сухе, уриване, мов знехочу розказане, а прецінь таке досадне і відповідаюче понурому настроєві всіх побратимів, зробило на всіх велике вражіння. Перший Прийдеволя зірвався і подав руку братам Басарабім:

— Ось моя рука, — сказав він, — я з вами хоч і до могили! Що буде, о то я не дбаю, а що скажете, то зроблю. Щоби тілько пімститися, о нічо більше я не дбаю!

— А старого Деркача чей також не відкинете, — дався чути голос з кута, і лице Андрусеве прояснилося усміхом.

— Нікого не відкинемо, братчику, нікого! — сказав він.

За Деркачем один за другим зголосилися всі побратими, окрім Матія, Стасюри і Бенедя. Андрусь радувався, жартував:

— Ну, ті два старі, з них нам і так хісна великого не було би. А ти, Бенедю? Все ще о своїх «чистих руках» мрієш?


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций