Нестайко Всеволод Зіновійович Тореадори з Васюківки — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 25 мая 2015


І ще я зрозумів, що нічого в усьому цьому не петраю. Нічогісінько. Як корова. Зрозумів, що на одному завзятті на отому: «Ми все-таки хлопці будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці!» — далеко в космос не залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися і вчитися. І тут я згадав, що через кілька днів — екзамен Перший у моєму житті екзамен, про який я через усі оті шпигунські справи зовсім забув.

Ех, учителі-вчителі, завпеди і директори! Хіба вони розуміють що-небудь у шпигунах, у героях! Хіба вони розуміють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна і стати героєм? Щоб про тебе писали в газеті передавали по радіо, а то й по телевізору. Хіба вони розуміють!

І не відмінять вони заради шпигуна екзамен, ні, не відмінять! Хоч давай їм сто шпигунів — не відмінять нізащо! Ех, учителі-вчителі!

І так мені стало тоскно, що якби я був вовк я сів би посеред хати і завив Але я не був вовк, я був п’ятикласник. А пятикласникам вити не можна «Непедагогічно» як каже Галина Сидорівна.

І я тільки тяжко-тяжко зітхаю…

РОЗДІЛ VII

Екзамен. Де Ява? Що з иим?. Переекзаменовка…

Хвилюватись я почав ще, мабуть, уві сні. Бо коли прокинувся, то ще не розтуливши очей, уже відчув, як холодно в мене під серцем, як воно то шалено б’ється-б’ється то завмирає, неживе, а в цей час від потилиці через спину’аж до п’ят біжать-біжать крижані бульбашки, — наче хто обливає мене холодною газованою водою, — і по всьому тілу гусяча шкіра.

О, як би я хотів не прокидатися сьогодні! Скільки б я дав, щоб уже було завтра! Але ні. Я відчував неминучість і невблаганність долі. Таке саме я відчував, коли сидів якось, чекаючи черги, під дверима зубного лікаря і слухав як противно дзижчить отам у кабінеті бормашина а мати міцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.

Я почав панікувати вже кілька днів тому.

— Яво! — сказав я. — Яво, голубе, треба щось робити — повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у житті. А екзаменів усі бояться. Навіть герої. Онде-о й тато мій казав, що боявся. А тато мій — ти ж знаєш!

Але Ява на паніку мою не піддався ані-ні. Тільки сміявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорічне свято.

— Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якісь там двієчники-поганщики. Ми здібні хлопці. Сама Галина Сидорівна казала. І четвірки, і п’ятірки одержували. А якщо двійки — то більше ж за гульню та вибрики всякі. Не дрейф!

— Ага, не дрейф! — казав я. — Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. І все!

Тоді Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха і, прикривши рота долонею, казав:

— Не забувай, що моя мама — депутат! Це теж дещо значить!

І він багатозначно моргав. А потім додавав:

— І, думаєш, так легко поставити двійку? Хе! Не думай! У них же свій план по п’ятірках і навіть по трійках. Від них же, знаєш, як вимагають оці самі… як його… інстанції. Я чув, Галина Сидорівна моїй мамі скаржилась. Так що…

«Що ж, йому, може, й справді нічого боятись, — думав я. — Авжеж, його мама — депутат. Авжеж. Та й батько передовик, раціоналізатор, якусь штуковину до соломорізки придумав. І на скрипці грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки — звичайні собі колгоспники. Не депутати, не раціоналізатори, на скрипці не грають, по закордонах не їздять…»

І мені ставало ще сумніше й страшніше. І серце стискалося від самотності. Завжди у нас з Явою все було спільне, завжди ми були разом: і в горі, і в радості, і смачненьким ділилися (одне без одного не їли), і оцінки однакові одержували, і з класу нас вигонили завжди обох… А тепер…

Яві — «Будь ласочка, депутатський синку, п’ятірочку вам або четвірочку!»

А мені…

Одна лишалася надія — на оті інстанції, що вимагають п’ятірок.

Тільки ця надія надала мені сили підвестися з ліжка, а то б я й не встав.

Мляво, ледве рухаючись (руки задерев’яніли — так буває, коли гецнешся об щось ліктем), вдягаю нову сорочку й святкові штани. Випиваю півсклянки молока (більше нічого не можу — все в горлі застряє) і неквапом — ще є час — іду до Яви.

— Яво! — гукаю через тин.

Він не озивається.

«Невже це в мене сили нема крикнути?»

— Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну катушку.

Не озивається.

Заходжу у двір. Зазираю в хату. Тоді в садок, на город, по всіх усюдах. Яви ніде нема. І взагалі нікого. Дід Варава, мабуть, повів Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пішов на екзамен? Без мене? Не може бути!

— Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!.

Нагукавшись до хрипоти і заглянувши на подвір’ї у найглухіші закутки, я побіг до школи.

«Може, він думає, що я сплю, вирішив розвідати обстановку — ще ж рано».

Але й біля школи Яви не було. Всі були, весь клас (от тобі й рано!), всі, крім Яви.

Я мотонув назад.

Я бігав по селу. Зигзагами. З одного кінця в інший.

— Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? — безнадійно питав я всіх, кого зустрічав. Але ніхто не бачив, ніхто.

Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, і мені здавалося, що вона стала довга, як у гусака.

Я підбіг до школи тоді, коли баба Маруся вже ходила по подвір’ю, калатала дзвоником, і, мов не довіряючи йому, вигукувала:

— Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!

Я кинувся до неї:

— Ой бабусю! Ой не дзвоніть ще хвилиночку! Не дзвоніть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тільки!

Баба Маруся скрушно похитала головою і якось винувато сказала.

— Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пізно. Було б раніш, синочку. Де ж це він заповітрився? От біда! Ну, біжи в клас, а то й ти не втрапиш.

Довелося йти.

В школі урочисто й святково, як під час виборів (у нас і агітпункт, і виборча дільниця завжди в школі). У коридорах простелені доріжки, на вікнах квіти, стіл у класі покритий червоною китайкою. Навіть плакат висить у вестибюлі: «Ласкаво просимо!» Тільки не грає гармошка і не працює буфет з пивом, як під час виборів.

Дівчата в білих фартушках, хлопці незвично чисті й зачесані.

Заходить Галина Сидорівна, з гарною зачіскою, у шовковому платті — не вчителька, а кіноартистка. За нею суне Микола Іванович, учитель географії. Він у нас на екзамені асистент.

Галина Сидорівна обводить поглядом клас, супить брови й питає:

— А де Рень?

Я підхоплююся з місця:

— Нема десь… Не знаю… все село оббігав… Може, почекаємо трішки?

Галина Сидорівна ще дужче супить брови:

— Затримувати екзамен не можна. Ніхто нам цього не дозволить.

Вона стає біля дошки, стискає руки — наче зараз буде співати (видно, теж хвилюється) — і каже:

— На першій сторінці кожен напишіть: «Екзаменаційний диктант з української мови учня (або учениці) п’ятого класу…» — і своє прізвище.

Ми схиляємо голови — пишемо.

Екзамен почався.

Учні сопуть. Пера скриплять.

Я пишу механічно, навіть не думаючи, що пишу. І мені зовсім не страшно, я зовсім не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де він? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у житті екзамен! Це просто не вкладається в голові! Навіть якщо твоя мама депутат… Це безумство. Він не міг цього зробити просто так. Щось сталося… Може, щось непоправне?. Але — що? Що? Вчора ж ми бачились, і все було гаразд. Розлучилися пізно ввечері, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб іти на екзамен. «Може, він уже й неживий?» — холону я. Диктант закінчено.

— Тепер уважненько перевірте і здавайте, — ніжно-ніжно, як ніколи, каже Галина Сидорівна і усміхається до нас підбадьорливо — підтримує.

Сопуть учні, носами в диктант упхавшись, — перевіряють Аж піт на лобах виступив від напруги.

А мені літери в очах стрибають, розсипаються на всі боки — не вчитаю. Не можу.

От уже вихопився з-за парти Карафолька, поніс. Перший. Вискочка!

Он уже й Маціевський, і Гребенючка потягли. А я ще до половини не доповз.

І раптом — двері розчахнулися і в клас влетів Ява. Я аж підскочив: живий!

Живий-то живий, але — матінко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болоті з ніг до голови.

Слідом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.

Галина Сидорівна поточилася й трохи не впала.

— Що це означає?’

Ява мовчав, опустивши голову. І Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навіть, а підібгав хвоста сховався за Яву.

— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?

Ява мовчав.

— Де ти був?

Ява нарешті розтулив губи:

— У плавнях.

— Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив?

Ява опустив голову ще нижче і тихо сказав:

— Рибалив.

Мені здалося, що всередині у Галини Сидорівни стався вибух. І по всьому класу полетіли осколки.

— Що?!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций