Нечуй-Левицький Іван Семенович Хмари — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 24 мая 2015


— Як же я буду після цього дивиться їм в очі?

— Прямісінько й простісінько; подивишся в очі та й годі.

— Добре тобі таке казать отутечки в хаті. Але стань ти на моє місце!

— Хто його зна, яке там твоє місце! Живу з тобою в парі, а од тебе не чула про твоє місце.

Мартин голос затремтів, але дуже-дуже легенько.

— Тільки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти місце займаєш, і скільки грошей достаєш, і де їх діваєш. Я тільки од людей перечула, що ти там десь і правуєш, і редактором.

В словах її почувся докір, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зігнала злість, провчила чоловіка.

— Яка ти чудна! Хіба ж тобі не все одно, чи я там редактор, чи економ.

— Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що мені було б усе одно?

— А мені здається, що мої діла зовсім тобі не потрібні й не цікаві для тебе.

— А мені здається зовсім інакше! Якби ти був добрий, ти б мені усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради. Ти б мені розказав хоч з самої цікавості!. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради. Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те діваєш? Чи ховаєш його дітям, чи гайнуєш, пускаєш на вітер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху. Та потривай! І я не така темна, як тобі здається!

Ці останні слова вона знов вимовила з злістю, і вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.

Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум’я, знов стулив його. Язик сам прилип до піднебіння.

— Ой ти, боже мій! — крикнув Воздвиженський і схопився з місця. —До цього часу жінка була як жінка! Скажи ти мені, що з тобою сталося?-спитав він у Марти, згорнувши руки й дивлячись їй в вічі.

Марта навіть не глянула на його й поралась коло колиски.

— Скажи ти мені, на милость божу, що з тобою сталось? — спитав в неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.

— Йди спати! — одрубала вона йому, сердито зиркнувши на його.

— Але скажи ж мені, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?

— Те сталося, що й було! Йди та передніше винеси гроші на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!

Воздвиженський вийшов і промовив з великою досадою:

— Ти камінь, а не жінка!

Він довго ходив по своєму кабінеті та все думав та думав. Він почував і бачив, що жінка не тільки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Він почував, що все нижче й нижче спускається й падає під Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятість, він тратив всяку надію перемогти її.

«Чи не вдіє чого з нею батько? Піду пожаліюсь старому, намовлю його. Може, він своїм “Патериком” та патріархальним впливом вижене з неї той дух вередів».

Воздвиженський пішов до фліґеля крадькома — жаліться на свою жінку.

Сухобрус, вислухавши його слова, підняв руки вгору і трохи не заплакав. Він добре знав вдачу своїх дочок, але, покладаючись на свій батьківський авторитет, він обіцявся піти другого дня до Марти й уговорить її.

До півночі Сухобрус молився Богу за свою Марту, щоб Господь зм’якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, він пішов до Марти.

Марта сиділа й шила. Сухобрус поздоровкався і, знаючи свою Марту, ніяк не міг приступить до діла.

— Як сьогодні погано надворі. — сказав він, потираючи руки, ніби од холоду.

— Сідайте ж, тату! Чого ви стоїте?

Сухобрус не сів і знов терся та м’явся. Марта догадалась, що він за чимсь прийшов, та не сміє сказать.

— Мабуть, ви хочете мені докорять, що я вчора вас не покликала в гості? Але я й сама до гостей не виходила.

— То-то й лихо, що ти не виходила. не послухала свого мужа.

Марта за все зараз догадалась й осміхнулась.

— Мабуть, жалівся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! — сказала Марта спокійно, навіть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.

— Як-таки можна тобі не слухать свого мужа? Він же старший в домі, він голова в сім’ї.

— Нехай вибачає. Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня.

Сухобрус прийняв академічну поставу й почав вговорювать ніби по-вченому.

— Марто! Ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам Бог так звелів: «Жена да убоїться свого мужа», — так глаголе Святе письмо. В домі повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть.

Марта зараз постерегла, звідкіль віє вітер.

— Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небіжка мати у вас слугою? Чи не були ви рівні в домі?

— Ми люди простіші, а Воздвиженський людина — не нам рівня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люде почнуть зараз судить, рознесуть по городі. Про нас і передніше йшла не зовсім добра слава. Він, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.

— Тату! Не гнівайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, і матері була покірна, бо ви до мене були добрі. Але до всього. не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?

— Оце вигадала не знати що! Хіба ж він таки підіймає на тебе руку.

— О! якби ще підняв на мене руку, то я б йому руку покусала, і добре-таки покусала б!

— Ой Марто! Ти таки зроду опришкувата й уперта! Ти й малою така була, сказать тобі правду. Але будь же тихіша; знай, коли змовчать, коли й обізваться, а коли й стерпіть, — вмовляв Сухобрус свою дочку.

— Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, — сказала Марта осміхнувшись. — Він, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нічого мені не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать мені до рук гроші. Він од мене таїться, а я од його не таюсь.

— Який тепер світ настав! І все то слідкують, висліджують!. кмітять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловік! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цілий вік. Ой господи! Що то далі буде на цім грішнім світі!

— Добре, що ви так одразу зійшлись й погодились. А от я то не оступлюсь од свого слова ані на ступінь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.

Голос її піднімався все вгору та вгору. Останні слова Марта аж крикнула.

— Та чого ти кричиш! Я ж ні в чому тут не винен!

— Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слід! Де два б’ються, третій не мішається, бо й третьому достанеться.

— Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! — промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так і майнув через подвір’я до своєї хати.

Йдучи з лекції, Воздвиженський забіг до батька в магазин і розпитав за все. Похнюпивши голову, він пішов до господи, де стріла його Марта. Як не таїлась вона, але її очі сміялись і на губах перебігав осміх. Вона навіть весело дивилась йому в вічі, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумів, що вона радіє, навіть трохи глузує з його. Його брала злість, бо його принцип деспотизму в сім’ї й послухання жінки — Марта потоптала ногами.

Воздвиженський зрозумів, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать і глузувать з його, поки її воля.

Смачно пообідавши, Воздвиженський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться і до чого він прямує. То була його прелюдія.

Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздвиженський приступив до діла.

— І чого нам, Марто Сидорівно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пішло на нелад! Ми люде, хвалить бога, не вбогі; маємо всього доволі. Нам зовсім нічого лаяться та змагаться.

— Отак і я, Степане Івановичу, думаю. Ми не вбогі, маємо всього доволі. Нам нічого свариться. Чи прийде вечір, чи п’ємо чай, то сісти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже сім’я.

— Ще й більше буде, — перебив її розмову Воздвиженський.

— Само по собі, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якісь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше.

— Ти розумно говориш, Марто Сидорівно!

— Сухобрусів нерозумних ніколи й не було в Києві! Та й таких ніхто й не запам’ятає ніколи! І дядьки наші багаті й розумні, і наш батько, хоч і був бідний, та з нічого розвів дещо! І ми розведемо, як будемо розуму держаться та підемо сухобрусівською стежкою. От з нашого дому маємо дохід. Час би дещо і в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки.

— А ти, Марто, хіба дещо придбала?

— А чом же й не придбать то в сього, то в того? В контрактовий ярмарок був за квартири заробіток добрий. А ти ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?

— Є там трохи зайвих грошенят, — промовив Воздвиженський знехотя якось.

— То оддаймо, що маємо зайве, в банк, — сказала Марта.

— Про мене, оддаймо!

І вони разом, неначе змовившись, пішли в свої кімнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грішми.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций