Нечуй-Левицький Іван Семенович Гетьман Iван Виговський — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 23 мая 2015



Павловська вибiгла в двiр i зараз догадалась про все. Вона була рада цьому випадковi, як своєму щастю.

— Еге, це ви вдвох виїхали з Мокран? Я вгадую, що не Христофор Стеткевич пустив вас самохiть з дому: ви самi пустили себе. Еге? — питала Якилина Павловська, осмiхаючись.

— Та еге ж! — обiзвався Виговський, обтрушуючи солому з свого дорогого кунтуша та з Олесиної одежi. — Мусила Олеся саму себе пустити до Києва, коли iншi не пускали.

— Прошу ж до господи! Повечеряйте та й одпочивайте, бо ви, мабуть, i здорожились, i од голоду та втоми перепались, — говорила Якилина.

Добре одпочивши, Виговський пiшов ночувати до старого Євстафiя Виговського i зараз таки пiсля снiданку побiг конем на Подiл годити вiнчання в одного панотця. Вiн виїхав з двору, а до Якилини Павловської зараз нагодилась княгиня Любецька, ще й привела з собою свою родичку, панi Суходольську, вже зовсiм покатоличену i сполячену. Недаремно Олеся думала, що нiхто в Києвi й не догадується про її приїзд до Києва вкупi з Виговським. В той час, як вони їхали улицею, їх углядiв дворецький князя Любецького; вглядiв вiн i Олесю, котра сидiла на возi поплiч з Виговським. Як добрий навиглядач, ще й до того цiкавий, вiн пiшов до княгинi Любецької i розказав їй про цей випадок, зовсiм незвичайний. Княгиня зараз догадалась про все i другого дня раненько побiгла до Павловської, щоб одбити од Виговського Олесю.

Олеся, поснiдавши, сiла на канапi, нiби сховавшись в куточку канапи, пiдобгала ноги, оперлась на качалку-подушку i одпочивала. Вона почувала себе стомленою й розбитою пiсля довгої труської дороги, зблiдла на виду, а очi виявляли велику втому i збурення душi несподiваними подiями тих днiв.

Любецька i Суходольська вбiгли в свiтлицю i почали зорити очима по закутках. Вони вглядiли Олесю в куточку здорової, неначе ясла, софи.

Для Олесi цей раннiй вiзит був такий неприємний, що вона аж скривилась i трохи не заплакала. Вона трохи була вже задрiмала; їй так було гарно та спокiйно в тишi, в закуточку широкої софи. Золотi мрiї роєм лiтали нiби перед її очима, як бджоли на сонцi в пасiцi. Вона все думала про свого коханого, уявляла собi його вид, його очi, тiшилась мрiями про своє будуще високе становище гетьманшi, першої особи на Українi пiсля гетьмана.

— О! А ти, Олесю, в Києвi? — крикнула Любецька.

— О! Ти тут! Не в Мокранах? А де ж пан Христофор Стеткевич? Ти з ним прибула сюди чи з тiткою Павлиною? — гукнула на всi кiмнати голосна панi Суходольська.

— Я, цьоцю, прибула до Києва з Iваном Остаповичем Виговським, — обiзвалась Олеся, привiтавшись до родичок i знов вгнiздившись в куток софи.

— А то чого так? — спитала Любецька.

— А це що за диво? Панна Олеся прибула з козаком вдвох: їхали два днi й одну нiч через нетрi та пущi, через бори. Це диво та й годi! — гукала Суходольська.

— I дива тут нема нiякого. Мене дядько не пускав, а менi хотiлось їхати до Києва. Не їхати ж менi самiй в такi небезпечнi часи. Трапився добрий чоловiк i довiз мене, спасибi йому, до Києва, в доброму здоров’ї, — тихо говорила Олеся.

— Щось тут є! Щось та є! Це, Олесю, неспроста ти пустилась в таку вандрiвку з Виговським та ще й без дозволу опiкуна, — говорила Любецька.

— Ба, спроста, моя дорога цьоцю. Приїхала до Києва в гостi та й годi, — говорила Олеся.

— Скажи по правдi, моя дорога Олесю! Еге, ти зробила оту промашку з Мокран з тим козаком, щоб вийти за його замiж? Еге, ти втiкла з дому? — спитала Любецька.

— Ба, я не втiкла, крягине! Я серед ясного дня звелiла осiдлати свого коня та й поїхала з Виговським до Києва. От i все! — промовила Олеся.

— Але ж ти оце прибула до Києва, щоб повiнчатись з Виговським, нi в кого не питаючись? — спитала панi Суходольська.

— Я ще й сама напевно не знаю, чи буду я з Виговським шлюб брати в Києвi, чи й нi, — говорила з досадою Олеся, одникуючи од щирого признання.

— О, я напевно знаю, що будеш брати шлюб! — гукнула стара й криклива Суходольська. — Чого б тобi й їхати з Виговським вдвох в таку далечiнь?

— Що ти собi задумала, серце Олесю? Чи козак же до пари тобi? Ти шляхтянка з дiдiв, з прадiдiв; ти з роду сенаторського й княжого, а вiн. Хто вiн? Простий ходачковський шляхтич з села Вигова на Волинi, тепер козак, хоч i служить за якогось там писаря при гетьманi, — репетувала стара шляхтянка.

— Вiн, тiтко, займає високий уряд при гетьмановi, має великi доходи; вiн чоловiк з достатками, бо оце недавно поставив своїм коштом Чигиринський монастир, — тихо говорила Олеся.

— То шо з того! — репетувала княгиня Любецька. — Тебе вiн завезе мiж козакiв та козачок. Вони тебе вберуть в свої хлопськi стародавнi убори: вберуть тебе в плахту та червону запаску. Тепер ти зовсiм панна, нiби щира варшавянка, а там ти станеш мужичкою, зовсiм спростишся. Ох, горе менi тяжке!

— Як не схочу, то мене нiхто нiгде не вбере в плахту та червону запаску. Я таки й не думаю в неї вбиратись, Коли я приїду в Чигирин, то приїду з блиском i честю, як природжена шляхтянка, як новосвiтська панi, i такою там i зiстанусь, — гордо обiзвалась Олеся.

— Ой Боже мiй! Горенько тим нещасним сиротам! Нiхто за ними не доглядає, нiхто їх не виховує гаразд. Ростуть на волi, як сосни в бору. Ти, серце Олесю, сирота, не маєш матерi; ти б послухала нас, бо ми бажаємо тобi добра й щастя. Ти ще молода; знайдеться тобi жених мiж значними шляхтичами українськими, а може, й польськими, — говорила Суходольська й трохи вже не проливала слiз.

— Хоч я й сирота, але не без розуму, i в кожному становищi покажу себе i новосвiтською особою, i шляхтянкою, прихильною не до Москви, а до Польщi. Я сама собi дам ради, коли то ще вийду за козака-шляхтича Виговського, — тихо й спокiйно говорила Олеся.

— Ну то й давай собi ради сама! — крикнула Любецька вже спересердя.

— То й давай сама собi ради, коли нас не хочеш слухати! — репетувала вже сердито Суходольська. — Бог з тобою, коли цураєшся свого роду, цураєшся княгинi, котра стала тобi за рiдну матiр. Ходiм, сестро, додому!

— Ходiмо, сестро! Покiрливе телятко двi матки ссе, а непокiрливе i одної не хоче.

“Ой, коли б цi матерi швидше виходили з хати! Ой, обридли вони менi своєю порадою та криком!” — думала Олеся мовчки.

— Ходiм, сестро! Роби, Олесю, як знаєш, але потiм на нас не нарiкай, а нарiкай тiльки на саму себе, — сказала Любецька i вийшла з свiтлицi, навiть не попрощавшись з Олесею.

— Ходiм! Ат! Будемо тiльки надаремно гаяти час! Ходiм! — крикнула Суходольська i вийшла, так само не прощаючись з Олесею.

“Слава тобi, Сотворителю! Хоч крику та усякої поради не буду чути”, — подумала Олеся.

Увiйшла тiтка Якилина i глянула на Олесю. Олеся сидiла сердита й блiда.

— Пiшли? — спитала Якилина.

— Хвалить Бога, пiшли. Трохи не луснули з досади, — сказала Олеся.

— Пiшли порадницi, а наш порадник щось загаявся. Одначе незабаром прилетiв на конi Виговський i сказав, що вже згодив вiнчання в одного священика. Ввечерi Виговський i Олеся пiшли до Софiйського собору на утреню й висповiдались, а другого дня на Подолi запричастились i повiнчались. Щасливi й веселi вони вертались на обiд до прихильної й доброї тiтки Якилини Павловської. Якилина таки була рада, неначе вона сама повiнчалась з Iваном Виговським. I нiхто в свiтi не спочував до Виговського та Олесi в їх щастi так щиро, як тiтка Якилина. Вона завсiди була рада й вдоволена, коли їй доводилось спарувати хлопця з молодою панною.

Тиждень прожив Iван Остапович Виговський в Якилини Павловської, як у раю, i не мiг натiшитись своєю Олесею. Вiн неначе помолодшав, повеселiшав i одпочивав душею i пiсля важкої вандрiвки в Мокрани, i пiсля тяганини з Олесиною рiднею, одпочивав i од важкої канцелярської служби при старому вередливому гетьманi. Але на Олесi усей той пережиток турбот окошився нервовою хворобою, котрої не мiг навiть вгамувати своєю ласкою та коханням ввiчливий Виговський. I причеплива уперта рiдня, i довга тяганина з сватанням, i несподiванi втьоки з дому од старого Стеткевича, i несподiване, нiби крадене, вiнчання проти волi усiєї рiднi — все це окошилось на делiкатнiй i випещенiй Олесi нервовою слабiстю.

Тим часом з Чигирина до Києва приїхав Данило Виговський i переказав Iвановi Остаповичу, щоб вiн зараз їхав до Чигирина, бо всяких справ набралось багато, i гетьман Богдан вже почав гримати на Виговського i навiть сердитись за його дляння з своїм шлюбом в Києвi. Виговський доручив догляд за Олесею тiтцi Якилинi та старому Остаповi Виговському, а сам, як можна швидше, поспiшив до Чигирина.

Тим часом Олесина слабiсть затяглася. Вона то одужувала, трохи поправлялась, то знов занедужувала. Виговський часто навiдувався до Олесi, пробував по тижню й по два в домi тiтки Якилини, але боявся перевозити її до Чигирина, бо вже зайшла негода, почались холоди. Олеся не любила козакiв, з неохотою збиралася їхати до Чигирина i, очевидячки, сама длялась з виїздом.

— Нехай вже моя Олеся перезимує в вас, шановна тiтко, а влiтку ми перевеземо її по теплi та при теплiй сухiй годинi, щоб їй наш Чигирин здався кращим, — говорив Виговський до тiтки.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций