Фрідріх Дюрренматт Суддя та його кат — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 23 мая 2015



Берлах звів револьвер, прицілився, але промінчик згас. Не знаючи, що робити, Берлах опустив револьвер і чекав. Він дивився у вікно, відчував за ним чорну річку з її безупинним плином, а по той бік - гостроверхе місто з кафедральним собором, що його шпиль, наче стріла, встромився в небо, де гналися розірвані вітром хмари.







Берлах нерухомо стояв і чекав на ворога, що прийшов його вбити, Старий уп’яв очі в нечіткий прямокутник дверей. I чекав. У будинку панувала мертва тиша. Нараз у коридорі годинник вибив третю. Берлах прислухався, та чув здаля тільки цокання годинника. Десь на вулиці загула машина, ось вона проминула будинок. Певне, якісь люди повертаються з бару. На мить Берлахові здалося, що хтось дихає поруч, та це, мабуть, йому лише причулося. Так він і стояв, а тут же, в його кімнатах, причаївся той, другий, між ними залягла ніч, довга, жахлива ніч, що ховала під своїм чорним серпанком смертоносного змія-ножа, який шукав його серця.



Старий ледве зводив дух. Він стояв, стискаючи револьвер у руці, і не відчував, як холодний піт тече йому аж за шию. Він уже ні про що не думав - ні про Гастмана, ні про Лютца, ні про свою хворобу, що без упину жерла його тіло, важачи на саме життя, яке він тепер боронив, бо прагнув жити, будь-що жити. Він увесь обернувся в очі, що втупилися в нічний морок, у вуха, що ловили найменший шерех, у руку, що стискала холодний метал зброї.



Та нарешті убивця себе виявив, тільки в інший спосіб, ніж гадав Берлах: він відчув на щоці якийсь холодок, ледь помітну зміну в повітрі. Спершу він не міг собі цього пояснити, аж раптом збагнув, що до кімнати прочинилися двері з їдальні. Чужий удруге перехитрив його, ввійшов до спальні з іншого боку, невидимий, нечутний, нездоланний, убивця із змієм-ножем у руках. Берлах зрозумів: він повинен перший почати боротьбу, він, старий, смертельно хворий чоловік, повинен перший почати двобій за своє життя, яке триватиме щонайбільше рік і то, коли все буде гаразд і Гунгертобель вдало його прооперує. Берлах спрямував револьвер у вікно, що виходило на Аре, і стрелив раз, ще раз і ще, швидко і впевнено. Шибка розсипалася на друзки. Ту ж мить він пригнувся, щось просвистіло в нього над головою - і в стіну вп’явся ніж.



Та старий домігся свого: в будинку навпроти засвітилися вікна, з них визирали люди; до смерті налякані, збентежені, вони вдивлялися в темряву. Берлах звівся на ноги. Світло з сусіднього дому осявало його кімнату, в дверях до їдальні тінню промайнула постать, чути було, як зачинилися вихідні двері І протяг грюкнув раз за разом дверима - спершу до бібліотеки, тоді до їдальні,- потім вікном, і нарешті запала тиша. Люди в сусідньому будинку й досі визирали з вікон. Та старий не рухався зі свого місця біля стіни, у руці він іще стискав револьвер і наче не помічав, як спливає час. Невдовзі люди відійшли від вікон, світло в будинку згасло. Берлах незрушно стояв біля стіни, знов у темряві, сам на сам із нею в порожньому домі.











За півгодини старий вийшов у коридор і розшукав свій кишеньковий ліхтарик. Тоді зателефонував Тшанцові, щоб той негайно приїхав. Потім поставив новий електричний запобіжник замість перегорілого, і враз спалахнуло світло. Берлах сів у своє крісло, прислухаючись до нічних звуків. Під’їхала машина, раптово загальмувала. Знову розчинилися вхідні двері, знову почулася хода. До кімнати увійшов Тшанц.



- Мене намагалися вбити,- сказав комісар.



Тшанц був блідий, без капелюха, волосся на голові скуйовдилось і падало на лоб, з-під зимового пальта виглядала піжама. Вони разом пішли до спальні. Тшанц насилу витяг із стіни ножа, який глибоко ввігнався в дерево.



- Оцим? - спитав він.



- Оцим, Тшанц.



Той оглядівся по кімнаті й побачив розбиту шибку.



- Ви стріляли у вікно? - здивовано спитав він.



Берлах усе йому розповів.



- Це найкраще, що ви могли зробити,- сказав Тшанц.



Вони вийшли в коридор, і він підняв з підлоги електричну лампочку.



- Хитро! - озвався він не без захвату.



Вони пішли назад до бібліотеки. Берлах ліг на канапу, натяг на себе плед і лежав тепер безпорадний, нараз страшенно постарілий, схожий на мерця, Тшанц і досі тримав у руці турецький ніж.



- Чи ви впізнали злочинця? - спитав він.



- Ні. Він одразу ж обачно втік. Я тільки встиг помітити в нього на руках брунатні рукавички.



- Цього замало.



- Це взагалі ніщо. Та дарма, що я його не бачив і ледве чув, як він дихає, я знаю, хто це був. Знаю, знаю.



Старий проказав це майже нечутно. Тшанц, І досі тримаючи в руці ножа, пильно дивився на сіру постать, що лежала перед ним, на цього старого, втомленого чоловіка, на ці руки, покладені уздовж знеможеного тіла, наче зів’ялі квіти біля небіжчика. Нараз Тшанців погляд зустрівся з очима старого, вони дивилися на нього спокійно, непроникно і ясно. Тшанц поклав ножа на письмовий стіл.



- Завтра вам треба їхати до Гріндельвальда, ви хворі. Чи, може, вам краще зостатися? Гори не завжди лікують. I там уже зима.



- Та ні, поїду.



- Тоді вам треба ще трохи поспати. Чи мені зостатися біля вас?



- Ні, Тшанц, іди.



- На добраніч,- сказав той і повільно вийшов.



Старий нічого не відповів, здавалося, він уже спить.



Тшанц вийшов із дому, зачинив за собою двері, поволі попрямував до хвіртки, зачинив і її. Уже на вулиці він глянув назад, на дім. Іще була глупа ніч. Усе навколо, навіть найближчі будинки, поглинула темрява. Тільки високо вгорі мрів вуличний ліхтар, самотня зірка, що загубилася в цій похмурій пітьмі, повній смутку та невиразного шемрету річки.



Тшанц постояв і нараз тихо вилаявся. Штовхнувши ногою хвіртку, він рішуче подався назад, до будинку - тією самою стежкою, що нею тільки-но йшов. Тшанц схопився за дверну клямку і натис її. Та двері були замкнені.











Берлах підвівся о шостій, так і не склепивши очей. Була неділя. Старий умився, перевдягся і викликав по телефону таксі. Снідати він вирішив у вагоні-ресторані. Одягнувши тепле зимове пальто, Берлах вийшов із дому в сірий ранок. Валізки він не взяв.



Небо було чисте. Якийсь миршавий студент пройшов, хитаючись, повз комісара і привітався, війнувши на нього пивним духом. “Надудлився,- подумав Берлах,- либонь, уже вдруге зрізався на фізиці, сіромаха. Хіба ж не зап’єш!”



Під’їхало таксі, велика американська машина. За кермом сидів чоловік із високо піднятим коміром, ледь виднілися тільки його очі. Він відчинив дверцята.



- На вокзал,- сказав Берлах, сідаючи.



Машина рушила.



- Ну,- промовив голос поруч,- як тобі ведеться? Чи добре спав цю ніч?



Берлах повернув голову. З другого краю сидів Гастман - у світлому плащі, згорнувши на грудях руки в брунатних рукавичках. Він нагадував насмішкуватого літнього селянина. Шофер обернувся до Берлаха і вишкірився. Комір він уже опустив - це був Гастманів слуга.



Берлах збагнув, що попав у пастку.



- Що тобі знову треба від мене? - спитав він.



- Ти й досі вистежуєш мене. Ти був у письменника,- сказав той, у кутку, і в голосі його пролунала загроза.



- Я виконую свій обов’язок.



Той не зводив з нього очей.



- Усі, хто вистежували мене, Берлах, загинули.



Водій, мов диявол, гнав машину вгору по Арауерштальдену.



- Я ще живий. Хоч завжди тебе вистежував,- спокійно відказав комісар.



Обидва помовчали. Із шаленою швидкістю машина вимчала до Вікторіаплатцу й мало не наскочила на якогось дідка, що тюпав собі через дорогу.



- Будьте уважніші,- сердито озвався Берлах.



- Жени швидше! - гостро наказав Гастман і глузливо глянув на старого.- Я люблю їздити швидко.



Комісара лихоманило. Йому бракувало в машині повітря. Вони мчали вздовж трамвайної лінії по мосту, під ним глибоко внизу звивалася срібна стрічка ріки; машина стрілою наближалася до міста, яке гостинно відкривалося їм назустріч. Вулиці були ще порожні, безлюдні, над ними застигло скляне небо.



- Раджу тобі вийти з гри. Ти мав час упевнитися, що програв,- мовив Гастман, натоптуючи собі люльку.



Старий дивився на темні купи кущів, повз які вони проїздили, на будинки, помітив сірі постаті поліцейських біля книгарні Ланга. “Гайсбюлер і Цумштег,- подумав він. I ще: - Треба нарешті заплатити за Фонтане”.



- Ми не можемо вийти з нашої гри,- сказав він нарешті.- Тієї ночі в Туреччині ми стали боржниками один перед одним: ти запропонував побитися об заклад, а я прийняв виклик.



Машина промчала повз ратушу.



- Ти справді повірив, ніби то я вбив Шміда? - спитав Гастман.



- Жодної миті не вірив,- відказав старий і, байдуже стежачи, як той розпалює люльку, повів далі: - Мені не пощастило зловити тебе на злочинах, які ти вчинив, тож тепер я ловлю тебе на злочині, якого ти не робив.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций