Річард Райт Яскрава Вранішня Зоря

Розміщено Шкільні твори в 21 мая 2015



Річард Райт

Яскрава Вранішня Зоря





Вона стояла, притулившись чорним лицем до мокрої шибки, й думала, коли вже нарешті вщухне цей дощ. Так може хлюпати й цілий тиждень. Краплі монотонне барабанили по даху, і лиш десь високо в темному небі око вловлювало жовтаву смужку - бліде мерехтіння сигнальних вогнів далекого Мемфіського аеро - порту. Іноді та смужка ніби краяла навпіл дощову хмару, потім зависала осяйним мечем і враз зникала. Жінка тяжко зітхала, думаючи, що Джонні брьохає десь цілий день по калюжах, не маючи добрих черевиків… За вікном, доки сягало око, простяга - лась багатюща чорна земля. Вона вже напилась вволю, й кругом стояли калюжі. Жінка мляво позіхнула й промимрила: “Цей дощ не на добро. Він замулить зерно глибоко в землю, і все розмокне, як труна в могилі”. Руки безсило опустилися, чоло густо зросив піт - у кухні було гаряче натоплено. У плиті потріскували дрова, хрипко виспівував самотній горщик з овочевим супом.

“Ет, Джонні міг би послати й когось іншого бігати в такий дощ. Може, знайшовся б і кращий за нього. Та де там! Він нікому, крім себе, не довіряє. Все звик робити сам…” Вона глянула на купу білизни в цинковій балії. Ой, треба ж братися до роботи! Жінка обернулася, взяла вовняною шматиною гарячу праску, послинила палець і черкнула. Пшш! Так, уже гото - ва. Нахилившись, узяла з купи блакитну сорочку й стріпнула її.

Потім правою рукою звично підняла праску, а лівою вхопила з бляшанки дрібок воску й потерла низ. Тепер годі думати про щось - її руки вправно запрацювали, виконуючи щоденну роботу.

Розправивши рукав сорочки, вона почала хутко водити по ньому праскою, поки вогка тканина стала сухою. Заклопотана працею.

Жінка полинула думкою в далеке дитинство, коли над її головою сяяло щасливе сонце. Губи мимохіть заворушилися:

Лілея сонячного краю - яскрава вранішня зоря.

Вона, мов тисячі сердець людських, квітує і сія…

Вітер жбурнув дощем у вікно. Джонні мав прийти додому на вечерю. О боже! Як гарно було б, якби й Саг вечеряв сьогодні з ними! Як ото раніш! Може, зрештою, його там недовго тримати - муть? Адже він надіслав їй вісточку: “Не втрачай надії, мамо!..” Так, треба надіятись. Тоді обидва її сини, Джонні й Саг, повер - нуться до неї.



Несамохіть здригнувшись, вона завмерла й прислухалася. Але жодного звуку, крім шумотіпня дощу. “Чого це я раптом так роз - тривожилась? - подумала. - Адже не вперше вони проводять свої збори. Та після арешту Сага неспокійно стало на душі. її увагу привернуло цокання годинника. Джонні вже на цілу годину затримується! Але ж ходити по такій грязюці… її тривога трохи вщухла, та в голові все роїлися думки: одна по одній пригадува - лись прикрі події - вона ніби відчувала їхній плин, як ото від - чувають крижану воду на морозі, підставивши руку під струмінь.

Жінка заходилася прасувати ще завзятіше, немовби сподіва - лася, що чим більше напружуватиме тіло, тим менше думатиме про все те. Але ж хіба могла вона не думати, як Джонні бігає десь грузькими дорогами під дощем, скликаючи білих і чорних комуністів на завтрашні збори! Так само бігав і Car, коли шериф схопив його, побив і вимагав виказати інших. Бідолашний хлопчи - ку! Вони, мабуть, боляче били тебе! А. ЛЇ, дякувати богу, ти нікого не виказав! Ти не такий! У тебе лев’яче серце й міцні нерви.

Це сталося рік тому. І тепер кожні нові збори викликають у неї напад холодного жаху. Поки міняла вугілля в прасці, згада - ла тяжкі, похмурі дні безперервної праці, згадала, скільки вона випрала й випрасувала білизни, аби тільки Джонні й Саг не ходили голодні, мали змогу провадити партійну роботу; то були дні, коли доводилось переносити на голові сотні фунтів білизни білих полями Й луками, у спеку і в негоду. Але тоді, поспішаючи стежкою в житі чи поміж рядками бавовнику, вона не відчувала ваги ноші, що похи - тувалась у неї на голові. Вперше той тягар важко надавив її, коли почула про арешт Сага. Того ранку вона верталася додому з клун - ком на голові, руки вільно звисали, очі спокійно дивилися на дорогу. Раптом через поле прибіг Боб, приятель Джонні, й повідо - мив, що шериф заарештував Сага. Того ранку клунок здався їй важчим, ніж будь-коли.

І тепер з кожним тижнем, хоч вона нікому й не признається, речі стають для неї дедалі важчими. Вже не так легко підіймати цеберку з водою, праску, клунок білизни, болять крижі, а робота тягнеться довше. І все через те, що взяли Сага й вона боїться, що ось-ось схоплять і Джонні. Щоб не думати про горе й чимось роз - радити себе, жінка заспівала:

Він іде поруч, говорить зі мною, Каже, що я йому люба…

Вона винувато похнюпилась і всміхнулася. Й досі не забува - ються ті пісні, незважаючи на горе… А навчилась їх, коли ще була дівчинкою й працювала на фермі.

Щодня, з ранку до ночі, злітали тихі звуки з вуст її матері.

Що тяжко гнула спину в полі: потім, коли підросла, збагнула глибокий зміст материних пісень. Шкребучи довгими годинами брудну підлогу за кілька центів, вона спізнала, хто такий Ісус, як гірко треба молитися, щоб він тебе почув, як тяжко й безмовно

Треба страждати, щоб бути гідним його. Отож усі свої болі вона виливала в пісню, вважаючи її життєвим дороговказом. Чоловіче тіло, прикуте в останній муці до хреста, покладення в холод - ну могилу, чудесне воскресіння, злиття в одному образі божест - венного й людського спрямовували її думи у світ марення й забуття.

Та згодом вона побачила перед собою холодну білу гору - білих людей з їхніми законами, що затьмарили красу пісень і чари світу. Біла гора стояла спокусою, тим, що відвертає від бога, частинкою буття, зумисне даного богом, щоб вона спізнала його й витримала, як Христос витримав свої муки, аби потім піднятися з могили у славі й величі. Дні труднощів і поневірянь загартували її віру й волю, вона привчилася любити горе з якоюсь гіркою гордістю, звикла коритися законам білих з кволою усміш - кою причетної до таємниці.

Після того, як матір забрав до себе Всевишній, доля послала їй брутального чоловіка-наймита і двох чорних дітей, Сага й Джон - ні, яким вона віддала всю свою любов і турботи. За довгі роки вона натерпілася не менш від Ісуса; чоловік помер, і його образ помалу розтанув у її пам’яті, а з нею лишилися її хлопчики, що швидко повиганялись і стали справжніми чоловіками.

Одного дня серце її болісно стислось і облилося кров’ю, коли обидва зажадали йти своїм власним шляхом, їй хотілося приму - сити обох дивитися на світ також зачарованими очима, але вони рішуче відмовились. Мати гірко плакала, коли вони вихваляли силу й мужність, що породжували в її уяві страшні картини.

Але вона їх любила, і її зболіле серце прагло до них. Що вона могла вдіяти - нещасна стара мати в чужому світі? І поступово, завдяки синам полуда спала з її очей, а Саг і Джонні й далі малювали перед нею, наляканою і здивованою, новий, дужий і прекрасний світ, що вабив її й манив до себе. Горе й страждання чорних людей заступили Його, прикутого до хреста; перші паро - стки партії здалися їй другим Воскресінням, а зненависть до тих, що намагались убити в ній нову віру, лише посилювала жагу до нових ідей.

“Господи,-часто казала вона Джонні, - хай оті кляті білі спробують спитати мене, хто належить до партії! Хай вони тільки зачеплять мене, і я покажу їм, на що здатна бідна чорна жінка!” Але іноді, як от і цієї тривожної ночі, в її голові все сплутува - лось. Яскраве мерехтіння прекрасної вранішньої зірки, що обіцяла щастя й свободу, будило в душі давні пісні, які ставали тепер солодкими й заспокійливими.

Праска геть охолола. Жінка підкинула дров у плиту, знову стала біля вікна й задивилася на жовтаву смугу у мокрій темряві.

А Джонні все не йшов… Та ось з’явилися нові звуки. Крізь шум дощу вона почула хлюпання ніг по калюжі. Ні, це не Джонні.

Його важку ходу вона впізнала б серед мільйонів інших. Хтось зійшов на ґанок. Якась жінка… Три короткі удари й один довгий.



Це хтось із товаришів! Вона зняла клямку, прочинила двері й від - сахнулася від холодного й різкого пориву вогкого вітру.

- Хто там?

- Це я.

- Хто?

- Рева.

Жінка штовхнула двері.

- Господи, донечко, заходь мерщій.

Вона відступила вбік, і в сіни ввійшла худенька білява дівчи - на. Защіпаючи клямку, жінка чула, як Рева, стріпуючи з себе воду, важко дихає. Мабуть, щось сталося. Дівчина не тюпала б цілу милю такої глупої ночі. Вона липне до Джонні… А може, щось із ним?

- Заходь у кухню, Рево, там тепліше.

- Боже, навіть черевики розмокли!

- А ти що ж хотіла - такий дощ…

- Джонні ще не прийшов?

- Ні. Та ти не турбуйся. Скидай черевики. Ще, чого доброго.

Застудишся. - Жінка розгублено змовкла. “Атож. Щось таки сталося з Джонні! Цікаво, чи Ревин батько знає про її почуття до Джонні?” - Дитино, не слід було йти в таку негоду.

- Я мусила, тітонько Сью.

Жінка завела її на кухню.

- Скидай черевики та сідай ближче до плити.

- Тітонько Сью, я мушу вам дещо сказати…

Їй перехопило дух. Таки якась біда з Джонні!

- Що, люба?

- Шериф приходив сьогодні до нас.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций