Вовчок Марко Три долі — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 18 мая 2015



Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха — сподівається добра іще.

Одного дня увійшов старий у хату веселий:

—Чи не буде снігу, — каже, — там такі білі хмари драглють.

Стара, дивлячись на його, насмілилась:

— А що, мій голубе, — вимовляє любенько, — що ти бачив? Що чув?

— А що я чув? Нашу Катрю сватають.

Тим словом сполохнув нас усіх: хто сидів — схопився; хто стояв — у куточок горнувсь.

— А хто ж сватає? Кого нам господь носила? — питає мати, ледве голос зводячи. Катря біло збіліла.

— А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лічозір, не пройдисвіт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срібного кубка своїх гостей почастує.

— Що з тих кубків, як повні сліз! — мовить мати.

— Гм! — Більше не сказав нічого, тільки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала — ховала.

— Я собі б кращого зятя сам не шукав, — знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.

Мати усі думки приплакали: «Що його робити і що його чинити!»

Катря аж білі руки ламле.

Як на ту ж пеню — і стара Чайчиха не завідає нас, і Пилипиха сердиться: нікому поради дати, нікому розважити. А того любого як запав слід, то й запав.

Мати почали були Катрю умовляти:

— Покорись батькові, доню, покорись, дитя моє!

— І ви вже, мамо?. Безталаннячко ж моє!. — побивається Катря.

— Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у світі, його не втечеш, — кожне одбува. Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається.

— Він одцурається? Може, і я його занедбаю! — Та й засміялася. Хотіла я їй тоді сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що він цурається, та жалко мені її стало. І мати за се більш нічого не змовила, — зітхнула важенько та й стала знов її прохати: «Корись, доню, батькові!» — «Нехай же я лучче вмру!» Як мати не плакали перед нею: «Або я вмру, або за ним буду!»

Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тією межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.

— Ходім, — кажу Катрі, — ходім до Марусі, що нам, що старі посварились — ми того не знаємо; ми собі з нею утрійзі порадимось.

Маруся сидить — шиє; удови не було дома.

— Марусю! Марусю! — говорить Катря, — прийшла я до тебе свою тугу розділити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!

— Сядь, Катре, та розкажи, — каже Маруся.

— Батько мене за його не дає, — знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч і батька й матір то я для його покинула б — не пожаліла. Що мені тсе? Нехай скаже — я за їм на край світу піду! Піду та й не оглянусь разу! Мені нічого не треба: нехай іншим розкоші, іншим нехай достатки, — мені нехай життя із ним вкупі!

Не зводячи очей, промовила Маруся:

— Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!

— Марусю! — покликну. — Се ти? Тая покірлива?.

— Голубко моя! Сестрице! — обіймає її Катря ридаючи. — Ти мене не судиш?

— За що? — стиха питає Маруся. — А ти ж його любиш?

— Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усі нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?

— Я б не покинула.

Я все чую, та віри не йму.

— Марусе? Чи се ти говориш? — кажу. — А мати твоя якби почула?

— А що ж? Якби я любила, то вже мені нічого не страшно і нікого б я не боялася — тільки того, кого любила.

— Ти моє серце розвеселила, Марусечко! — дякує Катря. — Дуже вже мені було важко. хоч мене ніхто не переумить, та слова тії мене ображали. Спасибі тобі, Марусенько, галонько!

Маруся їй осміхнулася.

— Ні за віщо дякувати, — згомоніла: — я правду свою тобі кажу. VIII

У першу ж таки неділю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, — а батько говорить:

— Я собі кращого зятя не жадаю, панове ласкаві! Та треба дитини запитати.

Викликали Катрю.

— Катренько! — кажу їй тихо, — роздумайся добре! — Вона мов і не чує. Уступила до хати біла, а сміла, необорная — хоч тут вмирати.

Питає в неї батько: чи піде за Дмитра Шеляха? Та пита він якся ласкаво і грізно.

— Я парубку ганьби не даю і піти не піду! — одказала, Катря чисто, як виспівала.

Поклонилися свати, — тихо та гордо геть вийшли з хати. Ми не ворухнемось; Катря стоїть. Батько не промовив слова, вийшов і собі з хати.

Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увійде — не оглянеться; хто озветься — не слухає.

А Чайченка того нема та й нема!. І матері його не видно. Вже Катря сама до їх бігти заривалася — дак мати впиняла.

— Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог із тобою: роби тоді, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.

— Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте. Тільки пустіть до ного!.

— Ні, не пущу, доню! Я тобі на порозі стану, не попущу йти!. Не годиться!

— Я втечу од вас! — озивається Катря. — Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолію!.

— А він же як? — інколи спита її Маруся, слухаючи того нарікання. — А як ти його зажуриш?. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки — ти не помисляєш. Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.

— Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тільки б сказав, що мені робити! Нехай він мене в огонь пошле — я піду. Чому ж бо він не йде і досі! Хіба він мене покине?

— Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди. Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно. Перекажи через мене: я хоч і сходжу до їх.

— Ти?. А мати твоя не пустить тебе?

— Піду. Говори, — що сказати?

— Ти скажи — що я пропадаю, що живая гину!

— І нащо отаке йому говорити? Лучче нехай він почує, що ти його вірно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати.

— Нехай би він знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе він кидав, щоб ішов мене одвідати. батько не знатиме. а хоч дознається, гірш, мабуть, вже не буде.

— Нащо таке казати, Катре? — знов їй Маруся. — Хіба ж йому й так не важко?

— Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся.

Того ж таки дня Маруся каже:

— Піду я, мамо, у Любчики!

Пилипиха дуже подивувала, да не боронила. Вже як Маруся виходила, убравшись, — вона запитала:

— Чого се ти у Любчики?

— Піду, мамо, прогуляюся.

— Іди, доню. — Сама її за ворота провела та тоді вже услід, схаменулась, покрикнула: — Не барись довго, Марусе!

А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала — коли прийде; перейняли ми її ще на дорозі.

— А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?

— Треба тобі, Катре, ще потривати. — каже Маруся.

— Вже несила моя тривати! Так він не прийде? Пощо ж і ходила? Чому він не прийде? Що казав?

— Дуже він печаловитий щось, — говорить Маруся.

—Печаловитий? — покрикне Катря. — Коханий мій! — Сама так слізьми й розлилася.

— Я піду до його сама, — піду — хоч нехай мене потім киву замучать, — я піду!

— Він велів, щоб ти не приходила.

— Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хіба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть мені за плечима по ому?

— Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вірно, то послухаєш.

— Авжеж я його послухаю!.

І довго вона по тому слові своєму плакала — сидячи край дороги.

Тільки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очі спустить, то щось у думці має собі. Як вилучилася мені годинка, нишком побігла сама до неї.

— Марусе! — кажу, — щось мені той Чайченко не певен!

— Як то? — питає.

— Не любить він Катрі щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!

— Та я не знаю, Химо! — одкаже мені, роздумуючись.

— А я дак знаю, що ти Катрі розказала не все. Аже не все?

— Ні, не все.

— Кажи ж мені усе.

— Та нічого, Химо! Я що там чула, од Катрі не потаїла, й се, бач, в мене мої думки.

— Дарма! Розкажи тії думки свої!

— От, прийшла я туди, — розказує, — мене стріла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла — вона заплакала сильне. Нічого й не одмовляла вона на мої слова, тільки усе плакала. Уступив і він у хату. Десь він, Химо, сам у великих мислях, у скорботі. Так змарнів на виду. Я говорю, що мене Катря присилає — і здалося мені, — чи то так, може, здалося, — що він, почувши, не обрадів. Не каже мені свого слова, не пита мене. Тоді вже я сама усе переказала, і що Катря хотіла сама до його прийти; а він зараз похопився: «Нехай не приходить вона, скажіть їй, будь ласка, — нехай вона не приходить!” — Вклонився мені та й з хати пішов.

— А стара? — питаю.

— Постояла я трохи та й беруся йти додому; тоді вона мені, плачучи, заговорила: «Дівчино-ластівко! — каже, — велика туга на моєму серденьку, та, може, ще доля на нас ізглянеться. перекажи ‘тсе Катрі — щоб вона так не вбивалася; ще, може, усе на добре вийде.» Та я й пішла.

— Що ‘тсе там у їх — тайності? Щось непевно. Чи не довести сього Катрі?

— Та що ж ми їй доводити маємо, коли не знаєм самі гаразд, — каже Маруся.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций