Гончар Олесь Терентійович Твоя зоря — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 16 мая 2015



А ось коли сказала їм оте гордовите: «Льотчика веземо!.» — як це їх переінакшило одразу! Та й саму себе Софійка тієї хвилі на те побачила в іншому світлі, щось її ніби піднесло У власних очах. І все завдяки йому. Ще гостріше тут збагнула, який надійний зараз вона має захист в особі цього мовби самою долею посланого їм льотчика, — і захист, і оборону проти будь-кого! Хай поки що нездвижний лежить па санях у своєму глиняному гіпсі, що наклали йому хутірські зцілительки, хай ще й нельотний і навіть неходячйй цей сокіл ваш, але біля нього всі ви можете почуватіїсь у безпеці, ніхто вас не скривдить, нічим не посміє дорікнути чи принизити безпідставно, навіть якби хто й знайшовся такий. Теплішало й теплішало Софійці на душі» і ще дорожчим ставало для неї те почуття, що виникло між нею і Заболотним, почуття таке хвилююче, соромливе й притаєне, що про нього нікому й не догадатись знають про це тільки двоє: він і вона.

Озираючись подеколи, бачила на санчатах закушкану, дорогу їй людину, весь час задивлену в небо, в те сине, просторе. Що колись було йому раєм, а потім так безжально кину-гїо його неподалік Вузлової в осінні кураї, де б вій і кров’ю стік, якби його не підібрала зіркоока синьоганська дітвора.

Хоч і рухались засніженим полем навпростець, однак пе заблудились із своїм льотчиком серед снігів, не проминули Петропавлівки та ще й прибули якраз вчасно. Медсанбат уже згортав свої шатра, збирався перекочовувати кудись далі услід за фронтом, — їм просто пощастило, що встигли його застати на місці. Прийняли Заболотного від них у жарко натопленім приміщенні школи, де багато було поранених, призначених для евакуації в тил.

Лікарі, приймаючи льотчика, з перших побіжних оглядин оцінили, що догляд за ним був бездоганний, а на глиняний їхній гіпс старший із хірургів навіть усміхнувсь, сказавши, що це дотепно, слід би виписати патент на таке нововведення.

Льотчик, влучивши момент, стиха про щось перемовився з головним хірургом, а коли настала мить прощання, заговорив до своїх рятівниць незвично серйозним тоном, без тіні жарту:

— Документ відповідний вам зараз видадуть, візьміть, не соромтесь, життям-бо ж ризикували.

Софійчина мати подякувала, а до льотчика мовила:

— Не забудь же нас.

— Я вас не забуду, — пообіцяв він. — І ви мене запам’ятайте: Заболотний Кирило Петрович, гвардії винищувач, вічний боржник ваш, — і аж нахмурився, щоб не виказати свого хвилювання. — Веселим запам’ятайте.

— Одужуй, — сухо схлипнула тітка Василина. Льотчик, окинувши поглядом усіх трьох, затримався посмутнілими очима на Софійці. Вона стояла як піч.

— Що ж тобі, Софійко, лишити на згадку?

Дівчина мовчала.

— Не знаю навіть і що, — додав він, дивлячись на неї ласкаво.

— Карточку оту подаруйте, — раптом видихнула дівчина випроставшись, готова, здається, так і бризнути слізьми.

Йшлося про той груповий фотознімок, що зберігався у нього в планшеті під штурманською картою, уже відліта-ною тепер.

— Якщо так ти її уподобала. Підемо ради цього навіть на порушення.

Взявши непораненою рукою планшет, Заболотний простягнув його Софійці:

— Бери. З планшетом бери.

— Спасибі.

Дівчина взяла, густо зашарівшись.

— Фото ні до чого не зобов’язує, — всміхнувся льотчик, — та все ж: краще згадай і подивись, аніж подишісь і згадай.

Тітка Василина, видно, була невдоволена цією церемонією.

— Карточки дарувати, — буркнула вона, — то педобра прикмета.

— Для нас добра, — рішуче мовила дівчина. — Хіба ні?

І несподівано для всіх, нахилившись до льотчика, швидко, ніби обпалюючись, чмокнула його в щоку.

— Оце по-нашому! — підбадьорливо зауважив хірург, а дівчина, як вогнем залившись, сахнулася геть від льотчика й сліпма кинулась до дверей, — без слова вискочила зі школи, знов навстріч білим снігам.

— Ось і вхенькали день, — сказала тітка Василииа, коли опинилися за селом. — Валянки ось зовсім розлазяться. А чи по тій розписці нам у сільраді скидку на податок дадуть?

— Кому що! — спалахнула від сорому Софійка. — Ну як ви можете?

— А що такого? Хіба не заслужено? Сам же казав: життям ризикували.

— Таж не в тім річ, — хвилювалась дівчина. — Що рятували — в самому цьому вже щастя.

— А правда, — сказала Софійчина мати. — Допомогли, то й добре. Всі гуртом, хто як міг. Хай йому доля тепер сприяє, — додала вона тихо.

Софійці вже в полі згадалось, як він одного разу сказав їй, коли що називав її на «ви»:

«Ви помітили, Соню, як горе єднає людей? Єднає, звісно, і радість, а от — що горе.»

Щось схоже поєднало і їх обох, поєднало так несподівано, зовсім випадково. Забуде чи пі? Це для Софійки зараз було найважливіше — найважливіше з усього-усього на світі! Він-то, звичайно, дав зрозуміти, що не забуде її бо є, мовляв, речі, які не забуваються ніколи, та чи кожен із нас владен над своїм почуттям? І хоч нема в неї ніяких підстав піддавати сумнівам правдивість його слів, правдивість кожного його погляду, прощальної сумовитої усмішки, все нібито зараз за те, що розлука ця не буде вічна, принаймні не повинна б вона стати такою, та все ж, та все ж!. Адже навіть поза його волею обставини можуть скластися так, що опиниться він для тебе в недосяжності, війна ж триває, і Заболотний свого не відлітав, він певен цього, певен, що не раз ще зів’ється в небі його «яструбок». Духом хлопець міцний, вірить у своє бойова щастя, але ж на війні, там піхто не застрахований. «Підеш — не вернешся» — таку п’єсу ставили колись у депо. Десь далі й далі він буде від Софійки, від цього богом забутого хутірця, наринуть інші враження та зустрічі, і невідомо, чим душа відповість, коли стрінеться йому на путі котрась отака, як ця бойковита зенітниця, що припа» дала йому сьогодні до грудей та аж виспівувала, пропонуючи спирту для відігріву. Кого знайдеш, кого забудеш, з ким життєва дорога поєднає тебе — цього ніяка ворожка не скаже, а тільки такий щем, така тоскнота на душі!. І ці аж до обріїв засніжені степи дихають зараз на Coфійку самою спустошеністю, доймають вітром осиротіло-сті, якоюсь мовби арктичною холоднечею. Наче і полишив він їй іскорку надії, стиха десь жевріє вона в грудях, то пригасне, то знов зажевріє, але серце є серце, і нічим тобі не пересилити гіркоту розлуки.

— Був, та й нема, — сказала тітка Василина, коли вони зупинились під скиртою перепочити в затишку.

— Наче з рідним сином попрощалася, — призналася мати Софійчина.

— І я теж, — тітка Василина сухо схлипнула в рукавицю.

Станційна вежа ледь мріяла в далечі, цегла споруди холодно червоніла в призахіднім сонці.

Софійка сиділа на самім краєчку саней близько до жінок і крізь думки чула, як вони гомонять між собою, знову йшлося про нього, про Заболотного, для них чомусь має значення, що родом він десь із-за Дніпра, з-під Козельська, це не так і далеко.

— Пригадуєш, Оксано, як ми колись, ще дівками бувши, туди на ярмарки їздили, — вже звеселілим голосом зверталась тітка Василина до Софійчиної матері. — Та як застерігали нас матері, щоб не задивлялись на тамтешніх парубків. Не виходьте, казали, дівчата, заміж за Дніпро, бо там у них, в Задніпров’ї, самі розбишаки, а цей, бач, який славний виявився.

Потім жінки знов ледве не засперечались між собою, бо одній із них здалося, що коли прощалися, то на очах у льотчика, єй-же-єй, сльоза забриніла, а друга запевняла, що то просто від вітру та від морозу.

— Не з тонкосльозих він, а втім.

А втім, зійшлися обидві на тому, що, може, й сльоза бо хоч і льотчик, а серце ж у грудях не кам’яне.

Біло-біло в їхніх степах, аж до крайнеба лежать розстелені полотна снігів. Вітер із-за скирти піддимає, чути десь над вухом бринить обмерзлою соломиною. І раптом тітка Василина, не зводячи очей із засніженого простору згорбившись, як сова, заскрипіла сухим, ніби примороженим голосом:

Забіліли сніги,

Та забіліли білі.

Це вона співала. І товаришка її дівоцтва, мати Софійчина, по якійсь хвилі знехотя, хрипкувато, наче з простуди, приєдналась до неї. Софійка з глибоким щемом душі слухала цей їхній мовби безпомічний спів, їхню мовби скаргу до безкраїх снігових полотен, до того холодного обрію, і враз, набравшись духу, влучивши в тон, і сама підхопила пісню на весь голос — дзвінко та молодо:

Забіліли сніги,

Ой та забіліли білі!.

І, здається, на всі чотири сторони світу не було зараз ніде такої далечі, куди б не долинули ці здружені горем жіночі голоси, що так і били пристрастю й тугою з-під степової самотньої скирти. І

Мчимось.

Ще рано, ще майже ніч. Траса досвітня, однак, живе плавко тече рубінами — цілі галактики тих вогнів черво^ ніють в пітьмі перед нами, біжать і біжать десь у далеч у безвість.

Друг мій сидить за кермом, друг дитячих літ. Світить у темряві сивиною, що до неї ніяк я не можу звикнути _ посивів Заболотний за останній рік чи два, перебуваючи вже тут, за океаном, куди його метнула доля ще на один випроб.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций