Самчук Улас Олексійович Чого не гоїть огонь — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 16 мая 2015



Він глянув на Якова переляканим поглядом, ніби його зловлено на якомусь негарному вчинку. Велике яблуко на його поморщеній, довгій шиї забігало. Він ковтав слину і плямкав устами. Йому було дуже ніяково, і він не знав, що робити.

— Я… ми… ми… нічого, — похитав він головою… — Нічого недоброго. Ми лише…

— Розумію… Я добре вас розумію… Я тільки не хочу від вас цього. Це ваше. Мені не треба! — проговорив Яків злагіднено.

Запала мовчанка. Глибока, довга… Чути було рев дизелів на головній вулиці. За дверима, здавалось, щось ворушилось, ніби хтось зітхнув. Вітер натискав на закриті віконниці, ніби хотів їх проломити і вдертися досередини.

— Ідіть, Герше… Ідіть… Я тут зостанусь. Тільки що буде з вами? Це ж не вихід… Хтось побачить… Вам треба кудись інакше… Може, хочете на село? У ліси?

Герш ще старанніше заплямкав устами.

— Ні, — промимрив він невиразно… — Ні, — і похитав головою… — Ми не можемо… Ми боїмось… Зостанемось тут… Що буде, то буде… — І після цього закрив свою скриньку, помаленьку повернувся і помаленьку пішов до прохилених дверей.

Яків зачинив за ним двері, хвилинку слухав, не почув нічого, ніби там, за дверима, була абсолютна порожнеча, і почав поволі розглядатися. А коли був у постелі і спробував читати, помітив, що його дух зайнятий до кінця, і вже ніщо інше не зможе йому помогти. Був же п’яний, але в цей час протверезів, властиво, п’яно протверезів, загострилась уява і велетенською навалою почуття покрили всі його вольові зусилля, як морська хвиля покриває випадковий пливучий предмет. V

По деякому часі зондерфюрер Вайз з військової пропаганди запросив Якова на приватну вечірку-прийняття. Вайз, до речі, мешкав у колишньому мешканні Рівки, що в будинку Бачинських. Яків і Вайз по-своєму приятелі. Вони також по-своєму мають між собою чимало спільного. Передусім Вайз не є наці, він проти раси, він не затруєний ідеологією, не захоплюється швидкими перемогами на фронтах, не квапиться на легку трофейну наживу. Він, нарешті, перший пробував перечити Райхскомісаріатові в його різних, наглих і нерозумних, розпорядженнях. Він казав до Якова:

— Ну що зробиш? Закрутилась голова. Захворіли!

Одначе Вайз був добрим німцем і добрим вояком. Мав повні руки різної праці. Йому підлягали культура, освіта, церква на всю Україну. І разом він любив гарні речі, добре вино, вибране товариство. Поет, естет, філософ, ентузіаст в одній особі кремезного, незграбного, ведмежого вигляду.

Його відповідальником і своєрідним двійником був, незважаючи на малий зріст, капітан-публіцист, знавець азійських справ — Пшор.

Цього гарного морозного вечора, на початку грудня (саме вчора японці розгромили американський флот в Перл Гарборі), у неділю, Вайз несподівано заїхав за Яковом урядовою машиною «сітроен» — французького трофейного походження. Застав Якова неприготованим, під час голення, і був бурхливо здивований, як він казав, фешенебельним мешканням у стилі якогось графа Вронського. Така руїна — і таке… У-у-у-м! Килими, канапа картини, книжки — і все справжнє! І Шприндзя, що саме робила порядки, з виглядом нумідійської рабині… У-у-у-м! У-у-у-м! — мугикав Вайз, розглядаючи картину польського маляра Коссака, що на ній була зображена арабська пастушка з вазою на плечі і козою біля стрункої нагої, бронзового кольору, ноги. А книжки! Грейвес, Мічел, Аллен…

— Слухай! — сказав захоплено Вайз (були «на ти» — недавно випили брудершафт). — То ти живеш мов толстовський граф. Нумідійка там, нумідійка тут. Говорите ви по-німецьки? — звернувся Вайз до Шприндзі.

— Я жидівка, — несподівано відповіла Шприндзя, і якраз по-німецьки.

Вайз злегка збентежився.

— А! — вирвалось у нього, і він одвернувся. — Між іншим, — звернувся він до Якова, що саме скінчив голитись, — до Рівного прибув знаєш хто?

— Не можу знати, — відповів Яків.

— Сам! Найбільший! Кох!

— З приводу? — запитав коротко Яків.

— Нових, очевидно, подій… Що ти скажеш?

— Відносно?

— Ну… вчорашнього… Перл Гарбору?

— В кожному разі, нема причини… радіти…

— А по-моєму, є.

— Себто?

— Вияснилась нарешті остаточно ситуація. Знаємо, де стоїмо. Тож колосально, ні? Як ви зветесь? — звернувся Вайз до Шприндзі і, коли та себе демонстративно назвала, повторив: — Шприндзя? Цікаве ім’я… Скорше, скорше, майоре, на нас же чекають…

Яків, наспівуючи басом «Лілі Марлен», витерся і сказав урочисто:

— Готов! їдемо! — І пізніше, коли вони сиділи у знаній Вайзовій машині, спитав: — Я трішки, так би мовити, здивований — який такий дідько змусив тебе шукати мене у цій Помпеї?

— Е! Таємниця! — сказав Вайз, натискаючи на газ.

— Себто? Знаєш же, що…

— Думаю, що без одного чарівного уряду тут не обійдеться, — перебив його Вайз. — Ти мені скажи краще, де це ти роздобув таку Шприндзю, і, може б, ти мені щось подібне роздобув?

— Це також таємниця… По-друге — не володію даром постачання. Я улан, рубака, пияк, гайдамака — знаєш, що це таке?

Як випхались з руїн на головну вулицю, що її вдруге перейменували з Герінга на Німецьку, бо для Герінга така вулиця видалась замалою, і хотіли поспішити, бо вже й так спізнилися, на звороті до вулиці Тополевої мусили зупинитися. І не лише зупинитися, але й таки постояти на місці. Перед ними у сірій гущі вечора одноманітною, мовчазною масою пливли лави полонених. Минали хвилини — п’ять, десять… Вайз нервувався, намагався повернути назад, але це також нелегко було зробити.

— А мене ж там ждуть! — бурчав він. Ззаду почувся брязкіт розбитого скла, зчинився крик. З сусідніх машин почали вискакувати люди в уніформах.

— Грім побий ясний! — кричав один з них. — Де вони набрали стільки того гною? Я спішу! Стій! Стій! Зупиніть! Мусимо проїхати!

Конвоїри почали зупиняти колону, колона стала, на бруку зробилась прогалина, на якій лишилось людське тіло.

— Ей, ти там! Прибери! — кричав хтось по-російськи. Кілька з полонених кинулись були прибирати, але й самі попадали на брук. Крик, метушня. Вайз з Яковом також вилізли із своїх машин і почали помагати очищати вулицю. По якомусь часі вона була вільна, і машини пішли.

Вдома на Вайза чекали, гості вже зібралися, на нього накинулись за неточність, він перепрошував.

— Ля герр комм а ля repp! — казав він.

Але настрій і порядок швидко встановлено, столи застелено, їжу і пиття подано.

За довгим, білим, багатим і повним столом розкіш і квіт молодих, здорових, веселих людей. Згори з п’ятилампового світильника ллється злива яскравого, м’якого світла. Яків був здивований, побачивши ту саму Віру Ясну, що нею був збентежений минулими днями. Вона, в своїй бронзового відблиску атласній сукні, дуже модній і дуже визивній, з великим ззаду вирізом, горіла своєрідною силою жіночого чару і весело та легко вела розмову з тим же своїм каваліром, полковником-лікарем, що назвав себе фон Лянге і що був до того графом і мав навіть монокль у лівому оці, як це графові й належиться. Біля неї, з лівого боку, сидів той самий лейтенант ес-есів, що назвав себе, якщо Яків дочув як слід, Шульце. І було тут багато інших військових кавалірів і невійськових дам, що гамірно сиділи, досить тісно, довкруги стола, їли, запивали, брязкали посудом, гомоніли, перемовлялися через стіл, залицялися і сміялися. Сміялися багато, часто, весело. “По-руски”, як казав Вайз. Без стриму і церемоній, щиро і сердечно, аж брали завидки.

Яків, як приятель господаря, зайняв крайнє, властиво заднє місце, біля дверей до другої кімнати, і помагав господареві та його служниці Ясі: відкорковував пляшки, наливав тим, що вагалися самі наливати.

Опісля, коли це все скінчилося, гості встали і зайняли, кожний по вподобі і можливості, місця у трьох невеликих кімнатах. Яків весь час слідкував за Вірою Ясною. Робив це дискретно, обережно, між іншим. А вона, коли встала з-за стола, пішла до передньої кімнати і зайняла затишне місце між великою шафою з книжками і гарячою грубкою в стіні. Над нею висіла невеличка, вузька, довга картинка з якоюсь банальною німфою над банальним ставком з кучерявою пінією чи чимсь подібним. Біля неї вмостились, розуміється, фон Лянге і Шульц, а до того ще двоє, між ними й капітаном Пшор. Вони щось там далі барвисте гомоніли, час від часу вибухаючи сміхом.

Гості ходили, гули, сміялися, крутилися. А одного разу Вайз взяв Якова під руку і підвів просто до Ясної.

— Маєте вашого Балабу, мадам, — промовив він до Ясної тоном, ніби вони вже на цю тему розмовляли.

— А! То ви? — сказала вона по-німецьки. — Я зараз! — і продовжувала свою мову, щось про Росію. — То, панове, — казала вона, — можна на ці речі різно, як хочете, як можете, дивитися, але скажу вам, що такої Росії, як ви читали у Толстого чи Тургенева, давно нема. Ні такого товариства, ні таких порядків, ні того навіть духу. Є, панове, так званий народ — це люди, багато людей, маси, руки, голови, освічені, неосвічені… А щодо культури, естетики, то як хто на це дивиться. Тієї культури, що ви знаєте в Берліні, Відні, Парижі, Римі, — тієї там, навіть у Москві, очевидно, ледве чи знайдете.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций