Антуан де Сент-Екзюпері Нічний Політ — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 15 мая 2015



Це ж я склав першого в Аргентині літака! Я в авіації - з дев’ятсот дев’ятого року. Двадцять років, пане! I як ви тільки можете казати… А молоді!.. Вони сміятимуться з мене в цеху… Ох, як вони сміятимуться!



- Це справи не торкається.



- А мої діти, пане! У мене діти…



- Я вам уже сказав: ви дістанете місце підсобного робітника.



- Але моя гідність, пане, моя гідність! Подумайте, пане, двадцять років у авіації, так багато працював - і раптом…



- Місце підсобного робітника.



- Я відмовляюсь, пане, відмовляюсь! Старечі руки тремтять, і Рів’єр намагається не дивитися на ці зморшкуваті, зашкарублі, такі прекрасні руки.



- Місце підсобного робітника.



- Ні, пане, ні!.. Я хочу вам сказати…



- Можете йти.



“Я прогнав так жорстоко не його, - думає Рів’єр. - Я прогнав зло, за яке він, можливо, і не відповідає, але знаряддям якого став.



Бо обставинами треба керувати - і вони скоряються, і ти твориш. Та й людей створюєш. Або звільняєш їх, якщо вони - знаряддя зла”.



“Я хочу вам сказати…”



Що хотів йому сказати цей бідолашний дід? Що в нього на схилі літ забирають єдину радість? Що йому любий сам стук інструментів по металу літака? Що його життя втратить високу поезію? А потім… що треба ж якось жити?



“Я дуже втомився, - думав Рів’єр. У ньому піднімався якийсь лагідний пал. Він постукав у папір, подумав: - Я так любив обличчя цього старого…” Він знову побачив руки діда, ніби згадав, як вони кволо здригнулись, наче їхні пальці хотіли міцно сплестися. “Досить було сказати: “Гаразд, гаразд, залишайтеся”, - і по старих руках пробігла б хвиля радості”, - марив Рів’єр, і ця радість, про яку сказало б не обличчя, сказали б старі робочі руки, - ця радість була б для Рів’єра найпрекраснішою радістю у світі.



“Роздерти папір?..” Родина старого, його повернення ввечері додому - і оця скромна гордість:



- То, значить, тебе залишають?



- Ще б пак! Ще б пак! Це ж я склав першого в Аргентині літака!



I молодь у цеху не буде більше сміятися, і до старого знову ставитимуться шанобливо…



“Подерти?”



Задзвонив телефон. Рів’єр узяв трубку.



Довге мовчання. Потім відголоски, лунка глибина, якої людським голосам надають простір і вітер. Нарешті з трубки почулося:



- Говорить аеродром. Хто біля апарата?



- Рів’єр.



- Пане директоре, шістсот п’ятдесятому наказано рушати.



- Добре.



- Нарешті все гаразд. Але довелося останньої миті лагодити проводку: були пошкоджені контакти.



- Добре. Хто монтував освітлення?



- Ми перевіримо. Якщо дозволите, вживемо суворих заходів: несправність освітлення на борту - річ дуже небезпечна!



Рів’єр подумав: “Якщо не викорінювати зла, не викорінювати його щоразу, як з ним здибаєшся, тоді під час польоту гасне світло. Знати знаряддя зла і не боротися зі злом - злочин. Ні, Робле мусить піти”.



Секретар нічого не бачив. Він досі ще клацав на машинці.



- Що ви друкуєте?



- Двотижневий звіт.



- Чому він досі не готовий?



- Я…



- Доведеться перевірити.



“Дивно бачити, як беруть гору випадкові обставини, як виступає наяв величезна темна сила, та сама, що рушить безкраї праліси, та сама, що росте, шириться, кипить у ключ повсюди, де тільки затівається велике діло”. Рів’єрові подумалось - під натиском тонких ліан падають гігантські храми.



“Велике діло…”



Рів’єр спробував переконати самого себе.



“Ці люди… Я люблю їх. Я борюся не з ними, а з тим злом, що діє через них…”



Його серце билося коротко, часто, болісно.



“Я не знаю, чи добре те, що я роблю. Не знаю точної ціни ні людському життю, ні справедливості, ні горю. Не знаю гаразд, чого варта тремтяча рука. I яка ціна жалю й ласці…”



Він марив наяву:



“Життя сповнене протиріч… Кожний виплутується з них, як може… Але завоювати права на вічність, але творити - в обмін на свою тлінну плоть…”





Трохи подумавши, Рів’єр зателефонував.



- Перекажіть пілотові європейського поштового: хай зайде до мене перед вильотом.



I подумав:



“Не можна допустити, щоб цей поштовий знову йшов в обхід. Якщо я не струсну як слід своїх людей, вони ніколи не позбудуться страху перед ніччю”.



X



Дружина пілота, пробуджена телефонним дзвінком, глянула на чоловіка, подумала:



“Хай ще трохи поспить”.



Вона милувалась на його могутні голі груди; він був наче красень корабель.



Він спав у своїй мирній постелі, наче в гавані, і, аби ніщо не турбувало його сну, вона розпростувала пальцем згортки, наче проганяючи тіні, ніби розгладжуючи легкі брижі й заспокоюючи постіль; так доторк божества приборкує море.



Вона встала, розчинила вікно, підставляючи лице вітрові. З вікна відкривався весь Буенос-Айрес. У сусідньому будинку танцювали; вітер доносив уривки мелодій - була година розваги й відпочинку. Місто сховало людей у свої сто тисяч фортець; кругом усе дихало спокоєм і певністю: але жінці здавалося, що ось-ось пролунає клич: “До зброї!” - і на той клич відгукнеться одна-єдина людина, її чоловік. Він досі ще спав, але то був неспокійний сон військових резервів, що їх невдовзі кинуть у бій. Дрімотне місто не боронило його; жалюгідними здадуться пілотові міські вогні, коли він, молодий бог, злетить над їхнім порохом. Дружина дивилась на дужі долоні, що їм за годину буде вручено долю європейського поштового, відповідальність за щось велике, схоже на долю цілого міста. I в її серце закрався неспокій. Цю людину - єдину серед мільйонів призначено для незвичайної офіри. Їй стало тоскно. Він піде, вислизне від її ніжності. Вона леліяла, пестила, берегла його не для себе, а для сьогоднішньої ночі, і ця ніч зараз візьме його - для битв, для тривог, для перемог, про які вона нічого не знатиме. Їй пощастило на короткий час приручити ці ніжні руки, але вона лише невиразно уявила собі їхнє справжнє призначення. Вона знала усмішку цієї людини, знала чуйність закоханого; але вона не знала, як божественно гнівен бував він, опинившись у серці бурі. Вона оповивала його ніжними путами кохання, музики, квітів; але в час відльоту він незмінно скидав ці пута і, певне, нітрохи за цим не шкодував. Він розплющив очі:



- Котра година?



- Північ.



- Яка погода?



- Не знаю…



Він підвівся. Потягаючись, повільно підійшов до вікна.



- Сьогодні я, мабуть, не змерзну. А який напрямок вітру?



- Ти так питаєш, ніби я щось у цьому тямлю…



Він нагнувся.



- Південний. Чудово! Такий вітер не зміниться принаймні до Бразилії.



Він побачив місяць і відчув себе багатим. Потім перевів погляд униз, на місто.



Місто не було зараз для нього ні пожаданим, ні світлим, ні теплим. Він уже бачив, як розсіюється за вітром марний порох вогнів великого міста.



- Про що ти думаєш?



Він думав, що біля Порто-Алегре може бути туман.



- У мене своя тактика. Я знаю, як його обійти.



Він досі ще дивився у вікно і глибоко дихав, ніби голий плавець перед стрибком у море.



- Ти наче не дуже й сумуєш… На скільки днів ти летиш?



- Днів на вісім, на десять.



Він точно не знає. I нащо сумувати?.. Рівнини, гори, міста - він вирішує їх скоряти. Він вільний птах. Не мине й години - він триматиме в руках увесь Буенос-Айрес, а потім відкине його назад.



Він усміхнувся.



- Це місто… Скоро я буду далеко! Добре летіти вночі! Повернеш на південь, даси газу, і за десять секунд увесь краєвид уже перекинуто й ти летиш на північ. I місто під тобою, як морське дно.



Вона подумала, як багато чого треба зректися, аби щось завоювати.



- Ти не любиш своєї домівки?



- Люблю…



Але дружина знала: він уже далеко від неї. Його широкі рамена уже розсувають небосхил.



Вона показала йому на небо.



- Поглянь, що за погода! Твоя дорога вистелена зорями.



Він засміявся.



- Так.



Поклавши руку йому на рамено, вона схвильовано відчула прохолоду його шкіри. I це тіло наражається на небезпеку!..



- Я знаю, ти дужий. Але будь розважливий.



- Авжеж, я розважливий… I знов засміявся.



Він почав одягатися. Вирушаючи на своє свято, він убирався в найгрубіші тканини, в найважчу шкіру; він одягався, наче селянин. I що важчий він ставав, то більше вона милувалась на нього. Помогла застебнути паса, натягти чоботи.



- Ці чоботи муляють.



- Ось інші.



- Знайди-но шнура - прив’язати запасний ліхтарик.



Вона оглянула чоловіка, востаннє перевірила його обладунок. Усе припасовано як слід.



- Який ти гарний!



Помітила, як він дбайливо зачісувався.



- Це для зірок?



- Це - щоб не почуватися старим.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций