Едгар Аллан По Оповідь Артура Гордона Піма — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 13 мая 2015



Тремтячи від нетерпіння, я розпочав нові пошуки - цього разу намагався намацати коробку сірників та свічки. В мене був невиразний спогад, що, перш ніж заснути, я акуратно поклав їх до якоїсь схованки; і навіть перед тим, як вирушити в подорож до люка, я ще точно пам’ятав, де саме поклав їх. Але тепер я марно намагався пригадати місце і згаяв цілу годину на марні й нервові пошуки - ніколи досі не переживав я такого болісного стану тривожної напруги. Аж нарешті, коли, висунувши з ящика голову, я почав мацати руками біля баласту, я помітив слабке світіння десь у напрямку стерна. Страшенно здивований, я спробував туди доповзти, бо спершу мені видалося, що світиться всього за кілька футів від мене. Та щойно я зрушив з місця, як світло пропало, і, щоб знову його побачити, мені довелося, обмацуючи ящик, повернутися назад. Обережно нахиляючи голову то в той бік, то в той, я з’ясував, [28] що коли повільно, не відриваючи погляду від світла, просуватися в напрямку, протилежному тому, куди я спершу подався, то можна наблизитися до нього, не втрачаючи його з очей. Зрештою я таки туди дістався (протиснувшись крізь безліч вузьких покручених проходів) і виявив, що світяться уламки моїх сірників, які валялися в порожній, перекинутій на бік бочці. Не встиг я здивуватися, звідки вони тут взялися, як моя рука намацала дві чи три грудочки воску, що явно побували в собачій пащі. Я відразу все зрозумів: Тигр пожер усі мої свічки, і тепер я ніколи не зможу прочитати Огастесову цидулку. Залишки воску змішалися з усяким сміттям у бочці і, втративши надію добути з них бодай якусь користь, я покинув їх там, де вони були. Одначе я дбайливо зібрав уламки сірників - їх залишилося два чи три - і, здолавши неабиякі труднощі, повернувся до свого ящика, де весь цей час лежав Тигр.



Що мені робити далі, я не знав. У трюмі було так темно, що я не бачив своєї руки, навіть підносячи її до очей. Я ледве міг розгледіти клаптик білого паперу, і то я зовсім не бачив його, коли дивився на нього прямо; лише дивлячись на нього мовби краєчком сітчастої оболонки, тобто скошуючи очі, я розрізняв якусь тьмяну білість на тлі непроглядної чорноти. Можете собі уявити, який морок панував у моїй темниці! Отже, цидулка від друга, якщо то справді була цидулка, завдала мені лише зайвої прикрості, даремно розтривоживши мій і без того ослаблений та збентежений розум. Марно перебирав я подумки безліч найбезглуздіших способів роздобути світло - щось подібне могло б примаритися в жаскому сні курцеві опію,- кожен такий спосіб окремо і всі вони заразом видаються сновидцеві то надзвичайно слушними, то цілком безглуздими, залежно від того, чи то бере гору схильність до фантазії, чи перемагає здатність міркувати тверезо. Нарешті промайнула думка, що видалася мені цілком розумною, і я мав усі підстави здивуватися, чому не натрапив на неї раніше. Я поклав папірець на палітурку книжки і висипав на нього рештки фосфору від сірників, які зібрав у бочці. Потім швидко, але рівномірно заходився розтирати їх долонею. Негайно по всій поверхні паперу поширилося ясне світіння і якби на тому клаптику було щось написано, розібрати літери, я певен, не становило б найменших труднощів. Одначе на папері не з’явилося жодного слова - я бачив тільки неприємну, відразливу білість; за кілька секунд світіння згасло, знову все злилося в непроглядну чорноту, й серце в мене болісно стислося. [29]



Я вже не раз згадував про те, що останнім часом мій розум перебував у стані, близькому до божевілля. Були, звичайно, короткочасні періоди цілковитої ясності думки, навіть духовної активності, але не часто. Не слід забувати, що протягом багатьох днів я вдихав застояне повітря наглухо закритого трюму на китобійному судні й довгий час відчував гостру нестачу води. А за останні чотирнадцять чи п’ятнадцять годин я не мав у роті жодної краплі вологи й не поспав навіть кілька хвилин. Якщо не рахувати сухарів, то мій припас харчів складався переважно із засоленого м’яса, що розбуджувало нестерпну спрагу; баранину я втратив, а з сухарів не мав ніякої користі - тверді, мов камінь, вони не пролізли б крізь моє розпухле й пересохле горло. Мене тіпала жахлива лихоманка, і я почував себе тяжко хворим. Це пояснить, чому після останньої прикрої невдачі з фосфорними сірниками я на кілька годин запав у цілковитий розпач та безнадію, перш ніж мені сяйнула думка, що я обстежив лише один бік папірця. Не стану описувати, яка лють мене розібрала (бо я справді був у страшному гніві), коли я раптом зрозумів, якої непрощенної помилки припустився.



Сама по собі моя похибка не мала б особливої ваги, якби з дурного розуму я не піддався першому пориву: побачивши, що на папірці нічого не написано, я, мов дитина, роздратовано подер його на клаптики й викинув невідомо куди.



Найскладнішу частину завдання я розв’язав завдяки кмітливості Тигра. Знайшовши після тривалих пошуків дрібнесенький клаптик записки, я тицьнув його собаці під ніс і спробував пояснити йому, що він повинен принести мені решту цидулки. На моє здивування (бо я ніколи не навчав свого собаку тих трюків, якими славиться його порода), він, здавалося, відразу зрозумів, чого я від нього хочу, й, кілька секунд понишпоривши навколо, приніс мені другий клаптик, значно більший за той, який знайшов я. Віддавши мені свою знахідку, пес почав тертися носом об мою руку - здавалося, він чекав похвали за виконання наказу. Я погладив його по голові, й він негайно вирушив на дальші пошуки. Цього разу він шукав кілька хвилин, зате коли повернувся, то приніс у зубах досить великий клапоть паперу, завдяки якому я склав докупи всю цидулку - як з’ясувалося, я порвав її лише на три частини. На моє щастя, мені легко вдалося зібрати ті крихти фосфору, які ще лишилися - допомогло те, що вони тьмяно світилися. Невдачі навчили мене обережності, й тепер я згаяв певний час на роздуми, [30] обмізковуючи, як діяти далі. Вельми ймовірно, що на тому боці, якого я не оглянув, є написаний текст - але як мені тепер знайти, де той бік? Хоча я й зумів у темряві стулити клапті докупи, проте це не давало відповіді на моє запитання; я знав тільки, що слова (якщо вони там є) містяться по один бік цидулки і стулені так, як їх було написано. Права на помилку я більше не мав, бо того фосфору, який мені пощастило зібрати, вочевидь уже не вистачить для третьої спроби, якби й друга завершилася невдачею. Як і першого разу, я поклав аркушик на книжку й кілька хвилин сидів, знову й знову зважуючи можливі варіанти. Нарешті мені спало на думку, що списана сторона паперу має на своїй поверхні нерівності і не виключено, що їх можна відчути на дотик. Я вирішив здійснити такий дослід і обережно провів пальцем по аркушу, але не відчув нічого; тоді я перевернув клаптики, знову стулив їх докупи на книжці й став обережно водити по них пучкою, коли раптом розрізнив ледь видиме, але помітне світіння, що рухалося за моїм пальцем. Я зрозумів, що воно виходить від дрібнесеньких часточок фосфору, які лишилися на папері після моєї першої спроби. Отже слова - якщо з’ясується, що вони все-таки існують,- слід шукати на протилежному боці аркуша. Я знову перевернув цидулку й проробив ту саму операцію, що й при першій спробі. Коли я розтер дрібки фосфору, знову, як і раніше, виникло світіння, і тепер я виразно побачив кілька рядків, виписаних крупним почерком і, як мені здалося, червоним чорнилом. Світло було достатньо яскраве, але вмить погасло. І все ж якби я не був такий збуджений, мені вистачило б часу, щоб прочитати всі три фрази - бо їх було там три, це я добре помітив. Але палке бажання схопити поглядом усе водночас завадило мені, і я зумів прочитати лише шість останніх слів: “…кров’ю. Сиди тихо, якщо хочеш жити”. Коли б я навіть устиг прочитати весь текст цидулки, коли б я знав зміст застереження, що його намагався передати мені в такий спосіб мій друг, застереження, в якому, мабуть, ішлося про нечувані й страшні події, то й у такому разі - я твердо в цьому переконаний - я не пережив би й десятої частки того болісного й незбагненного жаху, який навіяв мені похапцем схоплений уривок невідомого грізного попередження. А тут іще слово “кров” - слово, страшніше за всі слова, слово, одвіку насичене таємничістю, жахом, стражданням… І яку потрійну силу несло воно в собі тепер (хоча й відірване від попередніх слів, що прояснили б його й надали йому чіткого змісту), як холодно й тяжко падали його [31] загадкові звуки крізь непроглядну чорноту моєї в’язниці в найдальші закутні моєї душі!



Звичайно ж, у Огастеса були вагомі причини остерегти, щоб я нікуди не потикався зі свого сховку, і я робив тисячі припущень, намагаючись угадати, в чому тут річ, але таємниця залишалася таємницею, і я не міг придумати жодного вірогідного пояснення. Як тільки я повернувся зі своєї останньої подорожі до люка і до того, як моя увага переключилася на дивну поведінку Тигна, я вирішив зробити все від мене залежне, аби дати знати про себе людям на палубі, а якби це не вдалося, то я збирався спробувати прорізати вихід назовні крізь нижню палубу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций