Кобилянська Oльга Юліанівна В неділю рано зілля копала… — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 9 мая 2015



— Казав вже тобі, на всю гору.

— Ба-га-ч? — питає вона протяжно і підсуває високо брови. Багач — ніби чудується.

— Багач, — спішиться він об’яснити голосом, що несвідомо старається з’єднати собі її ласку.

— А я не наймичка твоя, — відказує вона згорда і, спустивши погляд додолу, починає певним кроком спускатися вділ.

— Я ж не кажу, що ти наймичка, — обзивається він і тепер, як перше, з якоюсь покорою в голосі.

— То чоrо кленеш?

— Бо ти глузуєш з мене.

— Ні, — каже вона, і ані на хвилину не задержується, сходить рівним кроком вниз.

— Поскидай свої маки і дай мені! — просить він, приказуючи, і стає визиваюче перед нею. Вона стала і дивиться на ньоrо, чудується бровами.

— Ти не бачиш, що мені в них красно? — питає. Він затискає зуби.

— Бачу, — бовтнув.

— Ти що з ними зробиш? Затичишся, як я?

— За капелюх заткну.

Вона усміхнулася мовчки.

Кінь коло стежки заржав.

— Твій кінь кличе тебе, — каже вона відтак спокійно. — Сходи скоріше. Я також спішуся.

— I кінь пожде, і ти пождеш! — обзивається він майже люто і приказуюче.

— Кінь пожде, а я ні, бо на мене мама жде, — відповідає вона.

— Ти пождеш, — Каже він рішуче хвилюючим голосом, — щоб я надивився на ті твої брови, що тобі їх чорти над очима змалювали.

— Дивися! — каже вона, а сама стає слухняно перед ним, мов дитина, і чудується, як перше, саме тими бровами. I втім, побілівши, додає нараз: — Я тобі казала, що ти Дуpeнь! — і ладиться дальше сходити.

Він знов спиняє її в ході, кидаючи ій на сей раз свій капелюх під ноги.

— А дивися! — каже. — Ми лиш двоє на цілу Чабаницю. Чи тобі не страшно? — і в його голосі дзвенить щось недобре.

— З сеї сторони, — відповідає вона спокійно.

— З сеї, — повторює він і палить її очима.

— Та відтіль, — каже вона. — А перше, як тебе не було, я була Цілком Сама. Чому ж би мені з тобою боятися? Говори, що маєш говорити, борше, — додала квапно, — бо вдолині мама жде. Вона Не жартує.

Він успокоюється від її слів, мов водою облитий, і дивиться з подивом на неї.

Тепер глядить і вона сміливіше на нього, в його великі голубі очі, що ніби бережуть в собі кусник неба і прив’язують до себе добротою.

— Чому ти отак заодно зо мною говориш? - питає він з німою просьбою в голосі, а очі його аж розпачають17.

— Бо так ти питаєш. Не задержуй довше, бо я сдішуся!

Він затискає п’ястуки.

— А як мені не схочеться цілком тебе пустити?

— То я тобі в десятий раз скажу, що ти дуpeнь, і ти мене пустиш!

До глибини вражений несвідомою певністю її істоти, власть якої він лиш відчуває і з якою не може упоратися, уступає їй нараз з дороги і сходить враз з нею з гори до стежки.

Ідуть обоє.

Мовчать. Сильна, кипуча мовчанка.

Вона бліда, як голуб, а він з сильно зворушеними грудьми, аж дрижить.

Зійшовши до білої стежки, він сідає без слова на коня, не кинувши на неї ні півпоглядом, — вертає назад; а вона так само мовчки, не поглянувши й собі на нього, щезає десь в лісі — і більш її не бачить.

Довгий, довгий час не чути нічого, крім повільноrо тупоту кінських копит, відтак утихає й він, і зачувається тужливо протяжний голос Гриця просьбою:

— Туркине, пpийдeш?

А небавом по тім, мов ясним дзвінком пробігло, мов перлинами кинулось, долітає до нього:

— Не пpий-ду!

І слабо дрижачи, мов бореться з тишиною лісу, обзивається відгомін, передає шум дерев, вдруге вже й посліднє: «Не пpий-ду!»

По повороті додому Гриць мов трійла18 напився. Не їсть, не п’є, не спить; тверезий, та проте ніяка робота його не береться.

Він не годен.

Одно, що має перед очима, се чорні очі, чорні брови, два червоні цвіти маку, а більш нічого.

Тато, мама лають, а він нічого неначе й не чує. Вислухує мовчки, що заслужив, усувається їм з очей, від-так іде на Гору Під ліс, на широку леваду, де випасається товарина, коні. Кидається де-небудъ в траву і лежить отак. Довго він тут чи коротко, проте не знає. Йому се й байдуже, Круг Нъого Супокій, тишина, мушня вертиться в сонячнім світлі, калатають дзвінки товарят, воздухом іде одностайний шум смерек — і то все дотоджає йому. Більше не треба йому нічого.

— Розлінивів наш Грицъ до краю, — жалується господиня-мати чоловікові, а той і нагримить несподівано на нього. Тоді Гриць скипить, неначеб в нім прокинулася замертвіла досі ніби його власна кров, ворохобиться проти господаря і відгризаєтъся.

— А то що? Я в вас на дні станув? — кличе згорда і віддаляється упертим кроком, щоб не доходило між ним і батъком до гніву, причім прийшлосъ би знов наслухатися, що він, ласкою годована дитина, невдячний, і різне інше таке, що болить і приводить жаль за собою. Він сідає на Свого Як вуголъ чорного коня, до якого прив’язаний білъше, ніж до людей, і їде, куди очі несутъ, на денъ-два в Гори Або через Гору В мале угорсъке містечко. Йому однаково де, щоб лише скорше з очей.

— Бог Знає, що се ми вигодували за кров нашим хлібом, працею, — роздумує журливо батько-господар. До роботи ні, до господарки ні, все б то лиш дармувало, чужими руками вугля вибирало, другим хіба розказувало! Панська вдача. де, де, де! — посвистує тосподар, а врешті вмовкає.

А всі його люблятъ, та й чорт знає за що, над всею молодіжжю в селі верховодить, між дівчатами він перший. От — Петльованець19 його. Гей, Грицю, Грицю. будучий ти мій газдо, схаменися завчасу, щоб не нарікав колисъ.

 

Так осъ і сим разом.

Гриць лежить під лісом, витрає на своїй довгій парубоцькій сопівці довгі, тужні мелодії — а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така торда. така. хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Настки, до якої так звик. I хоча таїть перед нею, що його серцю діється, йому добре з її супокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона лестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:

— Спасибі тобі, Насте, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі — колись відвдячуся.

— Гай, гай. — погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: — Як другу посватаєш.

 

Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що вона відкликувала лісом, що «не прийде».

«Та — може. — думає, — може, таки раз ще «прийде». Тоді, останній раз, бог її знає, за чим приходила в ліс з своєю матір’ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз».

Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В дві неділі пізніше каже батькові, що їде на «хвилину» в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне. «Їдь», — сказав батько — і він поїхав.

Їде він довший час вузькою каменистою сільською дорогою і бачить нараз білу стежку, що оперізує з західної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрібний потік до ріки — до сільської дороги. Та його кінь мудрий. Ось він і не кермує ним, а вже завертає він сам на білу стежку з сільської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, ніби гордується гарним їздцем своїм, а далі звільняє крок. Ось ще під’їдуть якийсь час, і стежка сховається в ліс.

Їдуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще біліє біла стежка, але — «куди веде вона дальше? — питає Гриць себе, — відки вибігає? До кого належить? Ніколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чиi не в третє село від їхнього, себто Третівки? А може, лиш на які полонини? А може, в тім селі за Чабаницею і Вона Живе? Гей, Туркине, обізвися, Там Живеш?»

Все одно. От, праворуч, високо на Чабаниці, саме ось над білою стежкою видніє той білий камінь-велет, під яким бачив її останній раз. Може, вона знов сюди зайде. З лівої — яр-пропасть, звідти не надійде. За яром — стінa сусідньої гори, так само не пpийде.

Далі він не їде. Нема, відай, і чого, була б вже тут булa.

Стежка дедалі чи не вужча, і нема чacу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив’язує коня до деревини праворуч на Чабаниці, сам лягає коло Його І лежить. Як вийде вона з лісу на білу стежку, щоб відтак, може, як тоді, полізти під білий камінь, він побачить її зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, він її догляне.

Кінь поскубує траву, а він лежить, прилігши плазом до землі, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропасті; лицем же звернувся за стежкою до лісу. От і мусить її вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов східцями з лісу, крок за кроком. Гей, Туркине!. я тут!

Жде.

Лісом іде легкий шум.

Колишуться ледве замітно ширококрилі смереки. Щось шепочуть, перешіптуються — урочисто настроюються. Здавалося, святкують. А там вдолині, в пропасті, журчить потік, щось і собі приповідає.

Гриць роззирається, чигає, засягає гострим молодим оком своїм, мов яструб, у саму глибінь лісу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций