Нестайко Всеволод Зіновійович Загадка старого клоуна — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 9 мая 2015



І нарешті…

— А-а-а!

Не знаю, хто це закричав — чи Стороженко, чи Рудий Август… Рудий Август зіщулився, забившись у куток тієї самої комірчини, де пересиджували до початку вистави Стороженко з Чаком. Він підніс догори руки і впав навколішки.

— Ні! Ні… Це не я! Не я! Це — Анем! Вона знехтувала ним, не прийняла його залицянь. І він… щоб помститися… Пообіцяв за великі гроші… Павлину. справжній смертельний номер…

—І ти?! За гроші?!.

—Ні!. Ні! То він! Усе він!. Я ж маленька людина…

—Брешеш!. — люто зашипів Стороженко, замахуючись.

— Ай! — смикнувся Август, увібравши голову в плечі. — Не вбивай! Не вбивай мене! Я… я тобі загадку зараз, секрет один відкрию. Великий секрет! Вік мені дякуватимеш. Клянусь! Правду кажу!. Святий хрест! — Він швидко перехрестився. — Уб’єш мене — разом зі мною секрет загине. Секрет, який усіх клоунів світу може зробити щасливими. Святий хрест, правду кажу! Перед смертю не брешуть! — Він знову перехрестився. Піднята рука Стороженка завмерла.

— Тільки… тільки хай він вийде, — кивнув Август на Чака. — Лише тобі, тобі одному…

Стороженко глянув на Чака і, наче вибачаючись, кивнув.

Чак вийшов.

Я за звичкою сіпонувся було слідом за ним і раптом — ой! — згадав: це ж мені треба лишитися, це ж головне, заради чого Чак узяв мене у своє дитинство — почути, що ж скаже зараз Рудий Август, бо ж сам він тоді почути не зміг.

Я лишився.

— Слухай! Слухай!, — гарячково зашепотів Рудий Август, підповзаючи на колінах до Стороженка. — Ти тільки поклянися, що й мене не забудеш, поділишся. Я ж теж нещасний. Мене публіка не любить, не приймає. Я… Ні-ні, я нічого, просто… Так от! Живе на Куренівці дід. Старий Хихиня. Він знає таємницю весел-зілля, сміх-трави. Правда! Правда! Тільки він не хоче мені говорити. І я от збираю гроші, думаю, може, за гроші… А тобі він і так скаже. Тебе всі люблять. А мене… — він шморгнув носом, — мене…

— Бо ти — тля, жук-гнойовик. Тільки про гроші й думаєш. За гроші ладен убити, — зневажливо кинув Стороженко і опустив руку. — Живи, нікчемо! Не буду об тебе руки марати… І секрета мені твого не треба. Не вірю я у те весел-зілля, у сміх-траву. Балачки це все. Вигадка! Теревені! Немає в світі ніякої сміх-трави. Ніякого весел-зілля. Зате підлості людської, жорстокості, заздрощів, злості — хоч греблю гати. — Стороженко повернувся й вийшов. Я слідом за ним.

У коридорі, прихилившись до стіни, стояв Чак.

— Ходім, сипку, — ніжно обняв Стороженко Чака за плечі й махнув рукою. — Ну його!

І стомлено, безсило, наче після важкої-важкої роботи, на мить опустив голову. Але вже наступної миті стріпнувся і заспішив коридором та сходами вниз.

Карета «швидкої допомоги» вже приїхала, і ми ще встигли побачити, як двоє дебелих санітарів виносили на ношах з цирку Терезу.

Карета була з червоним хрестом, запряжена кіньми.

Стороженко дивився на Терезу і нічого не помічав. Не помітив він і як підійшов до нього той здоровенний, з бакенбардами, наче в рисі, цирковий швейцар, а разом з ним такий же здоровенний пикатий городовик з шаблюкою.

— Оцей? — обернувся городовик до швейцара, показуючи на Стороженка.

— Оцей! — пробасив швейцар.

— Просю! — сказав городовик, беручи Стороженка під руку. — Ходім!

— Пардон отсюдова! — пробасив швейцар, підхоплюючи Стороженка під другу руку. З-за городовика визирнула розлючена ряба пика Анема:

— Я тобі покажу, як за груди хапати! Убивця! Каторжник!

— За що? Та він же нікого й пальцем не зачепив! — розгублено вигукнув Чак. — Він же…

Раптом, як з-під землі, виринула біля Чака миршава постать лисого чоловіка в пенсне.

— Гімназист! Ви чому після восьмої вечора у публічному місці? Ану! — І класний наглядач схопив Чака за рукав. Ех! Тут мене така злість узяла, що я про все на світі забув.

— Та ви що! — закричав я. — Фараони кляті! Душогуби! Сатрапи царські!. Ану пустіть!

Дивлюсь — завмерли, вирячилися всі навколо: і швейцар, і городник, і Анем, і публіка.

— Боже мій! Звідки воно взялося?! Якесь хлоп’я божевільне! Хапайте його! — верескнула товста дама в капелюшку з страусовим пером.

— Держіть! Держіть! — залунало звідусіль.

— Ага! Дзуськи Я невидимий! Ловіть вітра в полі! — кричу я. Та раптом відчуваю — хапають мене за одну руку, за другу, за комір.

— Пустіть! — кричу. — Ви що! Не чіпайте мене! Я ж невидимий! Я у вашому царському режимі не жив ніколи! Пустіть!

Та мене, як у кошмарному сні, стискають усе дужче й дужче. Мені вже й дихати нічим.

І тут усе перед моїми очима попливло, закрутилося і… РОЗДІЛ VII

Невже я більше не побачу його? Відкриття: у Тусі очі, як у Терези! «Ха-ха-ха! Муха закохався у Туську Мороз!» А може, вона все-таки є, сміх-трава?! Зустріч біля меморіалу.

Ой!. — Я сидів на лавці біля цирку, на площі Перемоги, поруч із старим Чаком.

— Га? Що? — розгублено кліпнув я. — Щось я не так зробив?

— Та ні, — усміхнувся старий. — Усе так. Але більше там робити сьогодні було зовсім нічого.

Стороженка тоді забрали в участок. А мене класний наглядач одвів додому, записав прізвище і передав у гімназію. Були неприємності… — Він замовк і вичікувально подивився на мене.

Ах, так! Я ж мушу розповісти йому, що ж сказав Рудий Август Стороженкові у комірчині. І я розповів.

— Весел-зілля… Сміх-трава… Гм… — задумливо промовив старий.

— Ех! От би взнати секрет того весел-зілля!. От би!. — запально вигукнув я.

І уявилося мені раптом: хлопці хочуть з мене поглузувати, посміятися, а я регочу їм просто у вічі, регочу, заливаюсь. І хлопці отетеріло перезираються, розгублено замовкають. І вже не вони, а я з них сміюся. Бо знаю секрет сміх-трави. Ех!

Чак подивився на мене співчутливо — наче прочитав мої думки.

— А ви Стороженка що — не питали тоді? — мусив же я щось сказати.

— Не питав. Бо не зміг спитати. Не бачив я його тоді більше. Вислали його з Києва. Я шукав його, заходив і до Йосипа, і до Федора Івановича. Але вони теж нічого не знали, нічого не могли мені сказати. Пізніше вже ходили чутки, нібито Стороженко виступав якийсь час в Одеському цирку. З тою ж таки репризою, що показував Терезі. Виходить, каструлю хтось із людей цирку йому передав. Він її тоді в комірчині сховав. А потім сліди його загубилися. Одного тільки разу я чув, начебто його й Терезу бачили разом на пароплаві серед поранених червоноармійців. Це вже під час громадянської війни, у двадцятому році. Але чутки були непевні. Тереза тоді видужала, навіть не стала калікою. Але в цирк не повернулася. Виступати під куполом уже не могла. Втратила кураж, як кажуть циркачі. — Чак зітхнув і задумливо подивився поверх моєї голови кудись у далечінь.

— А ви?. Як склалося потім ваше життя? — обережно запитав я.

— Як склалося? — старий усміхнувся. — Довго розповідати… Після того захворів я цирком. Почав посилено тренуватися, бігати в цирк. Тільки не в той, на Миколаївській, Крутикова «Гіппо-палас», а в цирк Труцці, що містився на Троїцькій площі, за Троїцьким народним домом (тепер тут Театр оперети). У «Гіппо-палас», сам розумієш, мені було нічого й потикатися. Управляючий цирком Анем і навіть швейцар добре мене запам’ятали. Бігав я, бігав і одного прекрасного дня кинув гімназію, втік з дому і з трупою Франкарді гайнув мандрувати по світу. І акробатом був, і повітряним гімнастом, і наїзником… А потім клоуном. У громадянську воював у Щорса. Потім знову цирк. Згодом, як постарів, перейшов в уніформісти. У нас всі так роблять: коли не можуть уже, як ми кажемо, «працювати номер», переходять в уніформу, в інспектори манежу, в касири, в конюхи, в прибиральники навіть, аби тільки не йти з цирку. А це вже років десять на пенсії. Важко стало, — старий зітхнув. — Ну, гаразд! Спасибі тобі! — Він ніжно притис мене до себе, підвівся. — Засиділись ми сьогодні трохи. Вибачай.

— Та що ви, що ви…

— Ще раз спасибі тобі, Стьопо. Ну, прощай! Гарний ти хлопець! — Він ще раз пригорнув мене, обняв.

— А… а… Голозубенецького ви не бачили більше? Що з ним сталося потім?

— Голозубенецький у громадянську в банді Петлюри був, люто бився проти червоних, прославився своєю жорстокістю. Справедлива кара спостигла його тут же, в Києві. Доля підготувала йому самому «смертельний номер». Тікаючи від щорсівців, забрався він на дах дванадцятиповерхового будинку Гінзбурга, найвищого в Києві тоді (на його місці готель «Москва»), зірвався і…

— А Рудий Август? І Анем?

— Рудий Август через кілька днів десь несподівано зник. Ніхто не знав, де він подівся. Всі речі його лишилися і в цирку, і па квартирі, а сам він таємниче зник. І ні листа не залишив, нічого. Анем, кажуть, виїхав за кордон. У всякому разі в післяреволюційному цирку його вже не було. Тільки під час війни вже, в окупованому Києві… Та про це іншим разом. Якщо зустрінемося… — Чак якось дивно усміхнувся.

Ну невже він зараз попрощається й піде, цей дивовижний дідусь, так і не сказавши, коли ми зустрінемося.

— А можна, я трошки проведу вас? — не витримав, з надією спитав я.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций