Етель Ліліан Войніч Овід — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 6 мая 2015



Ну, прощай!

-  До побачення. Я, мабуть, прийду завтра.

-  Приходь раніше, щоб я міг побути з тобою на­одинц. Завтра приїде отець Карді. Артуре, любий мій хлопчику, будь обережний, коли я поїду. Не вплутайся в яку-небудь необачну справу, принаймні поки я не вернуся. Ти навіть не уявляєш, як я боюся поки тебе.

-  Даремно, padre, не турбуйтесь. Усе спокійно, і так буде ще довго.

-  Ну, прощай,- поспішно сказав Монтанеллі і сів писати.

Коли Артур увійшов до кімнати, де відбувалися невеличкі студентські збори, він насамперед побачив свою давню подругу, дочку доктора Уоррена. Вона сиділа в кутку біля вікна і уважно слухала, що їй го­вори один з організаторів, молодий високий ломбардець у поношеному костюмі. За останні місяці вона дуже розвинулась і змінилась;  тепер у неї  був  вигляд дорослої дівчини, і тільки дві товсті чорні коси ще нагадували недавню школярку. Вона була одягне­н в чорне і на голову накинула чорний шарф, бо в кімнаті було холодно. На грудях у неї була при­шпилен гілка кипариса - емблема “Молодої Італії”. Студент із запалом описував їй злидні селян у Калабрії, а вона мовчки слухала його, спершись на руку підборіддям і дивлячись униз. Артурові вона здавалася сумним образом Свободи, що оплакує за­гибл Республіку. (А Джулі побачила б у ній лише не в міру високу дівчину з жовтим обличчям і непра­вильни носом, у занадто короткому, старому платті).

-  І ти тут, Джім? - сказав Артур, підходячи до

Неї, коли її співбесідника покликали на другий кінець

Кімнати.

Джім - було дитяче скорочення її чудного імені Дженніфер.  Подруги по італійській  школі звали її Джеммою. Вона здивовано підвела голову. .  - Артур! Я не знала, що ти член цього союзу.

-  А я не знав про тебе. Коли це ти?

-  Та ні,- перебила вона.- Я не член союзу. Я тільки виконала якісь два маленькі доручення. Це сталося так: я зустріла Біні. Знаєш Карло Біні?

-  Звичайно, знаю.

Біні був організатором Ліворнської групи, і його знали всі члени “Молодої Італії”.

-  Ну, він почав мені розповідати про все це, і я попросила його взяти мене на студентські збори. Другого дня він написав мені у Флоренцію… Ти ж, мабуть, знаєш, що я на Різдво була у Флоренції?

-  Ні, мені тепер рідко коли пишуть з дому.

-  Я їздила туди до Райтів, моїх приятельок по школі, які потім переїхали до Флоренції. Біні написав мені, щоб по дорозі додому я спинилася в Пізі і піш на ці збори. Та ось уже починають.

У доповіді говорилося про ідеальну республіку і про обов’язок молоді підготуватися до неї. Допові­да, видно, був не дуже обізнаний з цією темою, але Артур слухав його з щирим захопленням.

В той час він сприймав усе на віру і вбирав нові моральні ідеали, не задумуючись над ними.

1 Калабрія - гірська область у Неаполітанському королів­ств.

Коли доповідь та довга дискусія після неї скінчи­лис і студенти почали розходитись, Артур підійшов до Джемми, яка все ще тихо сиділа в кутку.

-  Я проведу тебе, Джім. Де ти спинилась?

-  У Марієтти.

-  Це стара економка твого батька?

-  Так, вона живе далеко звідси.

Деякий час вони йшли мовчки. Потім Артур рап­то спитав:

-  Тобі вже минуло сімнадцять?

-  У жовтні.

-  Я завжди знав, що ти ніколи не будеш так, як інші дівчата, мріяти про бали та інші дурниці. Джім, люба, я так часто думав, чи будеш ти коли-небудь у наших лавах!

-  А я те ж саме думала про тебе.

-  г - Ти кажеш, що виконувала якісь доручення Біні. Я навіть не знав, що ти з ним знайома.

-  Це не для Біні, а для іншого.

-  Для іншого?

-  Для того, хто розмовляв сьогодні зі мною, для Болли.

-  Ти його добре знаєш? - спитав Артур з легкою ноткою ревнощів.

Йому взагалі боляче було згадувати Боллу. Вони були суперниками в одній справі, яку комітет “Моло­до Італії” зрештою доручив Боллі, визнавши Артура занадто молодим і недосвідченим.

-  Досить добре, і він мені дуже подобається. Він деякий час жив у Ліворно.

-  Знаю. Він приїхав туди в листопаді.

-  Так, бо тоді чекали пароплава. Артуре, як ти думаєш, чи не буде ваш дім безпечніший для цієї роботи, ніж наш? Кому спаде на думку запідозрити таку заможну родину судновласників, як ви. І ти з усіма знайомий у доках.

-  Тихше, не так голосно, люба. Значить, це у ва­шом домі переховують літературу з Марселя?

-  Тільки один день. Може, мені не слід було ка­зат тобі про це?

-  Ні, чому ж? Ти ж знаєш, що я член організації. Джеммо, мила, для мене це було б найвище щастя, якби до нас приєднались ти й… padre!

-  Твій padre! Хіба він…

-  Ні, переконання в нього інші. Але іноді мені здається… Я сподіваюсь… Я не знаю…

-  Але, Артуре! Він священик.

-  То що ж? У нашій організації є священики. Два з них пишуть у газетах.

Чому б ні? Адже призначен­н духівництва вести народ до найвищих ідеалів і ме­т, а це ж і намагається робити наша організація. Зрештою, це більше релігійне і моральне питання, ніж політичне. Якщо люди почуватимуть себе в душі вільними і свідомими свого обов’язку громадянами, то ніхто не дасть себе в рабство.

Джемма нахмурила брови.

-  Мені здається, Артуре, у твоїй логіці щось не так. Священик навчає релігійних доктрин. Я не розу­мі, що тут спільного з вигнанням австрійців.

-  Священик проповідує християнство, а найбіль­ши революціонером був Христос.

-  Ти знаєш, одного разу я говорила батькові про священиків, і він сказав…

-  Джеммо, твій батько - протестант.

Після невеликої паузи вона по-дружньому гляну­л на нього.

-  Знаєш, давай облишимо цю тему. Ти завжди стаєш нетерпимим, коли говориш про протестантів.

-  Ні. Навпаки, протестанти стають нетерпимими, коли заходить мова про священиків.

-  Хай так. Але ми завжди стільки сперечались на цю тему, що не варто починати знову… Як тобі сподо­балас доповідь? - раптом перевела вона розмову.

-  Мені дуже, особливо остання частина. З якою силою говорив він про те, що треба жити для рес­публік, а не мріяти про неї! Це відповідає вченню Христа “Царство боже в самих нас”.

-  А мені саме ця частина й не сподобалася. Він наговорив стільки пишних слів про те, що ми повинні думати й почувати і якими мусимо бути, і ні слова не сказав, що саме нам треба робити.

-  Прийде час, і нам усім вистачить роботи. Але треба мати терпіння.

Великі зміни не відбуваються за один день.

-  Що складніше завдання, що більше часу треба на якесь діло, то більше рації починати його негайно.

Тобто в газеті “Молода Італія”.

От ти говорив про тих, njo варті свободи.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций