Рей Бредбері Були вони смагляві й золотоокі — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 3 мая 2015



Давні назви, давній смисл.

 Зачудовано дивлячись на гори, він думав: а може, марсіани там? Може, ви мерці, марсіани? Що ж, ми тут самі, відрізані від усього світу. Спускайтеся з гір, проганяйте нас звідси геть! Ми безпорадні!

 Порив вітру обсипав його снігопадом персикового квіту.

 Він простяг засмаглу руку і скрикнув. Доторкнувся до суцвіть, зібрав їх у пригорщу. Розглядав їх, крутив туди-сюди. Потім покликав дружину:

 - Коро!

 Вона визирнула з вікна. Бітторіпг кинувся до неї.

 - Коро, подивись!

 Вона покрутила суцвіття в руках.

 - Бачиш? Вони якісь не такі. Вони змінилися! Персик квітне не так!

 - Як па мене, звичайний собі квіт,- відказала Кора.

 - Ні, не звичайний. Квітки не такі! Ніяк не втямлю, в чому річ. Чи на пелюстку більше, чи, може, листок зайвий, чи не той колір, не так пахнуть?

 З дому вибігли діти й задивилися на батька: він метався від грядки до грядки, висмикував редиску, цибулю, моркву.

 - Коро, ходи-но сюди, подивись! Цибуля, редиска, морква переходили з рук

 У руки. [202]

 - Хіба це морква?

 - Так… ні.- Вона вагалася.- Не знаю.

 - Всі овочі стали якимись інакшими.

 - Ніби так.

 - Ти и сама бачиш - вони не такі! Цибуля - не цибуля, морква - не морква. Покуштуй-но: смак наче той і водночас не той. Понюхай: і пахне не таї;.- Його опанував страх, серце шалено калатало.- Коро, що діється? Що це? Нам треба тікати звідси.- Він бігав по саду, обмацував кожне дерево.- Дивись, троянди! Троянди… вони стали зелені!

 І вони стояли, дивилися на зелені троянди. А через два дні, галасуючи, прибіг Тім:

 - Ідіть подивіться на корову! Я доїв її й побачив… Мерщій!

 Вони стояли в хліві й дивилися на свою єдину корову.

 У неї ріс третій ріг.

 А лужок перед будинком потроху, непомітно набував кольору весняних фіалок. Насіння привезли з Землі, але трава росла ніжно-бузкова.

 - Треба тікати звідси,- сказав Бітгерінг.- Почнемо їсти цю гидоту з городу - й самі перетворимося казна на що. Я цього не дозволю. Тільки й залишається - спалити ці овочі!

 - Вони ж не отруйні!

 - Ні, отруйні. Але отруту важко розпізнати., її дуже мало - всього якась краплина. Не можна цього їсти.

 Він розпачливо подивився на будинок.

 - Навіть будинок отруєний. Вітер з ним зробив щось. Його спалило повітря. Роз’їв нічний туман. Геть усі дошки пожолобились. Таких будинків у землян не буває.

 - Ат, тобі просто ввижається! [203]

 Вій иадяг піджак, зав’язав краватку.

 - Я йду до міста. Треба щось робити. Незабаром повернуся.

 - Почекай, Гаррі! - крикнула дружина. Але він уже пішов.

 У місті, на ґанку бакалійної крамниці, сиділи в затінку чоловіки, поскладавши руки на колінах; повільно, ліниво точилася розмова.

 Якби Гаррі мав пістолет, він би вистрілив у повітря.

 ”Що ви робите, дурні несосвітенні! - думав він.- Сидите собі, мов не чули новин! Нам же не вибратися з Марса! Схаменіться! Хіба вам не страшно? Що ви думаєте робити?”

 Хтось привітався:

 - Здоров був, Гаррі!

 - Слухайте,- почав він, - ви чули вчора новину? Чи, може, не чули?

 Люди закивали головами, засміялися:

 - Звісно, Гаррі! Як же не чули!

 - І що ви думаєте робити?

 - Робити, Гаррі? А що тут можна вдіяти?

 - Треба будувати ракету, ось що!

 - Ракету, Гаррі? Повернутися на Землю, до колишніх турбот і клопотів? Годі тобі, Гаррі!

 - Невже ви не хочете повернутися на Землю? Бачили, як зацвів персик? А цибулю бачили? А траву?

 - Бачили, Гаррі. Ну то й що? - відказав хтось.

 - І це вас не налякало?

 - Сказати, щоб дуже, то ні, Гаррі.

 - Йолопи!

 - Та що з тобою, Гаррі? Біттерінг мало не плакав. [204]

 - Ви мусите мені допомогти. Якщо ми залишимося тут, то перетворимося казна на що. Вдихніть-но це повітря! Чуєте? Щось таке в ньому є! Може, якийсь марсіанський вірус, або якесь насіння, чи пилок. Послухайте мене!

 Всі дивилися на нього.

 - Семе,- звернувся він до одного.

 - Що, Гаррі?

 - Допоможеш мені будувати ракету?

 - Слухай, Гаррі, у мене є ціла купа всякого брухту й деякі креслення. Хочеш працювати в моїй майстерні - ласкаво прошу. За метал заплатиш мені п’ятсот доларів. Якщо працюватимеш сам, то, певне, років за тридцять змайструєш цілком пристойну ракету.

 Всі засміялися.

 - Не смійтесь!

 Сем добродушно дивився на Біттерінга.

 - Семе,- раптом сказав той,- в тебе очі…

 - А що таке з ними?

 - У тебе ж були сірі очі?

 - Слово честі, не пам’ятаю.

 - Очі в тебе були сірі! Так чи ні?

 - Та що тобі до моїх очей?

 - А те, що вони в тебе стали якісь жовті.

 - Хіба, Гаррі? - байдуже проказав Сем.

 - А сам ти став якийсь довгий і тонкий.

 - Може, й так, Гаррі.

 - Семе, це недобре, що в тебе стали жовті очі.

 - А в тебе які, по-твоєму?

 - В мене? Звісно, блакитні.

 - Тримай-но, Гаррі.- Сем подав йому кишенькове люстерко.- Подивись на себе.

 Біттерінг нерішуче взяв люстерко й подивився в нього. [205]

 У глибині його блакитних очей ховалися ледь помітні золотаві лелітки.

 Якусь хвилю панувала тиша. Тоді Сем обізвався:

 - Ти що накоїв, Гаррі? Розбив моє люстерко.

 Гаррі Біттерінг улаштувався в Семовій майстерні іі заходився будувати ракету. Люди стояли в дверях, неголосно розмовляли, посміювалися. Інколи допомагали Гаррі підняти що-небудь важке. А то стояли собі й дивилися на нього жовтавими очима.

 - Час вечеряти, Гаррі,- нагадав хтось. Прийшла дружина, принесла вечерю в кошику.

 - Не їстиму я цього,- сказав він.- Від сьогодні їстиму лише те, що в холодильнику. Те, що ми привезли з Землі. А з нашого городу - нічого.

 Дружина стояла й дивилася на нього.

 - Не зможеш ти побудувати цю ракету.

 - Коли мені було двадцять, я працював на заводі. Знаюся на металі. Головне - почати, а тоді й інші допоможуть,- відповів він. На дружину не дивився, знай собі розгортав креслення та синьки.

 - Ох, Гаррі, Гаррі,- скрушно промовила вона.

 - Ми мусимо звідси вибратися, Коро. Мусимо!

 Ночами над пустельними, осяяними місячним світлом морями трав, де вже дванадцять тисячоліть, наче розкидані шахи, біліли марсіанські міста, безперестанку вія і; вітер. Біттерінгів [206] дім у селищі землян здригався, наче в передчутті якихось перемін.



 Біттерінг лежав у постелі, відчуваючи, як у нього ніби ворушиться кожна кістка, змінює форму, плавиться, мов золото в тт;глі. Поруч лежала дружина, засмагла від довгих сонячних днів. Осі вона спить, смаглява, золотава, майже до чорноти обпалена сонцем, і діти сплять у своїх ліжках, паче відлиті з металу, лише самотній вітер, вітер перемін, вив в саду в кронах колишніх персикових дерев, у бузковій траві, зриває пелюстки з зелених троянд.

 Страх нічим не проженеш. Він хапає за горло, стискає серце. Він проступає холодним потом під пахвами, на скронях, на тремтливих долонях.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций