Артур Конан Дойл Дияволова нога — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 2 мая 2015



Він справді провів там минулу ніч, частина його багажу справді рушила в Африку, а сам він повернувся сюди, щоб бути присутнім під час розслідування. Що ви про це думаєте, Вотсоне?



- Що його дуже цікавить ця справа.



- Так, дуже цікавить. Ось нитка, за яку ми ще не вхопились, а вона й може допомогти нам розплутати весь клубок. Вище голову, Вотсоне, я впевнений як ніколи, що матеріалу в нас побільшає. А коли це трапиться, ми швидко подолаємо всі труднощі.



Тоді я й на гадці не мав, що слова Холмса справдяться так швидко, а дивний і зловісний поворот у розвитку подій спрямує наше розслідування в зовсім іншому напрямку. Вранці я саме голився біля вікна, коли раптом почув цокіт кінських копит і, глянувши крізь шибку, побачив, що по дорозі чвалом мчить бідарка. Вона повернула до нашого будиночка, на землю вистрибнув священик і щодуху кинувся до дверей садовою доріжкою. Холмс був уже одягнений, і ми поспішили вниз йому назустріч.



Від хвилювання наш гість не міг вимовити й слова, але кінець кінцем, судорожно ковтаючи повітря й захлинаючись, прокричав:



- На нас напосівся диявол, містере Холмсе! Моя нещасна парафія під владою диявола! Сам сатана оселився там! Ми у нього в руках! - Він аж пританцьовував від збудження, І це було б смішно, якби не його зсіріле обличчя й безтямні очі. Нарешті він вигукнув жахливу новину: - Містер Мортімер Трідженніс помер сьогодні вночі точнісінько так, як його сестра!



Холмс, сповнений енергії, миттю схопився на ноги.



- Для нас вистачить місця у вашій бідарці?



- Так.



- Тоді, Вотсоне, поснідаємо пізніше. Містере Раундхей, ми готові їхати. Швидше, швидше, поки там ніхто не похазяйнував!



Трідженніс займав у будинку священика дві наріжні кімнати, розташовані одна над одною на першому й другому поверсі. Внизу була простора вітальня, нагорі - спальня. Під самими вікнами - майданчик для гри в крокет. Ми прибули раніше за лікаря й поліцію, тому до кімнат ще ніхто не заходив, і все було на своїх місцях.



Дозвольте мені точно описати сцену, яку ми побачили того туманного березневого ранку. Вона так глибоко закарбувалась у моїй пам’яті, що мені не забути її довіку.



Повітря в кімнаті було неймовірно задушливе. Служниця, що йшла попереду нас, широко розчинила вікно, бо інакше дихати було б зовсім неможливо. Частково це пояснювалось, мабуть, тим, що посеред столу ще чаділа лампа. Відкинувшись на спинку крісла, за столом сидів мертвий Трідженніс; його ріденька борідка стирчала вперед, окуляри вилізли на лоб, а худе смагляве лице, повернуте до вікна, було спотворене тим самим виразом жаху, який ми бачили на обличчі його покійної сестри. Зведені судомою руки й ноги, скарлючені пальці свідчили про те, що помер він у пароксизмі страху. Небіжчик був одягнений, але з деяких ознак ми зрозуміли, що одягався він похапцем. Ми ще раніше переконались, що спав він у своєму ліжку, із усього було видно, що трагічний кінець настав рано-вранці.



Побачивши раптову зміну, що сталася з Холмсом, тільки-но ми переступили поріг цієї трагічної оселі, неважко було здогадатись, яка бурхлива енергія клекотить у його душі під зовнішньою врівноваженістю. Він миттю напружився й весь перетворився на увагу, очі його заблищали, обличчя закам’яніло, руки й ноги аж тремтіли від бажання діяти. Він вибіг на майданчик для крокету, вліз назад у вікно, оббіг вітальню, гайнув у спальню - точнісінько гончак, що зачув лисячу нору. В спальні він швидко роззирнувся довкола й відчинив вікно. Тут, очевидно, його хвилювання дійшло межі, тому що, глянувши вниз, він аж скрикнув. Потім збіг сходами вниз, вистрибнув у розчинене вікно вітальні, упав долілиць на майданчику для гри в крокет, підхопився і знову вскочив у вітальню. Все це із завзяттям мисливця, який по п’ятах женеться за здобиччю. Він якнайдетальніше оглянув звичайнісіньку на вигляд лампу, навіть виміряв її резервуар. Потім через лупу скрупульозно обстежив слюдяний абажур, що закривав горішній кінець лампового скла, і, зскрібши з нього трохи кіптяви, зсипав її в конверт, а конверт сховав у гаманець. Нарешті після того, як з’явились лікар і поліція, він жестом підкликав священика, і ми втрьох вийшли на майданчик для гри в крокет.



- Радий повідомити вас, що моє розслідування виявилось не зовсім марним,- зауважив він.- Я не можу залишатись тут, щоб обговорювати цю справу з поліцією, але буду вам надзвичайно вдячний, містере Раундхею, якщо ви засвідчите інспекторові мою пошану й звернете його увагу на вікно в спальні та на лампу у вітальні. Взяті окремо, вони наводять на деякі роздуми, а взяті разом - майже дають можливість дійти певних висновків. Якщо інспекторові знадобиться додаткова інформація, буду вельми радий бачити його в нас. Здається мені, Вотсоне, нам краще знайти собі діло в іншому місці.



Чи інспектора обурило втручання приватного детектива, чи він уявив, що стоїть на правильному шляху до розкриття злочину, але впродовж наступних двох днів ми про нього навіть не чули. Протягом цього часу я майже зовсім не бачив Холмса, бо він з ранку до вечора десь пропадав. Причому ходив завжди сам і ніколи не казав, де буває, а коли з’являвся вдома, то лише мовчки курив та про щось думав. Проте один експеримент мого друга допоміг мені збагнути напрям його пошуків. Він купив лампу - точнісіньку копію тієї, що горіла в кімнаті Мортімера Трідженніса в ранок його смерті. Наливши в лампу такого самого гасу, як і той, що ним користувались у домі священика, він старанно вирахував, як довго він вигоряє. Другий експеримент Холмса мав більш неприємні наслідки, і я, мабуть, не забуду його ніколи.



- Ви, безперечно, пам’ятаєте, Вотсоне,- звернувся він до мене,- що в усіх розмовах, які ми чули про обидва злочини, є спільна деталь. Я маю на увазі те, як впливало повітря кімнат на того, хто перший туди заходив. Пригадуєте, Мортімер Трідженніс, описуючи свій останній візит у дім братів, згадав, що лікар, увійшовши до кімнати, впав у крісло. Невже забули? А я чудово пам’ятаю. А пригадуєте, як місіс Портер, економка, розповідала нам, що їй стало млосно, коли вона зайшла до своїх хазяїв, і довелося мерщій відчиняти вікно? Страшна задуха була і в кімнаті Мортімера Трідженніса, хоч служниця розчинила вікно навстіж. Ця служниця, як я пізніше довідався, так занедужала, що аж злягла. Отже, Вотсоне, ви мусите визнати, що це дуже промовисті факти. В обох випадках одне й те саме: отруєне повітря. Також в обох випадках у кімнатах щось горіло - спочатку камін, потім - лампа. Вогонь у каміні запалили, щоб зігрітися, але лампу було засвічено,- це показує кількість вигорілого гасу,- набагато пізніше після того, як зовсім розвиднілось. Чому? Я твердо переконаний, що між цими трьома речами: горінням, задушливим повітрям і нарешті божевіллям або смертю є певний зв’язок. Тепер зрозуміло чи ні?



- Та нібито зрозуміло.



- В кожному разі ми можемо прийняти це за робочу гіпотезу. Припустимо далі, що в обох випадках спалювали якусь речовину, через що повітря набувало невідомих отруйних властивостей. Дуже добре. В першому випадку в будинку Трідженнісів цю речовину було вкинуто в камін. Тоді вікно було зачинене, але вогонь, природно, майже все виносив у димар. Звідси випливає, що отрута тут повинна була діяти не так сильно, як у другому випадку, коли отруйним випарам ніде було подітись. Та й наслідки підтверджують це: в першому випадку вбито тільки жінку, як істоту більш слабку, а чоловіки тимчасово або назавжди втратили здоровий розум, що є, очевидно, першою стадією дії цього зілля. В другому випадку отрута спрацювала безвідмовно.



Міркуючи так, я, зрозуміло, сподівався знайти в кімнаті Мортімера Трідженніса залишки цієї речовини. Шукати треба було в першу чергу на слюдяному абажурі лампи або на її склі. Там, як і слід було чекати, я побачив товстий шар пухнастої сажі, а по краях смужку брунатного порошку, який не встиг згоріти. Половину цього порошку, ви це бачили, я поклав у конверт.



- А чому половину, Холмсе?



- Не в моїх звичках, шановний Вотсоне, ставати на перешкоді поліції. Я залишив їм усі виявлені докази злочину. Отрута чекала їх на абажурі, їм тільки треба було розкинути розумом, щоб побачити її. Ну а тепер, Вотсоне, засвітимо нашу лампу, однак вживемо застережних заходів - відчинимо вікно, аби не допустити передчасної загибелі двох достойних членів суспільства. Та сідайте в крісло коло вікна, якщо, звичайно, ви не відмовляєтесь взяти участь в експерименті, як годилось би вчинити розважливій людині. О, то ви вирішили не відступати, так? Я не помилився в вас, Вотсоне! А це крісло я поставлю навпроти вашого, щоб ми сиділи обличчям один до одного і були на однаковій відстані від отрути. Двері залишимо напіввідчиненими. Тепер вам зручно спостерігати за мною, а мені - за вами, і ми зможемо вчасно припинити експеримент, якщо симптоми виявляться загрозливими. Зрозуміло? А тепер я беру з конверта порошок, точніше, те, що від нього залишилось, і кладу його на лампу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций