Рей Бредбері Друг Ніколаса Ніклбі - Мій Друг — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 1 мая 2015



А може, дочув, як ще далі, в безлюдній бібліотеці, ковзали додолу по скісних променях сонця золотаві порошинки, а десь у закутку хтось черкав пером по паперу, промокав чорнило й знову черкав і промокав - то була тоненька жінка, схожа на ув’язнену в тій норі велику самотню мишу. їй також судилося ввійти в життя цього прибульця. Хто зна, може, він і справді дочув ті звуки, що віщували переміну в його житті. А тим часом…

 Незнайомець зняв свого високого моховито-зеленого капелюха, втер хусткою чоло й, не дивлячись нікуди, крім сліпучого розжареного неба, промовив:

 - Добридень, хлопче. Добридень, песику. Ми із Псом підвелися з папороті.

 - Оце так! Звідки ви знали, що ми тут ховаємось? Незнайомець зазирнув у свій капелюх, неначе шукаючи там відповіді.

 - В одному із своїх втілень я теж був хлопцем. А колись давно перед тим, якщо мені не зраджує пам’ять, мав незрівнянне щастя бути собакою. Але…- Він легенько стукнув ціпком по картонній табличці з написом “Кімнати з харчуванням”, пришпиленій до поруччя веранди.- Ця вивіска правдива, хлопче?

 - Найкращі кімнати в цілому кварталі.

 - А ліжка?

 - З такими м’якими матрацами, що спиш як на сьомому небі.

 - А товариство за столом?

 - Говірке, але не надміру.

 - А їжа?

 - Вранці - гарячі млинці, опівдні - пиріг з персиками, на вечерю - фруктовий торт!

 Незнайомець вдихнув і видихнув повітря - так, наче нюхнув усієї тієї смакоти. [548]

 - Запродаю свою безсмертну душу!

 - Даруйте, як ви сказали? - З-за сітчастих протимо-скітних дверей похмуро визирнула бабуся.

 - Та це ж так тільки мовиться, мем,- обернувсь до неї прибулець.- Я не мав на думці ніякого блюзнірства.

 І зник у домі. Чути було, як говорить він, як говорить бабуся, як він умочає перо в чорнило, щоб записати в книзі пожильців своє ім’я. Ми із Псом уже теж були там, і я, затамувавши віддих, став читати, що пише незнайомець.

 - Ч… а…

 - Читаємо догори ногами, хлопче? - весело спитав він, на мить затримавши перо над папером.

 - Так, сер.

 Він узявся писати далі. Я читав:

 - …а…рл…з… Чарлз!

 - Еге ж.

 Бабуся, підсліпувато мружачись, придивлялася, як він пише.

 - Який гарний у вас почеркі

 - Дякую, мем.

 Перо побігло далі. А я, розтягуючи звуки, читав:

 - Ді-І… к… ке-е… не…- І, затнувшись, зупинився. Зупинилось і перо. Новий пожилець нахилив голову

 вбік, приплющив одне око й пильно дивився на мене.

 - Ну? - підбадьорив він мене.- То що воно, що?

 - Діккенс! - вигукнув я.

 - Молодець!

 - Чарлз Діккенс, бабусю!

 - Я й сама вмію читати, Дуг. Гарне ім’я…

 - Гарне? - аж задихнувся я.- Це велике ім’я! Але ж… Я вважав, що ви…

 - Помер? - Пожилець засміявся.- Ні. Живий, при доброму здоров’ї і щиро радий, що зустрів тут прихильного читача, знавця і шанувальника!

 Бабуся принесла свіжу білизну, я взяв сяквояж, і ми троє вже йшли сходами нагору, коли назустріч нам виплив величезний, як корабель, дідусь.

 - Дідусю,- сказав я, дивлячись просто йому в обличчя, щоб побачити, як вразять його мої слова.- Познайомся… Це містер Чарлз Діккенс!

 Дідусь зупинився, оглянув нового пожильця від голови до ніг, а тоді міцно потиснув йому руку і промовив: [549]

 - Друг Ніколаса Ніклбі(1) - мій друг!

 Містер Діккенс трохи сторопів від такого вітання, але швидко отямився, вклонився й сказав:

 - Дякую, сер.- І рушив далі нагору.

 А дідусь підморгнув, ущипнув мене за щоку й залишив на сходах геть приголомшеного.

 У світлій склепінчастій кімнаті під самим дахом, де в розчинені навстіж вікна завівав зусібіч прохолодний вітрець, містер Діккенс зняв своє старомодне довгополе пальто й кивнув мені головою на саквояж.

 - Постав де-небудь, Піп… Ти не проти, як я казатиму на тебе Піп (2), га?

 - Піп? - Щоки мої радісно спалахнули.- Ох ти ж!.. Ну звісно, я не проти, сер! Піп - це ж чудово!

 До розмови втрутилася бабуся:

 - Оце вам чиста білизна, містере… е-е…

 - Діккенс, мем.- Пожилець заклопотано поплескав себе по кишенях.- Слухай, Піп, здається, я лишився без записника й олівців. Чи не міг би ти…

 Я миттю шаснув рукою до нагрудної кишені.

 - Щоб я пропав, коли це не “Тайкондерога” номер два! - Друга моя рука тим часом уже ковзнула до задньої кишені штанів.- А оце - “новина - блокнот на кільцях, зручний і практичний”!

 - Неймовірно!

 Містер Діккенс пішов колом по кімнаті, оглядаючи краєвид за кожним вікном і водночас говорячи то на північ, то на північний схід, то на схід, то на південь;

 - Ось уже два тижні я виношую один задум. День Бастілії. Знаєш, що це таке?

 - Французьке Четверте липня? (3)

 (1) Герой роману Ч. Діккенса “Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі”.

 (2) Герой роману “Великі сподівання”.

 (3) Див. виноску на стор. 364.

 - Тямущий хлопчина! Так от, до Дня Бастілії ця книжка має розійтися по світу. Ти допоможеш мені зламати перепони на шляху революції, Піп?

 - Оцим-от? - Я подивився на блокнот і олівець у своїх руках.

 - Лизни-но кінчик олівця, хлопче! Я лизнув.

 - Угорі на першій сторінці - назва. Назва…- Він похилив голову й замислився, потираючи баки.- Піп, яка [550] може бути гарна, незвичайна назва роману, дія якого відбувається то в Лондоні, то в Парижі?

 - По…- зважився я.

 - Ну?

 - Повість…- провадив я.

 - Ну-ну?

 - Повість про… двоє міст?

 - Мем!-гукнув він до бабусі, і та звела очі від білизни.- Це ж геніальний хлопчина!

 - Я читала про цей день у Біблії,- сказала бабуся.- “Усе завершилося до полудня”.

 - Записуй, Піп,- тицьнув пальцем у блокнот містер Діккенс.- Мерщій записуй: “Повість про двоє міст”. Далі, посередині сторінки: “Книга перша. Повернення до життя. Розділ перший. Той час”.

 Я записав. Бабуся поралася в кімнаті. Містер Діккенс дивився на небо, а тоді виразисто заговорив:

 - То був найкращий із часів, то був найгірший із часів; то був вік мудрості, то був вік глупоти; то була доба віри, то була доба безвір’я; то була пора світла, то була пора темряви; то була весна надії, то була зима… (1)

 (1) Початок роману Ч. Діккенса “Повість про двоє міст”.

 - Боже мій,- озвалась бабуся,- як гарно ви говорите.

 - Дякую, мем.- Він кивнув головою, тоді заплющив очі й клацнув пальцями, пригадуючи.- На чому я спинився, Піп?

 - То була зима розпачу,- підказав я.

 Уже далеко за полудень я почув, що бабуся гукає знизу якогось Дуга: “Дуг! Ду-у-г!” Хто це такий, я не знав. Я ревно писав.

 За хвилину почувся голос дідуся:

 - Піп!

 Я підхопився.

 - Слухаю, сер!

 - Час обідати, Піп,- сказав дідусь зі сходів.

 До столу я прибіг з недбало витертими руками й вологою чуприною. І передусім подивився на дідуся.

 - А звідки ти знаєш… що я Піп?

 - Почув з горішнього вікна годину тому. [551]

 - Піп? - спитав містер Вінескі, щойно зайшовши і сідаючи за стіл.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций