Гончар Олесь Терентійович Микита Братусь — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 1 мая 2015



Вже зараз площа під садами та ягідниками проти дореволюційної збільшилась по Союзу більше, ніж удвічі. В роки сталінських п’ятирічок з легкої руки мічурінців садівництво просунулось у віддалені північні райони, на Урал, в Сибір, на Далекий Схід. Всі наші люди мусять мати (і матимуть!) достаток найкращих у світі фруктів.

Та хіба йдеться тільки про фрукти? Сади поліпшують клімат, збагачують киснем повітря, прикрашують наше життя. Сади облагороджують людські почуття, впливають на самий характер людини. І чим ближче до комунізму, тим більші, складніші державні завдання постають перед нашими садоводами.

То, може, справді уже назріло? Може, пора вже наших садівників об’єднати, виділити таку важливу й перспективну галузь сільського господарства в окреме міністерство? Ми вже тоді атакували б з усіх кінців свого вожака-міністра. Хай би він, не будучи Мелешком, глянув на все по-державному, звернув би насамперед увагу на розсадники, на механізацію садових робіт, на підготовку молодих кадрів, а при нагоді розповів би міністру фінансів товаришу Звереву, чому на присадибних ділянках наші колгоспники не завжди охоче висаджують плодові дерева. Товариш Зверев знає про це, йому тільки ще раз треба нагадати.

Отак я думав сьогодні, підбиваючи підсумки трудового дня. Роботу закінчено, дівчата пішли, співають уже десь біля мосту. Свіжий весняний вечір спускається над нашим садом. Сходить із степу місяць, над рудником спалахнула червона зірка, вірна ознака того, що наші гірники достроково виконали місячний план видобутку.

Тихо в саду, за квартал чути, як десь біля сушарки уже чхає дід Ярема, наш вартовий.

Прямую до нього.

— Діду Яремо, чого ви тут чхаєте?

— Оце тобі. А де ж мені чхати?

— Дивіться, діду, ми на ніч залишаємо лимонарій відкритим. Частіше поглядайте на прилади: як тільки помітите щось підозріле — одразу рами опустіть.

— Кому ти кажеш, Микито? Може б, ти не вчив мене, вченого? Я вже без тебе подумав, поставив он собі водиці в черепку.

— Ваш черепок, діду.

— Еге, черепок! Думаєш, вода в ньому гірше відчує приморозок, аніж оті брехунці, що на твоїй лабораторії рисять?

— То не брехунці, діду, то — наука. Ви хоч і старий чоловік і маєте за плечима великі життєві курси, але й науку не кривдіть. Вона старіша за всякого найстарішого чоловіка.

Дід знову чхає, аж борода йому трясеться.

— Чи протягло де, чи що. Бач, мусив надягнутися як проти зими: кожушок і штани ватяні.

Борода в діда Яреми рідкісної пишноти: широка, рівна, біла, мов сніг, у сутінках світиться. Не останню роль відограє вона в тому, що всякий раз, коли в нас бувають які-небудь делегації, дідові Яремі випадає честь підносити їм хліб-сіль на рушнику.

Минулої осені поляки в нас гостювали. Приїхали з міста голубим автобусом, але Мелешко, будучи і хазяїном і заодно екскурсоводом, нізащо не хотів згодитись, щоб вони господарство «Червоного запорожця» також оглядали з вікон свого автобуса. Рішуче попросив їх пересісти у наш власний відкритий грузовик.

— Так, мовляв, буде видніше, більше побачите. Дуже чемним стає Мелешко в таких ситуаціях! Сам підсаджував гостей у кузов і так захопився тоді своєю роллю, що ледве не підсадив був і мене, свого бригадира, вкупі з гостями. А коли помилка тут же з’ясувалася, то ми глянули один на одного, і обидва голосно зареготали.

Саме тоді, напередодні приїзду поляків, я повернувся із Степового, з науково-дослідної станції, привіз звідти повний портфель коштовностей — насіння різних південних рослин. Чай, лавровий лист, мигдаль, хурма — все там було в моєму потертому портфелі. Скільки треба, залишив собі для експериментів, а решту насіння полякам роздав, хай і вони потурбуються. Підношу одній полячці — була там така симпатична молодичка, — а вона бере і сміється:

— Це чай? А цукру теж дасте?

Саджанці наші їм дуже сподобались, усе просять у мене та дзенькують. Наділив їм і саджанців, хай вирощують на радість своїй новій демократичній Польщі.

Попереджаю ще раз діда Ярему:

— Пильнуйте ж. Бо заморозок, він підступний: підкрадеться і незчуєтесь. Дід Ярема сердиться.

— По-твоєму, Микито, я такий уже тюхтій. Тільки тобі наче і болить оцей лимонарій. А мені то він не болить? Я тут для небелі стою, мені даром трудодень пишеться?

І поніс, і поніс. Ба, який!

— А пригадуєте, кажу, діду, як ви на мене ціпом колись замірялися?

— Що Там про укрупнення чути?

— Думаю, що під осінь одружимося з «П’ятирічкою».

— Та хоча б скоріше й поженитися. Бо в них там сад. я давно вже на нього зуби гострю. Бур’яни порозводили — сірі вовки виють.

— Об’єднаємось, тоді ніякий вовк у саду не втримається, ви його одразу безпритульним зробите.

— На той світ позаганяю. Будуть діла!

— А будуть, Микито Івановичу. В повітрі он уже носиться, що будемо в Каховці другий Дніпрогес будувати.

— Лідіє Тарасівно! В Каховці? Другий? О, це відтіль, це зовсім по-нашому! А коли? Не чули?

— Так. почувається, що незабаром.

— Добре та й дуже таки добре, Лідіє Тарасівно! Ви уявляєте собі, які там сади зашумлять? Сам поїду, візьмусь.

Вона посміхається.

— Підготуйтесь, Микито Івановичу.

— Готовий уже, як піонер!

Схвильований, збуджений наближаюсь додому. Бач, як порадувала мене Лідія Тарасівна — новий Дніпрогес у Каховці! Вода в таврійському степу. Який це переворот буде в природі нашого Півдня! До самого Чорного моря квітуватимуть сади, білітиме бавовник. Брунитимуться пшеницями поля. Забудемо, що таке огненні нищівні суховії, лише в згадках старезних дідів залишитесь ви, ненависні чорні бурі!

Наче преміювала вона мене оцією чудовою звісткою. Радісно мені і водночас якось. уже й сподіване! Якби колись Микита почув, що ходить такий грандіозний проект, то, може, ще й не повірив би, а зараз. Одразу віриться! Бо хіба ми самі вже не готові тілом і душею, технічно й морально до виконання таких велетенських накреслень?. Готові і ще раз готові!

Оце вам і Лідія Тарасівна. Буває ж так: стоїть собі при місяці, насіння лузає, а яке багатство при ній! Тепер я догадуюсь, що не на місяць видивлялася наша Лідія Тарасівна, на інше, мабуть, милувалася з ганку. Адже саме отам, за рудниками, десь під отим місяцем уповні і лежить вона, наша славна весняна Каховка! VIII

Дома Оришка не в дусі. Знову багато листів прийшло на моє ім’я, та всі їй здаються дівочими почерками писані. Тільки лист від мого давнього приятеля Степана Федоровича Лиронця, директора Степової науково-дослідної станції плодівництва, тільки цей лист і уник Оришчиної цензури, а в решту конвертів уже вона встигла позаглядати, уже на них і пальці Оришчині знати (попідклеювала знову тістом). Отож не витерпить, процензурує, а потім ще й сердиться, ще ти будеш і винуватий перед нею, незважаючи на те, що тайна листування у нас оберігається законом.

— Свіженькі, кажу, ще й не висохли. Мовчить моя Оришка, як води в рот набрала. Пишуть молоді садівники (та й садівниці ж!), ті, що приїздили взимку до мене на кущові мічурінські курси. Допитливий, напористий народ, люблю я таких. Той хвалиться, чим весну зустрічає, той про щось допитується, чого тоді не второпав, а всі разом, як змовились, саджанців просять — «Сталінське» їм припало до серця.

«Вельмишановний Микито Івановичу!

(Цебто я).

На нашому руднику вже повна весна. Зробив розбивку саду, купив ножів садових та секаторів, а зараз копаємо ями для весняних насаджень. Буду у вас за посадматеріалом, записуюсь на «Сталінське», нагадую, що ви мені його обіцяли (коли я йому обіцяв?)

З мічурінським привітом!

Павло Плигун».

Цей друг витрясе хоч з кого, цей свого доб’ється. А ось від моєї улюбленички, від Зіни Снігирьової з Каховського району. Беручке, моторне дівча!

«.Окрім роботи в саду, ще — за дорученням комсомольської організації — веду гурток, поглиблюю людям садівництво і значення його. Іноді буває навіть смішно, що дехто каже не «чубук» (виноградний), а «муштук». Робота мені дуже подобається, скрізь хочеться встигнути, мама вже скаржаться, що бачать мене, лише коли сплю. «Нічого, — кажу, — мамо, зате ж перетворимо наші сипучі піски в комуністичний сад!.»

І теж: дайте «Сталінського». Цьому завзятому качанчикові, не вагаючись, відпущу, бо вже знаю: підуть мої саджанці назустріч новому Дніпрогесові, на щасливе життя у відродженім степу.

У подруги Зіниної, в Любочки Дробот, справи посуваються, видно, значно гірше. Як зараз бачу Любочку, — накрутивши собі гніздо на голові, іде писана красуня, розкохана, поважна, не йде, а пливе.

«Привіт із глибини таврійських степів! Пише ваша курсантка Любов Дробот, яка вже твердо вирішила жити на периферії, щоб вивести в майбутньому свій новий сорт.

.На мою вимогу — дати в сад людей — у нашого голови була одна відповідь: завтра та завтра. І я вже хотіла кинути садівництво, зневірилася зовсім, а потім згадала вас, Микито Івановичу, завжди бадьорого, жартівливого, загартованого труднощами, і зрозуміла, що це в мене просто тимчасове моральне падіння сил, це так звана «опатія» від всіляких невдач по роботі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций