Покальчук Юрій Володимирович Озерний вітер — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 1 мая 2015



Особливо жінок.

Леа приходила на Озера тепер часто. Волин вдавав, що ловить тут рибу, що зустрічає її випадково. Але в перші рази його попереджав Перелесник, потім вони вже домовлялись з дівчиною самі, коли вона прийде полоскати білизну, чи просто по ягоди, чи ще чомусь.

— Ти дуже змінився за цих кілька тижнів, Волине, — казала Леа. — Коли ми познайомились, ти здавався хлопчиком, зовсім підлітком, а зараз бачу, що насправді ти — старший за мене і вищий, сильніший…

Волин мінявся за літо, він знав, що міняється, і це трохи турбувало його. Тепер це помітила Леа.

— Такий у мене вік, мабуть, а може, це ти на мене так впливаєш?.

— Ой, де вже там я…

Одного разу Перелесник, також прибравшись у сільський стрій, узявся ніби ловити рибу разом із Волі гном, коли прийшла на озеро Леа. Познайомились вони. Перелесник ВИСТУПИВ у ролі старшого Волинового брата.

— Але ж ви зовсім несхожі. ВолшІ — білявий, а Перелесник — чорнявий, як смола. Хіба що очі у вас схожі, хоч і різною кольору, але однаково яскраві і великі… І брови!

— Я у батька вдався, а Волин у маму. Мама в нас білява. Але ж брови у нього геть як у мене, ти лиш глянь!

Коли Леа вдивлялась в обличчя обох молодих людей, надзвичайно гарних, то вони вмить ставали дуже схожими, для цього не треба було великих чарів, варто було лиш захотіти. Хоч в них і справді було щось схоже, але невловне. Може, від молодості, від енергії, ще від чогось… А може, просто…

— Ви таки схожі, справді. А спершу мені здавалося, що ви несхожі.

Перелесник часом з’являвся, часом — ні. А у Волина із Лсою почало народжуватися те, що люди називають коханням, а насправді назви воно жодної немає, бо його не можна окреслити, пояснити, виділити, виміряти… Симпатія, зваба, потяг одне до одного, бажання бути більше разом, говорити про що завгодно. Потім торкатися коханого, відчувати його дотик, його погляд, його…

Волин втрачав голову від бажання, не знав, як бути з дівчиною, як і що діяти, з чого починати. В його світі все було просто і зрозуміло. Хто з ким хотів йти, то чув його поклик і або відгукувався на нього, або відмовляв. І все тут. Це ж було щось зовсім інше. Як тут бути? Як говорити з нею, як сказати їй, що сказати? Волин не хотів тут жодних чарів, хотів правди!

А що буде потім?

У Волина голова йшла круговерть, і він часто лежав, вдивляючись в небо, десь на острові серед Озера і думав про це, не знаходячи виходу.

Царівна О не чіпала його. Вона з сумом поглядала на нього час від часу, але тільки тоді, коли він згадував про неї. Вона притискалася до нього, коли він несподівано кидався до неї, ніби рятуючись від чогось, ніби шукаючи забуття і прихистку в її обіймах від невідворотного і невідступного, непідкупного Рода, що керує Долею, що належить до Тих, що все знають, в його руках майбутис кожної з’явп, і стережись розгнівити його!

Волин вже боявся своєї Долі, страхався її, вчуваючи в своєму близькому майбутті нескінченні біди і страждання. І тому обійми такої близької звабливої Царівни О часто були йому єдиним прихистком.

Але не завжди. І чимдалі рідше

Вона розуміла, що міняється в ньому щось, але не зачіпала його. Чекала волі Рода.

— Чого ти ходиш з нею так довго? Розкажи їй, яка вона гарна, яка вона чудова, дихни на неї глибинною силою своєю, поцілуй — і вона твоя… — радив Волинові Перелесник.

Але Волин зволікав, усе не міг підступитися до дівчини ближче. Аж одного разу Перелесник прилетів і загукав до нього.

— Гей, іди-но сюди!

Волин випірнув із води, вмить був на березі.

— Слухай, я зовсім забув. Це ж для тебе якраз те, що треба. Тут, досить недалеко, у Лісі, є покинута напризволяще хатинка. Вже давненько там ніхто не живе. Я про неї й не пам’ятав, а оце летів та оком кинув ненароком і відразу про тебе згадав. Отож піди гуляти до Лісу із дівчиною у тому напрямку. Знайдете хатинку, а далі — то вже дивись сам.

При цих словах Перелесник притьмом злетів у хмари і щез.

Ліс шумів погідно і доброзичливо. Волинові було приємно. Лісові друзі, здавалося, сприяли йому, бодай у настрої. Тихо, лагідно й спокійно було у Лісі. Прохолодно, але тепло. У шовкових загінках квітучої й духмяної пущі хотілося розчинитися, увібрати її пахощі в себе, з’єднатися з нею і забутися у приємному спокої…

Такий був настрій у Волина, коли він і Леа блукали ніби навмання Лісом, то тримаючись за руки, то розходячись різними стежками неподалік і гукаючи одне одного, то раптом грайливо бігали одне за одним, намагаючись спіймати, щоби самому вирватися і також навтьоки, аби ловив інший.

Повітря аж гусло від почуттів, які їх переповнювали, і Ліс радів святу, буянню літньої радості.

Леа утікала, а Волин наздоганяв її, коли вони обоє рантом вибігли на галявину і зупинились, здивовані.

Перед ними стояла старезна, посіріла від часу, вочевидь давно покину І а, хатина зі скособоченими бурими стінами і прогнилим від дощів у багатьох місцях дерев’яним дахом. Перекошені двері все ж були зачинені. На невеличкому подвір’ї перед хатинкою розташувалась літня глиняна пічка, майже цілком розвалена, зграбним чотирикутником неподалік лежали колоди, що колись, певне, правили людям, що тут мешкали, за лавки та ослони, і вкопаний серед них у землю стіл, який складали просто кілька товстих дощок, набитих на широкі, в обхват завтовшки пеньки.

— Ой, дивись, хата! — сказала Леа, раптом затихла і пригорнулась до Волина, і тепло її тіла, як завжди, хвилею збурило у Волинові неспокій крові.

— Бачиш, — сказав Волин. — Тут колись жили люди. А зараз тут ніхто не живе. Дивись, яка трава перед хатиною.

Йому було дивно бачити людську хату. Він ніби й бачив таке колись, в кожному разі, хатину, де живуть люди, він уявляв собі саме такою, але зараз, коли він дивився на цю хижку, ставало йому якось млосно у грудях, щось непокоїло його.

Він не любив у собі це відчуття, такі настрої рідко поймали його і завжди були пов’язані з якимось незнанням, з чимось новим, що йшло йому назустріч, що вирувало десь поряд, десь обік і мало вирватися на поверхню його буття конче несподівано, непередбачене…

— Ходімо подивимось, що там усередині! — сказав Волин і рушив уперед.

— Я боюсь, — прошепотіла Леа. — Може, там хтось є?

— Ну звідки там хтось може бути, коли довкола поросли такі густі трави? Ходімо, я знаю, що там давно нікого нема, хижка стоїть порожня з давніх-давен…

Волин знав, що це й була якраз та хатина, про яку казав йому Перелесник. До неї він, власне, і прямував з Леою. Але що людська хата викличе в нього отакий моторошний стан, він не сподівався і тому хотів якоюсь рішучішою дією перебороти його.

Вони підійшли до дверей, Волин схопився за дерев’яну ручку і смиконув, але двері не відчинялися. Смиконув ще раз, але з роками хата перекособочилась, і двері аж ніяк не хотіли йому піддаватися.

Він рвонув їх до себе вже із зусиллям, але й зараз вони не зрушилися, і йому здалося враз, що хтось там тримає їх ізсередини і водночас шепоче йому на вухо: не ходи туди, облиш хату, буде лихо, не заходь!

Але Волина вже пойняв шал, і він зібрав в собі ту силу, яка могла би, якби він схотів, підняти й усю Ідо хатку в повітря.

Тут двері враз піддалися, виламалась з них лише нижня частинка, заскрипіли жалібно на точених дерев’яних завісах, які дивом якимось ще не перетліли зовсім, і з хати війнуло забуттям, порожнечею і сумом.

Вони увійшли в темні сіни, потім у кухню, з якої двері вели в єдину кімнату. В кухні викладена майже неушкоджена піч, стіл і лавки, два ослони, і на всьому величезний шар пилюки. Крізь щілини у стелі видно було, що з берестяного даху на маленьке горище крізь діри ллється сонячне світло, і зараз воно, здавалось, хлюпнуло крізь прочинені двері у хатину, яка ніби оживала після довгого сну.

Волин і Леа йшли обережно, ступали, ніби боячись потривожити когось, хто снить, тримались за руки. І їм було добре.

Вони зайшли у кімнату і відразу ж натрапили очима на чотири дерев’яних лежаки, на яких, очевидно, як і на широкій печі у кухні, спали люди.

Але дивним було те, що на одному з лежаків, котрий стояв обік двереіі при вході, вони побачили незабрану постіль. Там були розстелені напівзітлілі вже шкури диких звірів, а поверх — полотняне покривало, кольорове червоно-чорно-синє рядно і навіть примощено щось на узголів’ї, аби було вище. Усе складено так, мовби чекало на когось, хто мусив прийти сюди і лягти спати.

Біля лежака стояла дерев’яна скриня з різьбленим віком.

Волин підійшов до неї, стер долонею порох, що лежап товстим шаром па вікові, і відчинив скриню. Вона не була замкнута.

У скрині лежав одяг.

Волин хотів було узяти подивитись, що там лежить, який це одяг і чий, аж тут вдарив грім, і він, злякавшись від несподіванки, відсмикнув руку.

Грім загримів ще раз і ще раз, блискавиці прорізали небо одна за одною, і вмить полив дощ.

Дощ падав такий щільний, що здавалось, стіна води стояла перед Волином і Леою, які підійшли до дверей і стояли обнявшись, дивлячись на дощ.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций