Ернест Хемінгуей За річкою, в затінку дерев — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 30 апреля 2015



Але це мундир, а не маскарадний костюм!



Не чекаючи відповіді, він повернувся і пішов до стойки. Звідти можна було наглядати за багажем, як оті дві pescecani7 наглядали за своїм.



“Він, певно, commenatore8,- подумав полковник. - А вона вродлива, бездушна погань! А таки вродлива, бісова личина! Цікаво, як би воно було, коли б я мав гроші, щоб купити отаку кралю й одягати її в норку? Та хай вона згине! Вистачить і того, що в мене є”.





Бармен потис йому руку. Він був анархіст, але не засуджував полковника за те, що той - полковник. Навпаки, він почував велику гордість і радість із цього, немовби й анархісти тепер мали свого полковника; за ті кілька місяців, що вони були знайомі, у бармена виникло таке почуття, ніби це він сам створив полковника чи надав йому такого рангу; він дуже пишався цим, немов збудував якусь дзвіницю або старовинну церкву в Торчелло.



Бармен почув розмову, чи, власне, репліку, яку полковник кинув мимохідь, і був задоволений.



Він миттю послав ліфт униз по джин та кампарі.



- Зараз,- мовив він,- сюди підіймуть ваше питво. Ну, що там робиться в Трієсті?



- Щось таке, як ви собі уявляєте.



- Я не можу собі уявити.



- Ну, то й не натужуйтесь, бо дістанете геморой.



- Я не від того, якщо й мені дадуть полковника.



- Ось і я був не від того.



- Глядіть, щоб на вас ще й швидка не напала!



- Тільки не скажіть вельмишановному Паччарді,- мовив полковник.



Це стало їхнім улюбленим жартом: вельмишановний Паччарді був міністром оборони Італійської республіки. Він мав стільки ж років, як і полковник, і мужньо воював у першу світову війну, а також в Іспанії, де командував батальйоном і де полковник, тоді воєнний спостерігач, познайомився з ним. Серйозність, з якою міністр оборони ставився до своїх обов’язків у цій нездатній до будь-якої оборони країні, смішила полковника і бармена. Обидва були практичними людьми, і кожна згадка про вельмишановного Паччарді як захисника Італійської республіки дуже їх розважала.



- У нас там весело, - сказав полковник, - Отож я й не від того.



- Слід би трохи механізувати вельмишановного Паччарді. Дайте йому атомну бомбу.



- У мене в багажнику є аж три,- сказав полковник. - Найновіші, вдосконалені моделі. Паччарді не можна лишати без зброї. Треба дати йому ще й бактерій.



- Авжеж, ми не підведемо вельмишановного Паччарді! Краще один день побути левом, аніж усе життя ягням.



- Краще померти стоячи, ніж жити на колінах,- додав полковник. - Але частенько доводиться й на череві плазувати, коли хочеш лишитися живим.



- Це що за балачки, полковнику!



- Ми їх голими руками подушимо! - провадив полковник. - На ранок устане мільйон захисників вітчизни!



- А хто ж їм дасть зброю?



- Про це подбають. Це лиш початок великого плану.



Зайшов шофер. Полковник похопився, що він забув стежити за дверима, поки балакав з барменом. Він завжди сердився на себе, коли забував про пильність.



- Чого ви там стільки длубались, Джексоне? Хочете випити?



- Ні, пане полковнику, спасибі.



“Бісів святенник! - подумав полковник. - Та чого це я в’ївся на нього?..”



- Зараз поїдемо, - сказав він.- Я тут трохи вчився в свого приятеля говорити по-італійському.



Він озирнувся на міланських спекулянтів, та вони вже пішли.



“Який повільний я стаю, - подумав він. - Гляди, ще хтось колись застукає. Можливо, навіть вельмишановний Паччарді”.



- Скільки з мене? - спитав він коротко.



Бармен сказав і глянув на нього своїми розумними очима: вони вже не сміялись, хоч у кутиках не зникли ще веселі зморшки. “У нього, певно, все гаразд,- подумав бармен.- Дай йому боже, чи хто там іще, щоб з ним не сталося біди!”



- Бувайте, полковнику, - промовив він.



- Чао,- сказав полковник.- Джексоне, ми спустимось естакадою й поїдемо на північ, де пришвартовані моторні човни. Ось і носій з нашими валізами. Хай він несе їх і далі - тут такий порядок.



- Слухаю, пане полковнику,- промимрив Джексон. Не озираючись, вони вийшли з бару.



На imbarcadero9 полковник заплатив носієві і пошукав очима знайомого човняра.



Він не впізнав його, та човняр гукнув:



- Добридень, пане полковнику. Якраз моя черга.



- Скільки до “Грітті”?



- Ви ж добре знаєте, пане полковнику. У нас постійна такса.



- А саме?



- Три тисячі п’ятсот.



- Тоді ми поїдемо пароплавом за шістдесят.



- Воля ваша,- відказав літній човняр з червоним, але лагідним обличчям.- До “Грітті” він вас не довезе, але ви можете зійти біля “Гаррі” і викликати телефоном когось із готелю, щоб піднесли валізи.



“Що тепер купиш на оті дурні тисячі? А він славний старий…”



- Може, послати з вами он того чолов’ягу?- Човняр показав на немічного старигана, який жив з усякого дрібного заробітку - збігати кудись або щось піднести і завжди набивався з послугами - підсадити чи зсадити пасажира, якому це зовсім не було потрібне, - а потім згинався в поклоні й простягав свого подертого капелюха. - Він відведе вас до пароплава. Наступний відходить через двадцять хвилин.



- Біс із ним,- сказав полковник.- Везіть до “Грітті”.



- Con piacere10.



Полковник і Джексон спустилися в човен, схожий на швидкохідний катер. Він блищав лаком і був чисто вимитий; на ньому стояв маленький мотор, перероблений з автомобільного, - він певно, відслужив свій вік на “фіаті” якогось провінційного лікаря, потім його купили десь на звалищі автомобілів (ці кладовища механічних слонів можна знайти тепер поблизу кожного людного селища) і полагодили для нового-життя на каналах Венеції.



- Як ваш двигун? - спитав полковник, хоч він добре чув, що мотор торохтить та чхає, наче підбитий танк або самохідка, тільки тихіше, бо мотор був слабенький.



- Та животіє,- сказав човняр і махнув рукою.



- Вам би купити маленький “Універсал”. То, наскільки я знаю, найкращий і найлегший човновий мотор.



- Мені не одне треба купити!



- Може, цей рік вам щаститиме.



- Дай боже. Тепер чортова сила акул приїздить грати в рулетку на Лідо. Але хто з них попливе двічі моїм човном? А човен гарний. Міцний, чистий. Звісно, не така краса, як гондола. Та коли б йому новий мотор…



- Я спробую дістати вам з віліса. Зі списаного, а ви б його перебрали.



- Що там балакати! - відмахнувся човняр.- Не про мене таке щастя. Я навіть думати не хочу.



- Чого ж? - сказав полковник. - Вважайте, що мотор уже ваш.



- Ви не жартуєте?



- Нащо! Правда, головою ручитись не буду. Але зроблю все, що зможу. У вас багато дітей?



- Шестеро. Двоє хлопців і четверо дівчат.



- Мабуть, ви не дуже-то вірили в фашизм. Усього шестеро!



- Так, я справді не вірив.



- А хоч би й вірили, то що такого? Можете не запевняти, - сказав полковник. - Думаєте, що я б мав злість на вас за це?



“Це ми проїхали найгіршу частину каналу - від П’яццале Рома до Ка’Фоскарі, але й тут гарно”,- думав полковник.



Хіба-таки скрізь мають стояти палаци та церкви. Звісно, й тут непогано! Полковник подивився праворуч - на штирборт, поправив він себе. Адже ми на судні!



Вони проминули довгий, низький, приємної архітектури будинок. Поруч стояла тратторія.



“Отут би мені жити! Пенсії цілком вистачить. Звичайно, не в “Грітті-паласі”. Найняти б кімнатку в такому будинку, як оцей, дивитися щодня на припливи й відпливи та милуватися човнами. Вранці читати, потім гуляти до обіду, заходити в Academia поглянути на Тінторетто і в Scuola San Rocco, їсти в добрих дешевих рестораціях за базаром, а вечерю хазяйка сама готувала б.



Обідати краще не вдома, щоб потім можна було прогулятись. У цьому місті так гарно гуляти. Мабуть, ліпше, ніж будь-де. Куди не підеш, скрізь приємно. Я міг би його ще більше вивчити, і воно стало б зовсім моє.



Яка заплутана ця Венеція - шукати тут те чи те місце куди цікавіше, ніж розгадувати кросворди. Так, мало чим можемо ми похвалитися,- а от її, слава богу, не бомбували. Ну, й ті - треба віддати їм належне - теж пошанували її.



Господи, як я люблю це місто, - думав він.- Я радий, що допомагав її захищати, коли був іще шмаркачем, і мову погано знав, і навіть не бачив її як слід до того ясного зимового дня, коли ходив у тил перев’язати легеньку рану і раптом побачив, як вона виринає з моря.



Хай йому біс! - думав він. - А ми непогано билися там, біля перехрестя!



Шкода, що не можна перевоювати з початку ту війну. З моїм досвідом і з тим, що у нас тепер є. Але і в них тепер усього не менше, а труднощі - ті самі, якщо нема переваги в повітрі”.



Міркуючи про це, він стежив, як крутий ніс човна розтинає буру воду і спритно обминає перешкоди, - човен весь виблискував лаком та дбайливо начищеними гарними мідними оздобами.



Вони пройшли під білим мостом і під іще не закінченим дерев’яним.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций