Жан-Поль Сартр Шляхи свободи: Том 2 - Відстрочення — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 27 апреля 2015



Він попростував поміж коліями, вулиця мерехтіла, мов річка, поміж темними будиночками. Ліворуч було чимало крамничок, та бознає, що в них продавалося, бо залізні жалюзі були опущені; о праву руч пустельні й відкриті усім вітрам кам’яниці, що скидалися на вокзали, а потім уряди-годи траплялися цегляні мури. Та це був Марсель. Здоровань Луї поспитався:

- Куди ж це вони всі поділися?

- Заходьте хутчій! - заволав чийсь голос.

В закутку провулка видніла відчинена забігайлівка. Кремезний паруб’яга з миршавими рідкими вусами стояв на порозі й кричав: “Заходьте ж хутчій!”, а потім зненацька де не взялися люди, яких Здоровань Луї дотоді й не бачив, й побігли до забігайлівки. Здоровань Луї й собі погнав за ними; ті хлопці, пхаючи одне одного, протискалися у двері, він хотів було теж зайти з ними, та вусань штовхнув його долонею в груди і звелів:

- Ану геть мені звідси!

Якийсь шмаркач у хвартусі тримав здоровезного круглого стола, ще більшого, ніж він сам, і силкувався пропхнути його у двері.

- Гаразд, батеньку, - сказав Здоровань Луї, - вшиваюся. Ти не налляв би мені чарочку абсенту?

- Чухрай, кажу тобі!

- Йду, йду, - відказав Здоровань Луї. - Не бійся, я не з тих, що пхають свого носа туди, де їх не хочуть бачити.

Вусань обернувся, зняв із дверей надвірний засув і, зайшовши досередини, замкнув їх за собою. Здоровань Луї глянув на двері: замість клямки він уздрів темну дірку з випуклими краями. Він почухав потилицю й повторив: “Іду, іду, йому немає чого боятися”. І все ж таки він підійшов до вітрини і спробував заглянути всередину, та хтось хутко затулив штори й він нічого не побачив. Він подумав собі: “Ніколи б у таке не повірив”. І правий, і лівий бік вулиці видно було, поки око засягне, блищали колії, на рейках стояла покинута чорна вагонетка. “А так хотілося б кудись зайти”, - зітхнув Здоровань Луї. Він охоче перехилив би чарчину в забігайлівці, побалакав би про те та про се з її господарем. Він знову почухав потилицю й пояснив: “Не тому що я не звик бути надворі”. Та як він був надворі, то зазвичай там був і ще хтось, вівці й такі ж пастухи, як він сам, що не кажи, а це таки було товариство, а як не було й одної живої душі, то це тому, що довкруги взагалі нікого не було, та й годі. Проте зараз він був надворі, а всі інші сиділи в приміщеннях, за своїми стінами і дверми без клямок. Він же лишився надворі сам, з оцією вагонеткою. Він постукав у шибку і почекав. Ніхто й не озвався: якби він своїми власними очима не бачив як вони туди зайшли, то голову дав би у заклад, що забігайлівка порожня. Він мовив: “Іду” та й пішов собі. Йому так захотілося випити, що аж-аж-аж; він і уявити собі не міг, що Марсель оце такий. Він ішов і думав, що вулиця смердить затхлістю. Сказав собі: “Де ж це я сяду?” і почув позаду якийсь тупіт, неначе біжить стадо овець. Він обернувся й уздрів оддалеки натовп людей із прапорами. “От добре, подивлюся, коли вони будуть проходити”, - сказав він собі. Потойбіч колій саме трапилося щось таке, як майдан, з тих, де відбуваються ярмарки, там стояли під високою стіною два зелені будиночки; він сказав: “От сяду я та й подивлюся на них”. Один з тих будиночків був яткою, од неї смаковито пахло ковбасою та смаженою картоплею. Всередині Здоровань Луї угледів дідка в білому фартусі, він перегортав кочергою жар у печі.

- Татку, - озвавсь він до нього, - дай мені картопельки.

Дідок обернувся.

- Іди к дідьку! - відрубав він.

- В мене є гроші, - сказав Здоровань Луї.

- Іди к дідьку! Мені начхати на твої гроші, крамниця зачинена.

Він вийшов надвір і почав обертати клямку. Опускаючись, заскреготіли залізні жалюзі.

- Та ще ж немає сьомої! - гукнув Здоровань Луї, перекрикуючи те скреготіння.

Старий не зронив і пари з уст.

- Я думав, ти зачиняєш, бо вже сьома вечора! - гукав Здоровань Луї.

Жалюзі вже були опущені.

- Послухай, недоумку, ти що, не бачиш їх, еге? Я не хочу частувати на дурничку, - відказав дідок, заходячи до своєї ятки.

Якусь мить Здоровань Луї дивився на зелені двері ятки, а потім сів посеред того ярмаркового майданчика, сперся спиною об свою торбу і почав грітися на сонці. Він подумав собі, що в нього є паляничка, літра червоного вина, кільканадцять цигаркових недопалків і великий недопалок сиґари, і сказав собі: “Що ж, пополуднуємо”. Потойбіч колій зближалися люди, вони вимахували своїми знаменами, співали й галасували; Здоровань Луї дістав з кишені ножа і почав полуднувати, наглядаючи, як вони проходять повз нього. Одні вимахували кулаками, інші гукали: “Йди з нами!”, і він сміявся, проходячи, вони салютували йому, він полюбляв галас і рух, це було невеличкою розвагою.

Він почув кроки й обернувся. До нього підходив здоровецький неґр, він був у бляклій рожевій сорочці з короткими рукавами; з кожним кроком холоші його синіх полотняних штанів надималися й опадали на його худих литках. Вигляд у нього був такий, ніби йому нікуди поспішати. Він зупинився і почав викручувати купальні плавки, міцно вхопивши її своїми брунатно-рожевими пальцями. Вода скапувала в пилюгу, залишаючи в ній невеликі круглі цятки. Неґр загорнув плавки в рушник і, насвистуючи, почав недбало розглядати процесію.

- Гей! - погукав Здоровань Луї.

Неґр глянув на нього й посміхнувся.

- Що це вони роблять?

Погойдуючи плечима, неґр поволеньки підійшов до нього - видно було, що він нікуди не поспішає.

- Це докери, - пояснив він.

- Страйкують чи що?

- Страйк закінчився, - сказав неґр. - Але ці хочуть знову його розпочати.

- А, он воно що! - здогадався Здоровань Луї.

Якусь мить неґр мовчки дивився на нього, здавалося, він над чимсь мізкує. Врешті він сів долі, поклав плавки на коліна й почав згортати цигарку. І знай насвистував.

- Звідки ти такий тут узявся? - поспитався він.

- З Прад, - відказав Здоровань Луї.

- Я й не чув про них, - сказав неґр.

- А, то ти й не чув про них! - зареготався  Здоровань Луї. Вони зареготалися удвох, а потім Здоровань Луї пояснив:

- Мені там перестало подобатися.

- Ти приїхав сюди пошукати роботу? - поцікавився неґр.

- Я був пастухом, - пояснив Здоровань Луї. - Пас отару на Каніґу. Але воно мені перестало подобатися.

Неґр похитав головою.

- Роботи тут немає, - суворо мовив він.

- О, роботу я знайду, - відказав Здоровань Луї. І показав свої руки. - Я все можу робити.

- Роботи тут більш немає, - повторив неґр.

Вони позамовкали. Здоровань Луї дивився на людей, котрі з галасом проходили повз нього. Вони гукали: “Ганьба! Ганьба Сабіяні!” З ними були й жінки, розпашілі, з розпатланими кісьми, вони роззявляли роти, немов хотіли проковтнути ввесь світ, та годі було почути, що вони там кричать, бо чоловіки горлали дужче. Здоровань Луї був задоволений, в нього було товариство. Йому подумалося: це потішно. Там, у юрмі, йшла гладка молодиця, цицьки її погойдувалися. Здоровань Луї подумав собі, що незлецьки було б пообіді погратися з нею в кота й миші, він згріб би її обома руками. Неґр зареготався. Він так реготався, що захлинувся тютюновим димом. Він сміявся і заразом кашляв. Здоровань Луї поклепав його по спині.

- Ти чого це регочеш? - посміхаючись, спитався він.

Неґр споважнів.

- Та так, - відказав він.

- Ковтни осьо, - сказав Здоровань Луї.

Неґр узяв пляшку і хильнув просто з шийки, Здоровань Луї хильнув і собі. Вулиця знову стала порожня.

- Ти де ночуєш? - поспитався неґр.

- Хтозна, - відказав Здоровань Луї. - Це такий майдан, де під дахом стоять вагони. Там тхне вугіллям.

- Гроші в тебе є?

- Може, і є, - відказав Здоровань Луї.

Двері забігайлівки відчинилися, і звідти вийшов гурт людей. Вони поставали на хіднику і, затуляючись долонями від сонця, почали дивитися в той бік, куди попрямували страйкарі. А потім одні поволеньки пішли собі, пахкаючи цигарковим димом, а другі так і лишилися стояти посеред вулиці гуртами. Якийсь чоловічок, з червоним обличчям і невеличким черевцем, вимахував руками. Ось він люто сказав молодому й не дуже міцному на вигляд чоловікові:

- В нас війна уже на шиї, а ти нам усе товчеш про профспілковий рух!

По ньому котився рясний піт, він був без піджака, у сорочці з відкритим коміром, попід пахвами повиступали великі темні плями. Здоровань Луї обернувся до неґра.

- Війна? - поспитався він. - Яка ще війна?

- Лава! - сказав Даніель. - Це те, що нам і треба було!

Зелена лава стояла під стіною ферми, над нею видніло розчинене вікно. Даніель пхнув перекладину й увійшов у двір. Собака загавкав і кинувся до нього, шарпаючи свого ланцюга; на порозі з’явилася баба з каструлею в руках.

- Цить, цить! - вигукнула вона, заміряючись каструлею.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций