Рей Бредбері Інтерв’ю журналу — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 27 апреля 2015





Гадаю, містере Микитенко, вам треба розповісти вдома про одну річ і обговорити це з вашими людьми. У мене є гроші в доларах і карбованцях у банках Радянського Союзу, що назбиралися від публікації моїх книжок, але яких мені не виплатили. Мабуть, було б добрим вкладенням цих грошей, якби їх використали на влаштування кінофестивалів у обох наших країнах або ж на те, щоб більше посилати ваших студентів вчитися до Америки, а наших студентів - до вас. На це добре було б використати мої гроші, бо самому мені вони не потрібні. Я вже мав розмову про це з бібліотекарем Конгресу США Даніелем Бостоном два роки тому, до його переходу на пенсію. Він сказав, що поговорить зі своїми старими знайомими в СРСР та з Армандом Хаммером, адже містер А. Хаммер дуже багато подорожує. Він, здається, робив уже якісь кроки, щоб я зміг одержати ці гроші, але поки що справи не змінились. Ну, а нині, коли в світі стільки змін, мабуть, настав час, щоб узяти мої гроші з ваших банків і подивитися, як краще використати їх для ваших і наших студентів.



О. М. - Одна з основних тем сучасної наукової фантастики - контакт з позаземною цивілізацією. Чи вірите ви в них? Я запитую про це, бо останнім часом у радянській періодиці з’явилося чимало статей і матеріалів, в яких жваво обговорюється ця тема і пишеться навіть про конкретні випадки контактів з інопланетянами.



Р. Б. - Я не думаю, щоб це відбувалось насправді. У нас немає в руках доказів. Якісь фото - ще не докази. У мене були зустрічі з великими групами людей, які могли такі речі спостерігати - льотчиками, космонавтами. Звісно, мені хотілося б, щоб ці контакти існували. Ми - частка космосу, і тому дехто твердо вірить, що людство може мати такі контакти й сподівається, що вони будуть мирними. За минулі сорок років у нас про все це безліч разів мовилося у сотнях фільмів та книжок. Десь іще повинно бути життя, мабуть, ми - не єдина населена планета у Всесвіті. Та якщо й на інших планетах є життя, все ж таки більшість із них надто віддалена, і я не наважуся уявити, що в найближчу тисячу років контакти між нами відбудуться. Може, в далекому майбутньому, коли у нас з’являться міжпланетні кораблі і ми зможемо долати відстань у кілька світлових років, коли досягнемо швидкості світла, люди дістануться й туди і, можливо, знайдуть когось схожого на нас. Але зараз?.. Літаючими тарілками, наскільки мені відомо, фахівці по справжньому не займалися. Не думаю, що контакти можливі в наш час.



О. М. - А що ви думаєте про так звані палеоконтакти, які відбувались в минулі тисячоліття? Підтвердженням їх дехто вважає такі матеріальні свідчення, як, скажімо, Баальбекська тераса, Великі єгипетські піраміди, зображення в пустелі Наска тощо. У науково-фантастичній літературі багато пишуть про те, що наші предки зустрічалися з представниками позаземних цивілізацій, бо чим, наприклад, пояснити дивні астрономічні знання у африканського племені догонів і таке подібне.



Р. Б. - Років п’ятнадцять тому була опублікована книжка “Колісниця богів”, і тоді ж група американських документалістів, яка знімала фільм за цією книжкою, звернулась до мене з проханням зробити до нього усний коментар. (Точніше кажучи, фільм спирався не лише на цю книжку Еріка фон Денікіна, а й на інші його книжки - “Назад до зірок”, “Посів і Космос”, “Мій світ в образах” - О. М.) Я переглянув фільм і сказав їм: “Ви весь час запитуєте: “Чи могло це бути? Чи могло це бути?” Але ж це не науково. Треба висувати ідеї, а тоді доводити їх. Ви дивитесь на майданчики в перуанській пустелі, які виглядають наче зльотно-посадочні смуги, прокладені дев’ятсот або тисячу років тому, і задаєте питання: “Чи можливо, щоб це були посадочні смуги для колісниці Бога, істот з інших світів?” Я дивлюся на це й кажу: “Може, й так”. Але ж така відповідь не гідна вченого! Або написи на скульптурах інків і майя. Або блакитні японські статуетки, що нагадують космонавтів у блакитних шоломах. Або піраміди та всі інші приклади.

Коли я прочитав книгу і подивився фільм, то сказав їм: “Я не можу цього зробити”. Вони здивувались: “Чому?” Я відповів: “Тому що це недостатньо науково. Я не можу ризикувати своєю репутацією і збивати людей спантелику запитанням: “А чи могло б це бути насправді?” Отож я відмовився від цієї пропозиції, і телесценарист і продюсер Ред Сіллінг прокоментував фільм замість мене. Це не могло не відбитися на нашій дружбі: він заможна й незалежна людина і не повинен був ставити своє прізвище під таким фільмом. Звісно, це зовсім не означає, що ми повинні стримувати нашу уяву. Всі ці речі дуже заманливі й красиві. Я не знаю, що мають означати ті посадочні смуги, хто зробив змієподібні знаки та кола в горах, що їх можна побачити лише з висоти польоту. Ми ламаємо голови: “Навіщо вони зробили ці фігури, яких самі не могли побачити?” Але через дев’ятсот років уже неможливо дізнатися, про що думали тодішні люди. Коротше, це заманливий сюжет, і ми всі захоплені ним. Ми прагнемо романтики, але романтика мусить спиратися на знання, і я хочу, щоб знань у нас було побільше.



О. М. - У нас нещодавно кілька разів промайнула в пресі вже відома науковій фантастиці ідея, ніби планета Земля і життя на ній є об’єктом грандіозного експерименту з боку якоїсь позаземної над розвинутої цивілізації, яка здійснила такий експеримент і тепер спостерігає за ним. Яке ваше ставлення до цього?



Р. Б. - О, це чудова ідея! Я в неї не вірю, але вона мені подобається. Років тридцять п’ять тому я зробив фільм, що звався “Король з інших світів”, про метеорит, який розколовся у наших краях, і про істот, що вийшли з цього метеорита: вони набули різних форм та обрисів і блукали навколо наших міст. Цю ідею висловлювали й інші письменники. Мовляв, багато тисяч років тому, ще перед тим, що ми звемо нашою ерою, нас занесло на Землю як уламки метеорита з іншої частини Всесвіту. Спершу то були якісь пливкі, змінні форми. Потім вони перетворилися на живих істот, прийшли в джунглі й нарешті зробилися такими, якими ми є. Інакше кажучи, що ми родом з інших світів. А чом би й ні? Або інший варіант: групи людей приземлилися багато років тому з інших світів і, покинуті, жили десь серед скель. Що ми знаємо про все це? Я хотів би, щоб ми виявились машинами, а, може, ми і є машинами? Га?! Про такі речі приємно погомоніти за столом у вільну годину.



О. М. - А кого ви, містере Бредбері, могли б назвати своїми вчителями в літературі?



Р. Б. - О, багатьох! Почнемо від Герберта Уеллса. Він вплинув, звичайно, на всіх нас. Коли я був підлітком, його друкували в усіх науково-фантастичних журналах. Згодом, коли я вчився в університеті, я зустрічав багатьох великих письменників тридцятих-сорокових років, і вони стали моїми вчителями: Едмонд Гамільтон, Лі Брекет, Роберт Ханлайн, мій вчитель і друг. І, звісно, славетний Айзек Азімов. Ми приятелюємо п’ятдесят років. З Артуром Кларком ми в дружбі тридцять п’ять років, разом з Карлом Саганом я написав книгу. Кого б ви не назвали з тих, хто писав у цьому жанрі, нема жодного, хто б якийсь час не був моїм вчителем і другом.



О. М. - Цікаво, кого з молодих американських фантастів могли б ви порекомендувати для перекладу в Радянському Союзі?



Р. Б. - Я знаю одного молодого автора ще з тих часів, коли йому було шістнадцять років. Пише він давненько, опублікував чимало книжок, тепер - відомий письменник не тільки у нас. Його ім’я - Грег Бер. Ви можете дістати його книжки, переглянути їх. Якщо схочете зв’язатися з ним після повернення додому, напишіть мені, я передам йому лист.



О. М. - А кого із сучасних американських письменників не фантастів шануєте ви найбільше, містере Бредбері?



Р. Б. - Звичайно, Хемінгуея і всю ту плеяду авторів. Стейнбека, Фолкнера… Я знаю, вони дуже популярні й у вас. Скотт Фіцджеральд - найкращий серед них. Знаєте, він письменник з ідеями, у Хемінгуея теж є серйозні думки, але не так багато, як в нього. Фолкнер - складніший, дуже складний, філософського спрямування письменник. Я дуже люблю оповідання цих американських авторів, багато чого в них навчився.



О. М. - А із більш сучасних?



Р. Б. - Всі наукові фантасти, яких я називав. Чимало белетристики, що тепер друкується в нью-йоркських журналах, - чистої води нудота. Трапляються вдалі речі, але зрідка. І більшість нью-йоркських інтелектуальних авторів, так званих серйозних письменників, теж наганяють нудоту.



О. М. - А Апдайк, Селінджер?



Р. Б. - Ну так, звісно, але ж Селінджер уже років двадцять як нічого нового не друкує. Взагалі ж у нас сьогодні немає по-справжньому цікавих письменників, якщо не говорити про Сола Беллоу, Айзека Башевіца Зінгера, може, ще кількох. Знаєте, я часто повертаюся до минулого. Перечитую знову й знову Джорджа Бернарда Шоу. Читаю Анатоля Франса, оповідання Мопассана, твори Мольєра, Жіроду, деякі речі Камю. А з російської літератури, звісно, Толстого. Мені більше подобаються його короткі речі. Дружина любить перечитувати “Війну і мир”, а я хоч і намагався, але так і не прочитав цього твору. Віддаю перевагу таким речам, як “Крейцерова соната”. І Гоголя читаю, і Достоєвського, звичайно. А якщо говорити про англійських авторів, то знову й знову повертаюсь до Хакслі, Діккенса, Шекспіра, Шоу. Шоу для мене найвищий, тому що він цікавився усім, він випромінював безліч ідей. Про жінок, політику, соціалізм, майбутнє. Згадаємо його великі суперечки з Честертоном. Коли у письменника немає ідей, його не варто читати, він нецікавий.



О. М. - Я теж люблю і шаную Шоу, і мені зараз пригадалась одна його цікава відповідь на лист, надісланий із Москви 1931 року. Шоу запитали, як Жовтнева революція вплинула на його творчість, на що він відповів: “Жовтнева революція не впливала на мою творчість. Це моя творчість вплинула на Жовтневу революцію”.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций