Грушевський Михайло Сергійович Ясновельможний сват — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 26 апреля 2015



Хмельницький і старшина злізли з коней і підійшли до хреста. Тут приступив магістрат та підніс гетьману хліб-сіль на срібній тарілці. По цім стала пописуватись Академія: один з професорів виголосив латинську промову, де величав Хмельницького як «Нового Мойсея, опікуна, спасителя, свободителя народу від лядського іга єгипетського», — «для того то і названий був Богданом — від бога даний руському народу». По тім пішли многоліття й слава. Сила народу переймала кожний оклик, із замку почали бити «славу» гармати, а далі спудеї Академії стали співати кант: Вічної похвали от нас єсть достоїн

Храбрий на землі і на морі воїн —

Войск запорозьких Хмельницький старіший,

Вождь ізрадніший.

Отечество над вся паче возлюбивий

І його ради ні во что вмінивий

Розкоші, покой, користі, інтрати,

І вся привати і т. д.

При співанні того канту патріарх запросив Хмельницького в сани митрополита, в котрих вони приїхали, й посадив митрополита по ліву руку, а Хмельницького по праву від себе. Оточений кінною старшиною і масою народу поїзд звідти під’їхав до відновленої покійним Могилою Софійської кафедри, де його стріло духовенство в ризах і зараз почалося богослужіння.

Отець Кирило теж був між зібраним духовенством, і його запрошено звідти на перекуску до митрополита, що приймав у себе гетьмана. Коли він, скинувши ризи і взявши теплу керею, з своєю довгою палицею з срібною головкою у руці, виходив бічними дверима з кафедри, до нього приступив якийсь молодий та гарний козак і поцілував його в руку.

— Чи пізнаєте, панотче, мене? — спитав він.

— Я — тебе? А ти ж звідки?

— Я Грицько Пісченко, коли пам’ятаєте. Справді Грицька досить трудно було пізнати. Він обсмалився й наче виріс, мав страшні вуса, поважну поставу і був багато по-козацькому вбраний. Отець Кирило в першу хвилю зрадів з несподіванки й почав з ним чоломкатись, але разом спинився:

— Чекай! Я з тобою, як з добрим, а ти зо мною як? Казав я тобі — не подарую, якщо підеш до війська. Я сподівався з тебе на старості літ потіху мати, а ти науку покинув та бач — який лицар! А був би з тебе добрий богослов! Як ти тоді декламував Ксенофанеса, га? Тільки то схибив, що казав за ту власть диявольську…

Грицько сумно прослухав тієї бесіди.

— То так мене стрічаєте, отче? — гірко сказав він. — Я скільки разів був в небезпечності, груди свої наставляв, крові своєї не жалував за наш народ та потішав себе, що стрінете мене, як доброго сина свого народу, а ви натомість…

— Та що ж, — утихомирився трохи отець Кирило, — за заслугу тобі слава, а мені все жаль: наче сина мав і втратив.

Духовенство вже все виходило з кафедри, й отець Кирило мусив спішити.

— Чи ж позволите цього року бодай на кутю прийти, як давніше? — спитав козак.

— Приходь, хто ж тобі боронить? Тільки мені все шкода… — відповів отець Кирило, прощаючись з ним. Х

Отець Кирило, вернувшись до господи, оповів Настусі свою зустріч а Грицьком, але, помітивши, що вона незвичайно з того втішилася, додав:

— Викинь ти його з голови! Я з його сподівався на старість потіху мати, але мені козака в зяті не треба, — і, щоб перервати неприємну розмову, він пішов до своєї світлиці й зачинив двері.

Ці слова були дуже прикрі Настусі, але над усім панувала тепер у неї радість, що Грицько вернувся живий і здоровий, що вона його скоро побачить і що він, видко, її пам’ятає, коли просився до них на кутю.

Нарешті наблизився і той так жаданий Святий вечір. Як звичайно, прибрано було все, й отець Кирило засів до столу «со чадами і домочадцями». Настуся, що нетерпляче чекала й дивувалась, що Грицько забарився, зараз учула, що хтось застукав, і вислала хлопця.

Справді то був Грицько Пісченко. Він увійшов тихенько в синім жупані, підперезаний турецьким шалевим поясом з багато кованою шаблею. Почоломкався з отцем Кирилом і нерішуче став перед Настусею, що зачервонілась і засоромилась, розрадувана й щаслива, що його бачить.

— Ну, Григорію, сідай скорше! — сказав отець Кирило, і святовечірній обряд пішов звичайним порядком.

Покінчивши з кутею й відіславши службу, отець Кирило зістався при столі з донькою і Григорієм та ще одним далеким свояком, що звичайно з ним разом їв кутю. Пішли оповідання й розмови. Грицько, учасник цілої війни і близький до Хмельницького чоловік, багато чого мав розказати; і незчулись, як заспівав півень.

Потішений розмовою отець Кирило казав Грицькові приходити, поки буде в Києві, але, прощаючись з ним, сказав:

— Тільки-то пам’ятай, Григорію: я тебе люблю й тобі радий, але зятем я козака мати не хочу, тож і не забирай собі чогось у голову. Було мене слухатись, як казав не йти у козаки.

Завзятий був старий. XI

Пісченко, по приїзді до Києва, мав багато роботи в гетьманській канцелярії. Виговський поїхав на Різдвяні свята додому; роз’їхалися й деякі інші «літерати». Тим часом Хмельницький вів доста велику кореспонденцію, і проволоки вона не терпіла. Тож і другого дня Різдва Пісченко перед службою божою прийшов до воєводської палати у замку, де жив тепер Хмельницький, до роботи. Хмельницький пізно вернувся з вечора від патріарха, у котрого часто бував ці дні й довго просиджував, і Грицько, не ждучи його виходу, приладився до роботи. Хмельницький дійсно вийшов до його аж перед самим богослужінням.

— Гаразд, синашо, — привітав він Грицька, — що ти вже коло роботи, а я заспав — засидівся у панотця, аби ти чого злого не подумав.

Хмельницький був веселий і говіркий, що часто бувало з ним в ці останні дні. Він взагалі переживав, видко, якісь важливі внутрішні переміни, часто задумувавсь, а то знов бував балакучий, в якімсь піднесенім настрої. Це тлумачили переважно впливом розмов з патріархом, чоловіком дуже освіченим, з широким політичним світоглядом. Грицько почав здавати гетьманові справи з своєї кореспонденції, але Хмельницький перебив його:

— Але що ти виглядаєш якось сумно, мов би що загубив? Признавайся!

— Та я нічого…

— Кажи кому іншому! Що тобі сталося?

— Та сором ніби сказати, батьку! За дівчиною тужу.

— От тобі на! Нехай вона за тобою тужить, а не ти за нею.

— Та й вона тужить… —і Грицько оповів цілу історію, як вони любилися з Настусею і як отець Кирило нагло змінився до його, постановивши, що не віддасть доньки за козака.

— Прозивається Кирило Іванович? Та я його знаю гай-гай ще відколи!

— Може бути! Він теж казав, що вас знав!

— То в його одна донька? Гаразд, я вже знаю. А тобі кажу, що все це вийде на добре, — як мене знаєш! А тим часом не журись, і по служенію ото допиши.

Грицько, хоч не давав особливого значення словам Хмельницького, трохи одначе потішений був, поділивши своє горе з кимось іншим.

Другого дня — на св. Федора Начертаного — Хмельницький святкував свої іменини. На служенію патріарх причащав його і взагалі показана була йому всяка можлива честь. По служенію Хмельницький приймав у себе у воєводській палаті патріарха, митрополита, поважне духовенство, значніше міщанство. Це було щось посереднє між обідом і перекускою: подали горілки і при них солодкі закуски, пампушки з часником — на фундамент, далі — особливу якусь яєчню з ріжними травами, якої теперішні господині зовсім не знають, залиту мигдалевим оршадом рибу-осетрину з шафрановим, улюбленим в ті часи соусом; пили горілки, мед, пиво й різні вина — і привезені, й місцеві: в Києві тоді було багато винограду, особливо на монастирських і церковних грунтах.

Коли встали з-за столу, Хмельницький спитав між іншим митрополита:

— Щоб не забути: чи є, отче, може, тут з вами Матербозький протопоп?

— Єсть, а може, маєте що до нього?

— Маю, якби ви були ласкаві мені його показати? Я його колись знав, та не пізнав би вже. Митрополит покликав до себе отця Кирила.

— От вже б не пізнав ніяк вас, панотче! — сказав до його гетьман, коли він надійшов.

— Чи можу служити ясновельможному? — запитав отець Кирило, поклонившись гетьманові.

— Маю до вас, отче, орудку, та не знаю, коли б мені з нею до вас можна було звернутися.

— Кожного часу готовий я, коли чим можу служити.

— Е, то орудка не мала, треба її докладно розібрати. Коли вам добре, то я до вас зайду завтра по служенію.

Отець Кирило заявив свою готовність прийняти у себе гетьмана й відійшов, ломлячи голову над тим, як його приймати, такого несподіваного й поважного гостя, а ще більше — що б то могла бути за «немала орудка». По довгих міркуваннях прийшов він до дуже невеселої гадки, що, мабуть, гетьман, осівшись в замку на Киселівці, потребує тих Матербозьких грунтів, що на Щекавиці. І вернувши додому, отець Кирило почав витягати старі акти, на які опирались були права Матербозькоі церкви на грунти, аби боронити її права перед ясновельможним гостем. XII

Отець Кирило умисно трохи раніше скінчив служеніє, щоб самому поглянути, як прибрали хату до стрічі гетьмана. Та прибрали добре. Вистелили світлицю килимами, придбали доброго вина й відповідної перекуски. Настуся убралася в найкращу свою одежу, й отець Кирило вислав глядачів — виглядати гостей.

Хмельницький вибрався в гостину з паном Антоном Ждановичем, київським полковником, але взяв з собою й Грицька Пісченка. Грицькові він нічого не казав ані про свій замисел, ані про свою розмову з Матербозьким протопопом, але, коли Грицько тепер почув, що гетьман їде до отця Кирила, мусив догадатися, що гетьман щось хоче для нього зробити, і, не знаючи, що з того вийде, з великим неспокоєм їхав перед гетьманом із замку на Киселівці на подільський ринок. Кілька гарно убраних джур їхали за ними.

Був ясний морозний день, перед полуднем. Гетьман, виїхавши на ринок, де стояла Успенська церква, сказав Грицькові зачекати з джурами тут, а сам з полковником і з іншими джурами поїхав до попівства, й Грицько зостався зі своїми страхами й надіями.

Глядачі справді заздалегідь сповістили отця Кирила, що гетьман наближається, й ще гості над’їздили до подвір’я, а вже отець Кирило стояв у воротах, здалека вітаючи гетьмана.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций