Бережний Василь Павлович Повітряна лінза

Розміщено Шкільні твори в 26 апреля 2015

В той момент Нейба був нагороджений таким ласкавим, таким ніжним поглядом, що інший на його місці одразу ж розтанув би. А він сидів незворушний, задумливо спостерігаючи ту «повітряну лінзу» в кінці алеї.

З кожним днем апетит до подарунків у Лайті розпалювався все дужче. Кирило наносив їй чимало всякого дріб’язку — елегантну сумочку, хустинку, яка змінювала свій колір і візерунок (її назвали хамелеоном), якусь одежину, що скидалася не то на індійське сарі, не то На римську тогу (назвали хламидою), панчохи і т. п.

І щоразу Кирило залишався там усе довше й довше.

— А я вже дещо по-їхньому розумію! — хвалився. — Там такі гарні люди… От тільки моря коло них нема…

Лайті лише усміхалась на ті балачки. Правда, її трохи дивувала поведінка Нейби: подарунки купує, а в кіно не запрошує.

Їм лишалося кілька днів. Цього разу Кирило приніс чудернацький капелюшок — як тільки Лайті одягла його на свою теракотову голову, одразу почула притишену мелодію.

— Та він музикальний!

— Точніше — лікувальний, — обізвався Нейба. — Музична терапія.

— Вперше чую, — сяйнула усмішкою Лайті. — От що значить Одеса, чого тут тільки нема! Ви — одесит?

Нейба опустив очі:

— Трохи одесит. Але не зовсім…

Це, власне, були останні слова, які Лайті почула від цього загадкового чоловіка. Тих же, на які очікувала, яких жадала, він так і не сказав. На вечерю Нейба не прийшов. І наступного дня не з’явився.

Кирило, помітивши, що мама раз по раз поглядає на алею, зажурено промовив:

— Дяді Нейби не буде. Термін закінчився, чи що… Він передавав привіт.

— А більше нічого не сказав?

— Та… здається, нічого.

Мама поклала руку на Кирилове плече:

— Так-таки й нічого? Я ж по твоїх очах бачу: щось він сказав. Ну?

— Та… — Кирилові явно не хотілось признатися. — Та сказав…

— Ну, що? Що?

Кирило підвів голову, подивився на мамине обличчя:

— Гарна, сказав, у тебе мама, тільки дуже речі любить, занадто…

— А хто ж їх не любить? — обурилась Лайті. — Теж такий самий… Подивися, дурненький, он інші мами якими штучками пообвішувані… На власних машинах їздять… Адреси він не залишив?

— Ні.

Кирило сидів засмучений, їсти не хотів, тільки водив ложкою по тарілці.

— Слухай, він багато тобі грошей давав?

— Ніяких грошей він не давав.

— Бач, ти кажеш мені неправду. Ти поганий, нечемний хлопчисько! Недаремно ж і подібний на свого батечка.

Кирило зіщулився, наче його шмагали. А вона продовжувала:

— Ану ж піди, чи зараз принесеш що-небудь?

— Не хочу. Нащо тобі стільки речей?

— Е, якби без грошей, то сходив би!

Кирило ображено зиркнув на маму, мовчки встав і пішов по алеї до «повітряної лінзи». Лайті уважно дивилась йому вслід і бачила, як він розтанув у сонячному мареві.

«Ховайся, ховайся, малий хитрун, — думала, сидячи за столом і знічев’я покусуючи бутерброд з маслом. — Все одно сьогодні в тебе нічого не вийде».

Кирило довгенько не з’являвся.

«Може, він подався на пляж, а я тут сиджу, як дурна». — Лайті вже хотіла йти, коли раптом побачила сина. Кирило вигулькнув з «повітряної лінзи», поклав щось на асфальт і знову зник. «Розігрує… Ну, зажди…» Лайті зійшла з веранди і попрямувала в кінець алеї. Там біля великої коробки лежала записка. Пальці в Лайті чомусь затремтіли, коли вона читала:

«Ось, мамочко, маєш іще дещо. А я залишусь тут, аж поки не здобуду освіту. Можеш втішатися речами — ти їх занадто любиш, більше, аніж мене, мого батька і, мабуть, себе. Кирило»

Першу мить Лайті стояла як укопана. Потім схопила коробку і кинулась в кущі, гукаючи на весь парк:

— Кириле-е! Вилазь, дурненький!

Кирило зник. І ніхто не бачив, щоб він кудись ішов. Обшукали всю територію — хлопця ніде не було. Ніякі розшуки нічого не дали.

…Через рік Лайті приїхала в цей же будинок відпочинку вже з новим чоловіком — директором великого галантерейного магазину. Сиділи за тим самим столом на веранді. Лайті в обід завжди поглядала в кінець алеї, та нічого незвичайного не помічала. Та одного разу… на тому самому місці з’явився Кирило!

Лайті шарпнулася з-за столу, тарілка з борщем перекинулась директорові на коліна, той щось засичав, але вона не дослухалася — за мить уже була в кінці алеї.

— Де ти пропадав, шибенику?! — скрикнула, хапаючи Кирила за плечі.

Хлопець якось зачудовано озирався навколо, ніби впізнаючи місцевість.

— Ну, кажи, де блукав? — трясла його за плечі Лайті.

— Я… був у нашому Майбутньому, — тихо промовив хлопець.

— Де? — не второпала схвильована Лайті. — Де ти був?

— Тут ось, поруч, у нашому Майбутньому!

І Кирило радісно засміявся.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций