Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 26 апреля 2015



Ми, так би мовити, зайняли панівну висоту… Самі побачите. Чудова споруда!



Над залізною хвірткою я помітив мармурову табличку з написом “Шато-Азюр”.



- Цю назву віллі дав мій батько, - сказав Ніл. - Він збудував її перед війною.



Його батько? Це мене трохи заспокоїло.



Після того, як Ніл замкнув хвіртку, крутнувши один раз ключа, ми піднялися сходами й опинились у саду, що височів над бульваром Сім’є. Ця вілла нагадувала палац “Тріанон” і здалася мені розкішною.



- Барбаро, будь ласка, каву.







Те, що в такій віллі не було прислуги, мене здивувало, але це, мабуть, відповідало простоті американських звичаїв. Ніли, хоч були й дуже багаті, нагадували чимось людей богеми. Господиня готувала каву сама. Так, у цьому було щось від богеми. Але ж вони люди такі багаті! У всякому разі, мені хотілося в цьому впевнитись.



Ми посідали в крісла із світлого дерева, які мені судилося знову побачити тут через рік, коли мене приймав Конде-Джонс. Але басейн перед нами був із водою. На її зеленкуватій поверхні плавало дрібне галуззя та зів’яле листя. Ніл узяв з землі камінчика й кинув його так, що він підскочив над водою.



- Нам треба було б випустити з басейну воду й привести до ладу сад,- промовив він.



Сад був занедбаний, і цілі чагарі поперегороджували посипані гравієм доріжки, де вже повитикалися й бур’яни. Край зарослої, мов савана, галяви стояла велика калюжа.



- Коли б це побачив мій батько, він би мене не зрозумів. Та клопотатися садом мені ніколи. - В його голосі наче почулися щирість і сум. - За батькових часів усе було інакше… Ніцца теж була не така. А ви знаєте, що в ті часи поліція носила колоніальні шоломи?



Його дружина поставила тацю просто на вимощену плитами землю. Сукню пані Ніл уже змінила на джинси. Вона наливала каву в чашки і граційно подавала їх нам.



- А ваш батько й досі тут живе? - запитав я в Ніла.



- Мій батько помер.



- Пробачте…



Побачивши, що я зніяковів, Ніл усміхнувся.



- Мені слід було б продати цей будинок… Але я ніяк не можу на це зважитись. Він повен спогадів дитинства. Особливо сад…



Сільвія безтурботно підійшла до будинку й прихилилася чолом до великих засклених дверей. Ніл дивився на неї, і риси. його обличчя ледь помітно напружились - так наче він злякався, що Сільвія побачить щось підозріле.



- Я покажу вам будинок після того, як приведу його до ладу.



Його голос пролунав різко й велично. Може, Ніл хотів завадити Сільвії розчахнути ледь причинені двері й увійти всередину?



Потім він ступив до неї, обняв її за плечі й повів назад до басейну, де сиділи ми з пані Ніл. Це мало такий вигляд, наче він привів назад дитину, що, скориставшись неуважністю дорослих, відійшла надто далеко від пісочниці.



- Інтер’єр доведеться повністю поновити… Я не наважуюсь запросити вас туди зараз… - Здавалося, він відчув полегкість, відвівши Сільвію якомога далі від дверей. - Ми з дружиною живемо тут дуже мало… Якийсь місяць-два на рік, не більше.



Мені кортіло самому рушити до будинку й подивитись, як поведеться Ніл. Невже заступить дорогу й мені? Тоді я нахилюся йому до вуха і скажу пошепки: “Здається, ви щось ховаєте в цьому будинку? Труп?..”



_ Мій батько помер двадцять років тому,- мовив Ніл. - Поки він жив тут, усе було добре. В будинку й у саду панував бездоганний порядок… Садівник був надзвичайною людиною… - Він стенув плечима й показав [27] поглядом на кущі та порослі бур’янами доріжки. - Але тепер ми з Барбарою затримаємося в Ніцці надовше… якщо створимо цей Косметичний інститут. І я дам усьому лад.



- А де ж ви живете решту часу? - поцікавилася Сільвія.



- У Лондоні і в Нью-Йорку,-відповів Ніл. - Дружина має дуже гарний будиночок у Кенсінгтонському кварталі в Лондоні.



Пані Ніл у цей час курила і, здавалося, не звертала на чоловікові слова жодної уваги.



Ми сиділи всі четверо у кріслах із світлого дерева, поставлених півколом біля басейну, і в кожного на лівому бильці стояла чашка з кавою. Ця симетрія справила на мене неприємне враження, а надто коли я помітив, що вона полягає не тільки в чашках. Барбара Ніл і Сільвія були в джинсах одного кольору й крою, і обидві трималися якось мляво. Вони мали однаково тонкий стан, який добре підкреслював їхні округлі стегна, отож коли б я не бачив жінок вище пояса, то просто не відрізнив би їх одну від одної. Я сьорбнув каву. Ніл підніс разом зі мною до губ чашку, а тоді поставив її одночасно зі мною на бильце.



Згодом мова зайшла знову про “Південний хрест”. Ніл звернувся до Сільвії:



- То ви справді бажаєте продати свій діамант?



Він нахилився до неї і взяв камінь двома пальцями, щоб краще його роздивитись. Потім делікатно опустив його на чорний светр Сільвії. Я вирішив, що це - всього лиш звичка деяких американців триматися невимушено. Сільвія навіть не ворухнулась і дивилася повз Ніла, ніби намагалась не помітити його жесту.



- Так, ми хотіли б його продати,- озвався я.



- Якщо цей камінь справжній, клопоту не буде.



Ніл говорив вочевидь серйозно.



- Ви не матимете з ним клопоту,- промовив я заспокійливо. - Діамант справжній. Власне, саме це нас і хвилює. Ми не хочемо зберігати такий дорогий камінь…



- Мама подарувала його мені на весілля й радила продати,- сказала Сільвія. - Вона вважала, що діаманти приносять нещастя… Вона й сама намагалася його продати, але не знайшлося покупця.



- Скільки ви за нього хочете? - промовив Ніл. І враз наче пошкодував, що запитав так відверто, й вимушено всміхнувся.-Вибачте… Нескромне запитання… Розумієте, мій батько… Замолоду він був компаньйоном одного відомого американського ювеліра. Я успадкував його смак до коштовностей…



- Ми хочемо за нього півтора мільйона франків,- сухо сказав я. - У всякім разі, це пристойна ціна, як для такого діаманта. Він вартий і трьох мільйонів.



- Ми маємо намір віддати його на зберігання до банку Ван Клеефа в Монте-Карло, щоб він підшукав нам покупця,- озвалася Сільвія.



- Ван Клееф? - перепитав Ніл.



Це гучне ім’я змусило його замислитись.



- Не можу ж я тягати цей діамант на шиї як звичайну дрібничку! - заявила Сільвія.



Барбара Ніл холодно посміхнулась:



- Ну, звісно… Ви маєте рацію. Його можуть зірвати з вас просто на вулиці.



А я подумав: “Цікаво, вона говорить це серйозно чи сміється з нас?”



- Я міг би знайти для вас покупців,- знов проказав Ніл. - Ми з Барбарою знаємо американців, які можуть купити у вас цей діамант. Чи не так, люба?







Потім він назвав кілька прізвищ. Його дружина щоразу ствердно кивала головою.



- Гадаєте, вони заплатять ту ціну, яку я назвав? - тихо запитав я.



- Звичайно.



- Хочете чогось випити? - запропонувала Барбара Ніл.



Я кинув погляд на Сільвію. Хотілося піти звідти. Але їй начебто було досить приємно в тому залитому сонцем саду. її голова лежала на спинці крісла, очі були заплющені. [28] Барбара Ніл рушила до будинку. Ніл кивнув головою на Сільвію і тихо спитав:



- Гадаєте, вона спить?



- Так.



Він нахилився до мене і мовив ще тихіше:



- Щодо діаманта… Думаю, я куплю його сам, коли переконаюся, що він справжній.



- Справжній.



- Хотілося б подарувати його Барбарі на десятиріччя нашого весілля. - Він помітив у моїх очах тінь недовіри. - Заспокойтесь. Я цілком здатний розплатитися. - Потім міцно стис мені руку, щоб я слухав його якомога уважніше. - Моєї заслуги тут немає. Все, що я мав зробити, - це народитись і дістати у спадок багато-багато батькових грошей. Несправедливо, звичайно, але це так… Тепер ви вірите? Я для вас підходящий покупець?



Ніл розсміявся. Мабуть, хотів, щоб я забув про той агресивний тон, яким він усе це мені розповів.



- Між нами повинна бути довіра. Я можу дати вам завдаток…







Ніл запропонував відвезти нас машиною, але я сказав, що ми краще підемо пішки. На бульварі Сім’є я підвів голову: Ніли стояли, спершись на садову огорожу, і дивилися на нас. Вірджіл помахав мені рукою. Ми мали іздзвонитись другого дня й домовитися про зустріч. Через кілька кроків я знов обернувся. Вони все ще стояли нерухомо, спершись на огорожу.



- Він хоче купити діамант і подарувати його дружині,- озвався я до Сільвії.



Її це наче й не здивувало.



- За яку ціну?



- За ту, що я назвав. Як ти гадаєш, вони справді мають гроші?



Не поспішаючи, ми спускалися залитим сонцем бульваром Сім’є. Я скинув пальто, хоч і розумів, що на вулиці зима й незабаром спаде ніч. Але в ту хвилину я почував себе так, немовби був липень. Оте злиття часу, машини, що зрідка проїжджали повз нас, тіні, такі чіткі на тротуарі й на стінах будинків…



Я стис Сільвії руку:



- Тобі не здається, що ми спимо?



Вона всміхнулась, але її погляд мене стривожив.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций