Олександр Пушкін Вірші в перекладі Миколи Зерова

Розміщено Шкільні твори в 25 апреля 2015

Олександр Пушкін

Вірші в перекладі Миколи Зерова



Перекладач: Микола Зеров

Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990.









До







Ні, не питай, чому тужлива дума

Серед забав оповива мене,

Чому мій зір блукає, повен суму

Чому життя не надить чарівне.



Та й не питай, чому навік душею

Я розлюбив веселість і любов.

I жодної не назову своєю:

Хто раз кохав, не покохає знов,



Хто щастя знав, той щастя не зазнає.

Коротка мить - і радості нема.

Від юних днів, від пестощів і раю

Нам тягота лишається сама.









ДО ОВІДІЯ



(Уривок)





Овідій, я живу край берегів смутних,

Що ларів їм своїх прабатьківських, старих

Ти в давні дні приніс і попіл свій зоставив.

Твій безпорадний плач країну цю прославив,

I ліри ніжний звук іще не занімів:

Твоєю славою ще повен шир степів!

Як живо у мою ти вкарбував уяву

Смутного вигнання пустелю неласкаву,

Похмурий неба схил, нетанучі сніги,

I коротко теплом розцвічені луги.

Як часто, струн твоїх вчарований гудьбою,

Я серцем мандрував, Овідію, з тобою.

Я бачив човен твій у шумі бурунів

I котви, кинені край диких берегів,

Де жде співця жаги погибель і заглада.

Там голий степ кругом, горби без винограду.

Породжені в снігах задля страхіть війни,

Одважні Скитії холодної сини

Ждуть тільки здобичі, укрившись за Дунаєм,

I нападу гроза тяжить над цілим краєм.

Немає впину їм. По річці вплав пливуть

I по льоду дзвінкім торують хижу путь…









ЛИСТ У СИБІР







На глибині сибірських руд

Терпіть у гордому мовчанні:

Не пропаде ваш скорбний труд

I дум високих поривання.



Незрадна темних мук сестра,

До вас прилинувши, надія

Теплом і мужністю повіє…

Настане радісна пора:



Братерство і любов у ній

Крізь грати пройдуть і твердині

Так, як у нори ваші нині

Проходить вільний голос мій.



Залізні пута опадуть,

Темниці рушаться, і воля

Заблисне вам на виноколі,

I меч брати вам оддадуть.

















Що в імені тобі моїм?

Воно замре, як сплеск бентежний

Об камінь дальній надбережний,

Як шелест у гаю нічнім.



Воно між пам’ятних листків

Зоставить слід незрозумілий,

Як візерунок на могилі

Із мертвих чужомовних слів.



Що в ньому? Глибоко й давно

Забуте у нових поривах,

Душі твоїй не дасть воно

Ні дум, ні споминів щасливих.



Та в день журби, в самотині,

Його крізь тугу прокажи ти,

Промов: є серце, де мені

У спогаді припало жити.









ДО ВЕЛЬМОЖІ







Як від північних пут розковуючи світ,

Зефір, струмуючи, свій принесе привіт,

Як молодим пушком зазеленіє липа,

До тебе, лагідний нащадку Арістіппа,

До тебе я з’явлюсь, у твій славетний дім,

Де циркуль і різець із пензлем чарівним

На твій учений клич з’являлися, слухняні,

Щоб утворить дива мистецтва незрівнянні.

Ти знаєш ціль життя. Щасливий чоловік,

Ти для життя живеш. Свій довгий ясний вік

Ще замолоду ти умів оздобить гойно,

Шукав можливого і розважавсь пристойно,

Спізнавши всю вагу і рангів, і забав.

Царицин посланець до Розуму й Держав,

З’явивсь ти у Ферней, і цинік посивілий,

Привідця дум і мод примітливий і смілий,

Плекаючи свій чар на Півночі глухій,

Віддав тобі поклін передмогильний свій.

Ти ще спізнав його, веселість пустотливу

I лестощі тонкі, земних богів поживу.

З Фернею рушивши, побачив ти Версаль,

Не пориваючись очима в темну даль;

Все раювало там. Арміда новочасна

Давала гасло всім і бавилася красно,

Не знаючи, який судився yділ їй,

А з нею тішився весь круг її двірський.

Розкоші, Тріанон… як можна те забути?

Та не знемігся ти від любої отрути,

Ти хтів учитися. У гyрті неяснім

Ти замикавсь тоді, і за столом твоїм

То речник промислу, то вільнодум зухвалий,

Мостився Дідерот на свій триніг несталий,

Перуку з голови у захваті скидав

I проповідував. I мовчки наслухав

Ти до нестримних слів атея чи деїста,

Як скит до голосу атенського софіста.

Та Лондон звав тебе. Твій погляд розпізнав

Подвійну течію його державних справ:

Тут натиск огняний, там відбиття суворе,

Ладy державного нечувані опори.



Але над Темзою, занудившись, либонь,

Ти далі мав пливти. Та бистрий, як огонь,

I сам, як Фігаро, нестриманий порою,

Веселий Бомарше майнув перед тобою.

Він розгадав тебе. Його живих речей

Про ніжки точені, про полумінь очей

Заслухувався ти і марив про країни,

Де сонцем спалене життя солодке лине,

Немовби юнака жагучий дивний сон,

Де нaдвечір жінки виходять на балкон

I, зневажаючи чоловіків тубільних,

Чужинців зваблюють, зальотників свавільних.

В Севілью ти помчав, збентежений украй.

Незрозумілий світ, благословенний край!

Хвилюють лаври там, там помаранчі спіють…

О, розкажи ж мені, як там жінки уміють

Любов з побожністю спокусливо єднать,

Із-під мантильї знак умовлений подать;

Скажи, як лист летить поза віконні грати,

Як тітку золотом там можна присипляти,

Скажи, як молодий коханець уночі

Тремтить під вікнами в широкому плащі.

Все відмінилося. Ти бачив напад бурі

I розум в пoлоні неситих серцем фурій,

Свободи грізної несхиблений закон,

Під гільйотиною Версаль і Тріанон

I жахом без кінця заступлені забави.

Перетворився світ під гук нової слави.



Давно замовк Ферней. Вольтер, зичливець твій,

На знак мінливості народів і подій,

Не заспокоївшись у смертній домовині,

Із склепу в нoвий склеп подорожує й нині.

Барон д’Ольбах, Марле, Гальяні, Дідерот,

Енциклопедії скептичний весь комплот,

I гострий Бомарше, і Касті твій безносий -

Всі, всі минулися. Їх гомін стоголосий

Пірнув у забуття. Поглянь: встає нове,

В свою чергу, росте і радісно живе.

Недавні свідки бур, погрому і падіння,

Ледве отямившись, новітні покоління

Гіркому досвіду дають запізній лад

I зводять підсумки прибутків і витрат.

Їм годі бавитись, обідати в Теміри,

Про вірші спорити. Звук голосної ліри,

Звук ліри Байрона порушить їх не міг.



А ти лишивсь, як був. Ступлю на твій поріг -

I враз перелечу я в пору Катерини,

Малярство, статуї, і садові куртини,

I шафи книжковi - все свідчить тут мені,

Що спілка з музами твої скрашає дні,

Що тиша тут ясна і самота чудова.

Я слухаю тебе. Невимушена мова

Ще віє юністю. У красоті земній

Ти замилований. Чарують погляд твій

Струнка Аляб’єва і ніжна Гончарова.

Серед мистецьких див Кореджія й Канови

Ти забуваєш сум нудних земних турбот

I згорда дивишся на той круговорот

Тривог і мирних днів безкраїх, невгомонних.

Так, в холодку альтан та вілл білоколонних,

Лишивши мир тривог, леліючи спокiй,

Вельможні римляни стрівали захід свій

I здалека до них то ветеран похилий,

Диктатор стомлений, то консул повносилий

З’являлися спочить до тихих, світлих брам,

Щоб знов віддатися негодам і трудам.









ТРУД







Мить пожадана прийшла: довершено труд многоденний!

 Що ж то за сум, не збагну, потай тривожить мене?

Чи, докінчивши роботу, стою - непотрібний поденщик,-

 Взявши заплату свою, іншим турботам чужий?

Чи мені шкода труда, мовчазного супутника ночі,

 Друга ясної Зорі, друга пенатів святих?









ПОЕТОВІ







Поете, не зважай на лестощі народу!

Хвалінь і захвату мине хвилинний шум,

Почуєш блазня суд і черні дикий глум,

Але байдуже стрінь той вихор і негоду.



Ти - цар. Шануй свою самотність і свободу,

Прямуй, куди тебе свобідний манить ум,

Виношуючи плід дозрілих творчих дум,

Не сподіваючись на людську нагороду.



Вона - в душі твоїй. Ти сам свій вищий суд,

Сам найсуворіше ти свій цінуєш труд.

Ти ним не гребуєш, о майстре гордовитий?



Не гребуєш! Нехай же люд його ганьбить

I на вівтар плює, де твій огонь горить,

I прагне в нeстямі триніжок твій розбити.

















Ехо, німфа безсонна, блукала по луках Пенея.

 Феб, як побачив її, жаром до неї зайнявсь.

Німфа плід понесла від захвату бога-коханця:

 Між гомінливих наяд в муках вона привела

Доню кохану. Її спеленала сама Мнемосіна;

 В хорі богинь-пієрід діва химерна зросла,

Пам’яті сталій покірна, з чутливою матір’ю схожа;

 Подруга муз, на землі Римою зветься вона.

















Флейта добірна, Теон опочив тут. Провідника хору -

 Віком підбитий сліпець, Скірпал колись породив

I у натхненні назвав порождіння Теоном. На учтах

 Солодко Вакха і Муз лагідний славив Теон.

Славив і Вaтала він, красуна молодого. Прохожий,

 Поуз могилу йдучи, мовиш: “Теоне, вітай!”

















  Exegi monumentum…



Я пам’ятник собі поставив незотлінний,

До нього вік людська не заросте тропа,

Що перед ним чоло і камінь непоклінний

  Александрійського стовпа?



Ні, я не ввесь умру. У лірнім заповіті

Душа переживе видимий мій кінець,

I славен буду я, допоки в білім світі

  Лишиться хоч один співець.



Полине гомін мій скрізь по Русі великій,


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций