Крат Анатолій Очима трави (збірка) — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 25 апреля 2015

Вітчизняний текстиль

За помірними цінами



Оцей

Залізобетонно-скляний скелет

Колишнього райкому партії і комсомолу

В якому сьогодні господарюють

Ті ж самі колишні

Називаючись

Нашими обранцями

І притому вважаючи себе

Кращими за мене

  за тебе

  за вас

  за нас



Оці мертві

Як після нейтронної бомби

Сходи

Що ведуть

До спорожнілого театру

Вакуум в душах



Оцей

Венеричний диспансер



З неповнолітніми хворими

Молодими повійками

І початкуючими гомосексуалістами

Що мастурбують по туалетах

Під брутальними написами з малюнками



І яких не врятує

Від СНІДу

Навіть оральний секс



Оцей дитячий кінотеатр

Імені зрадника батька

Який знову зветься костелом

Як і сто

І двісті

Років тому



О з якою покорою

Ксьондз

Прибирає щодня

Розкидане довкруж

Зіпсованих душ

Сміття



Може саме тому

Сутана у нього

Чорна



Бо пройти

Болотами гріхів велелюдних

В незарошених брудом

Білосніжних шатах

Під силу

Лишень

Христові



Я раніше був переконаний

Що добре знаю

Своє рідне місто

До скрипу піску на зубах

Але



Зустрівши столітнього діда

І поблукавши з ним разом

Вулицями його спогадів

Побачив



Невимовної краси аптеку

З ажуровим візерунком

Чавунних грат



Померлу бруківку

Вимощену жовтим і рівним камінням

Як у Японії



Померлу німецьку кірху

До якої

Завжди поспішали люди



Померлий доглянутий парк

Від якого

Не лишилося жодного дерева



І стало ураз

Боляче

Аж до судоми



І так забажалося

Жити

У померлому місті





9

Колись у дитинстві

Я любив їздити

На триколісному велосипеді

Вузькою стежкою

Яка починалась

За нашою хатою



Обабіч якої

Росли будяки

У повен мій ріст



Здавалося

Ні

Я просто був переконаний

Що одного дня

Саме ця стежка

Приведе до якогось дива



Така вона була

Втаємничена

Ніби дідусеві казки

Про тридев’яту землю

З чарівним клубком-поводирем



Але кожного разу

Я змушений був

Повертатись назад

З почуттям гіркоти

І розпачу



І сам не знаю чому

Сердився на маму

І на вітчима

Ходив цілий день

Набундючений

Тамуючи

Незрозумілу образу

І злість



Ось так

І виріс



А тепер

Замість однієї стежки

Я маю їх на обличчі

Не один десяток

І кожна веде

До старості



І обабіч кожної

Рояться спогади

 біль

  сльози

  і сум







Заплющую очі

І знову рушаю в дитинство

Прагнучи пригадати

Щось до щему приємне

І світле



Та на очі

Наринає кімната

Посеред якої

Стілець

І я на ньому

Обпершись

Ридаю



Мені десь років з дванадцять

А я плачу так гірко

Немов

За усі гріхи людства

І невідомо звідки

Набралося стільки сліз



Плачу голосно

Не помічаючи

Як за плечима опиняється

Мама



Вона гладить мене по голівці

Й питається звідки у мене

Малого

Така туга



- мамо

Я не хочу вмирати!..



І ридаю





А вона

Пестить моє волосся

Дивиться крізь відчинені вікна

І тихенько

Шепоче молитву:





- Радуйся, Маріє, Благодатна, 

  Господь з Тобою!

Благословенна Ти між жінками

І благословенний плід лона Твого,

Ісус.

Свята Маріє, Мати Божа,

Молись за нас, грішних, нині

І в годину смерті нашої.

Амінь.



Чи то від молитви

Чи від маминого голосу

Я заспокоююсь



Лише зрідка

Шморгаю носом

І повторюю

Незрозумілі слова

Вервиці до Богородиці

Від яких так спокійно

І сонячно



І мама мені видається

Отією Святою Марією

Що спустилася з неба

І молиться

За кожного грішника

Аби не дати йому

Померти

Наглою смертю

Без сповіді



І я вже вірю

Що житиму вічно

Тільки б не загубити

Якнайдовше утримати

Ту вузеньку стежку

Котра від порогу

Нашої хати

Веде до якогось дива







Розплющую очі

І посміхаюсь

Бо давно вже немає

Тієї стежки

Вона розорана



І мати моя

Не Діва Марія

А велика грішниця

Як і я



І ніхто з нас не вічний

У цьому невічному світі

Хоча про безсмертя

І мріє кожен



Та я шепочу

Молитву до Богородиці

Перебираю пучками вервицю

Зерня за зернятком



І вже не страхаюся

Смерті

Що здатна

Усіх упокорити



Чорним своїм безмежжям

Смородом розкладання плоті

Маячнею товстих хробаків

Вздовж кісток

Що зотліють останніми



І все ж я боюся

Лише одного



Аби за життя

Не зотліла

Душа





10

Я поховав себе

Живцем

У новому цегляному будинку

У кімнаті

На дев’ятому поверсі

Куди вранці заходить

Рожевощокий ранок



В полудень

Смагляволице сонце



А увечері

Коли усе небо обляже

Чорнильна тиша



До мене

Приходять

Зірки



Їх багато

Відомих і невідомих

Сліпучо-срібних і трішки тьмяних

Але



Я завжди шукаю

Оту зірку

Найяскравішу в небі

Що сходить над чорним Донбасом

І зорить

Над моєю головою

Обминаючи зорепад



Це

Моя зірка



Що губиться

На зоряній вишивці

Чорної

Сорочки неба



Me quaero

Шукаю себе



Хата

Де я народився

Стала землею

Разом із батьком



Me quaero

Шукаю себе



Школа

Де я навчався

Стала спогадом

Разом із мамою



Me quaero

Шукаю себе



Впізнаю

Свої губи

У старшому синові



Me quaero

Шукаю себе



Впізнаю

Свої очі і посмішку

У молодшому синові



Me quaero

Шукаю себе



Руки коханої

Блукають

Рельєфами мого обличчя

І тіла

Від поораного чола

До чоловічого життєдайного кореня



Me quaero

Шукаю себе



Дороги кидаються

Навсібіч





Ловлю їх

Тремтячими пальцями

Й намотую

На свої ноги



Me quaero

Шукаю себе



Будинки перетинають

Мій шлях

Дерева біжать

Навперейми

Ставлять підніжку

Шляхові знаки і світлофори



Жбурляють блискавки

Небеса

Остуджують холодні дощі

Жагу мого руху

І прагнуть мене

Зупинити



Увігнати

У землю

Я к

ц

в

я

х



Але я ще

Не заіржавів



Me quaero

Шукаю себе



О Боже

Невже я проциндрив

Життя своє марно

І всі мої мрії були

Мильними бульбашками

Або відлетіли

Повітряними кульками геть



Доводь тепер

З піною на губах

Що вони були гарними

І барвистими



Me quaero

Шукаю

Шукаю

Шукаю себе

У минулому

І в сьогоденні



А я

В невідомому завтра

Яке недосяжне мені

І нікому



О як пізно ми каємося

Перед Господом



Безглуздо хапаючись

За свічечки

Немовби

Дрібними грошима

І спалахом гноту

Можна

Спокутувати гріхи



О які ми

Наївні



Чи встиг я зробити

Хоч крихітку з того

Чим жив

Про що мріяв



Чи зможу померти

Спокійно

Зірвавшись серпневою зіркою

У провалля



Чи дійде

Мій спалах останній

Веселковою енергетикою душі

До чийогось вікна

Озоривши

Священну хвилину зачаття

Нової

Зірки



Падаю в безвість

Не встигаючи роздивитися

Власне

Обличчя



11

Істини

Не існує



Крім Бога



Є тільки думки і гіпотези

Закони і принципи

Такі ж далекі від істини

Як і самі люди

Що їх створюють



А власне

Що є істина



Махаємо руками

Думаємо

Що злетимо



Але небо

Давно вже заасфальтоване



Вдивляюсь у сонце

До мозолів на очах

Які вибухають кринично



І мандрують

Дві солоні тарапуньки

Руслами зморшок

До прогірклого болю

Перших сивин



Запліснявів хліб

Спечений мамою

Вишенька

Кинула долі

Білу хустинку

Покрившись

Краплинами крові



Минуле

Б’є по мені бумерангом

І падає в ноги

Зеленим калачиком

Який у дитинстві

Був найсмачнішим за всі цукерки



Білі хмарини

Сторінками інститутських підручників

І конспектів

Нагадують

Про незамінний внесок

Леніна і компартії

У розвиток гінекології



Мабуть тому

Мій диплом

Червоний від сорому



Відсікаю його

Від себе

Як власну руку

Уражену гангреною



З рани

Випурхує біла голубка

То совість моя

Що сповідається перед Богом



Я одиниця

Помножена

На нуль



Бачу сни

Чорно-чорні

З розплющеними очима



Прокидаюсь

Від крику дитини

Вибігаю на вулицю

А там



Берізки настрахані

Забрели у блакитні калюжі

І плачуть

По вбитому синьому птахові



Вітер свище

У моїх спорожнілих кишенях



Волосся

Посивілим листям

Відлітає у вирій

І нічим


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций