Пушкін Олександр Пісня про віщого Олега (скорочено)

Розміщено Шкільні твори в 25 апреля 2015

Збирається віщий Олег-войовник



З хазарами знов воювати:



За напад — мечам і пожарам прирік



Він ниви хазарські і хати.



Із військом своїм, в царгородській броні,



Князь їде полями на вірнім коні.



Із темного лісу старий чарівник



Виходить назустріч поволі,



Перунові1 тільки покірний старий,



Провісник він людської долі.



В мольбах, в ворожбі все життя він провів.



І князь біля нього коня зупинив.



«Повідай, улюбленцю наших богів,



Чи скоро я землю покину?



Чи скоро, на радість моїх ворогів,



Мене покладуть в домовину?



Не бійся, будь чесний в своїй ворожбі



Баского коня подарую тобі».



«Волхви2 не бояться міцних владарів,



Волхвам — за пророче їх слово —



Не треба багатих князівських дарів,—



Правдива і вільна їх мова.



Хоч роки майбутні таяться в імлі…



Та бачу я долю твою на чолі.







Послухай, що скаже тобі ворожбит:



Ти славний своїми боями,



І твій ворогами не здоланий щит



Царграда оздоблює брами3;



І хвилі, і землю скорив ти в бою,



І недруги заздрять на долю твою.







І моря бурхливого зрадницький вал



Твої не пошкодив вітрила4,



Тебе не поранив лукавий кинджал,



Ворожа стріла не вразила…



Не відаєш ран ти у грізній броні,



Бо є охоронець у тебе в борні.







Твій кінь бойових не лякається діл,



Він, пановій волі покірний,



То смирний стоїть попід хмарами стріл,



То скаче, товариш твій вірний.



Його не лякає жорстока борня;



Але від свого ти загинеш коня5».







Олег усміхнувся; одначе чоло



Прорізала дума журлива.



Він, спершись рукою на бранне сідло,



Злізає з коня мовчазливо.



І вірного друга князівська рука



Голубить і пестить, прощальна й легка.







«З тобою, мій друже, мій вірний слуга,



Пройшов я походи великі;



В стремено твоє вже не ступить нога,



Нам час розлучитись навіки.



Прощай, утішайся у лузі щодня!



Ви, отроки-друзі, візьміть-но коня.







У луг одведіть, де трава запашна,



Попоною спину вкривайте,



Добірного другові дайте зерна,



Водою з джерел напувайте».



І отроки миттю з конем одійшли,



І князю нового коня підвели.







Гуляє з дружиною князь-войовник



На славній слов’янській могилі.



З ним — гості і друзі,— як ранішній сніг



Сьогодні їх кучері білі…



Дружинники згадують юність свою,



Коли з ворогами рубались в бою.







«Та де ж мій товариш, де кінь мій баский?



Промовив Олег своїм слугам,—



Скажіть, чи здоровий, чи досі легкий



Розкішним він бігає лугом?»



І чує слова: на крутому горбі



Давно відпочинок знайшов він собі.







І голову буйну Олег похилив



І думає: «Що ж чарування?



Коли б не послухав брехливих я слів,



Відкинув дурне віщування,



Носив мене б кінь до останнього дня!»



І хоче він бачить останки коня.







Ось їде могутній Олег до ріки,



З ним гості його посивілі,



І бачить: коня благородні кістки



Лежать на дніпровому схилі;



Їх миє негода, їх порох вкрива,



Над ними шумує шовкова трава.







І тихо ступивши на череп німий,



Князь мовив: «Спи, друг одинокий!



Тебе пережив твій хазяїн старий,



І от як скінчу свої роки,—



Не ти на траву упадеш запашну



І кров’ю мою там омиєш труну6!»







І мовив Олег тоді друзям своїм:



«Чи кістка страшна мені тлінна?»



Із жовтого черепа тихо між тим



Гадюка7 повзла домовинна;



Круг ніг його чорним кільцем обвилась,



І крикнув раптово ужалений князь.







Схиляються гості над тілом в журбі,



У келихах піняться вина;



Князь Ігор і Ольга сидять на горбі8;



Хмільна бенкетує9 дружина.



Дружинники згадують юність свою,



Коли з ворогами рубались в бою.







Переклад Ю. Карського







1 П е р у н — у давньослов’янській міфології бог грози (грому).



2 Волхви — у давніх слов’ян: чародії, віщуни, жерці язичеських богів.



3 У давньоруських літописах є оповідь про те, як князь Олег, пішовши війною на греків у 907 році, взяв в облогу могутнє місто Царгород (давньоруська назва Константинополя, столиці Візантійської імперії) та здобув перемогу. На знак перемоги Олег прибив свій щит на воротах Царгорода.



4 Відомо, що в Давній Русі було розвинене кораблебудування і Олег здійснив славетний похід на Візантію Чорним морем.



5 Цікаво, що кінь на Русі вважався символом добра та доброзичливого ставлення до людини.



6 Олег має на увазі обряд поховання. Разом з померлим князем ховали і його коня, вважаючи, що так князеві буде легше дістатися до раю. Очевидно, Олег хотів бути похованим саме з цим вірним бойовим конем.



7 Образ змії, а також образ змія (в інших міфологіях: дракона) у слов’янській дохристиянській міфології є втіленням злої сили, загрози для людини та всього світу. Згадайте українські народні казки (наприклад, «Кирило Кожум’яка» й інші) та давньоруські билини.



8 Літописи свідчать, що над могилою вельмож робили високий земляний насип, на якому справляли своєрідні поминки, тризну. Тут же проводили різні ігри, а на тризнах по князях — і військові бої. Вважали, що душа померлого ще перебуває поряд з живими й радіє іграм. Давні слов’яни спалювали померлих або ховали у землю. Наші предки вірили, що під час спалення душа швидше відокремлюється від тіла і їй легше потрапити на той світ.



9 Язичники-русичі вважали, то під час тризни не можна сумувати, треба радіти за померлого, який потрапив на той світ.





Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций