Грінченко Борис Дмитрович Під тихими вербами — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 23 апреля 2015



І зостався Зінько сам із своїми думками…

Хоч і не зовсім сам. Таки були деякі товариші, що він міг з ними розмовляти про те, що турбувало його розум і серце. Найбільше — з Карпом та з Васютою. III НА ПАСІЦІ

Починало ставати душно, бо сонце давно вже звернуло з півдня. Піт проймав Зінька, а вітер уже не прохолоджував, бо й сам став такий гарячий, мов з печі.

Зінько вже бачив поблизу серед поля невеличкий гайок. Там холодок, там так гарно, — хоч би швидше дійти.

Він скинув чумарку, щоб не було так душно, і зостався в самій гарно й рясно вишиваній сорочці з тонкого полотна. Відкотний комір злегка обнімав йому загорілу шию. Загоріле було й обличчя, худе трохи, але молоде й чепурне, з темними вусами й чуприною, що не зовсім ховала його лоба гарного, хоч і була розчесана наперед. З-під чорних рівних брів (заздрощів дівочих) сяли розумні променисті очі. Він вдивлявся тими очима в близький уже гай, — чи не побачить там, кого йому треба. Не побачив нікого. Додав ще ходи і незабаром став біля гаю.

Маленька стежечка вбігла з поля поміж дерева. Зінько вступив на неї, і його враз обняло таким гарним, любим холодком, що він аж зітхнув широко й легко. Пішов тоді помалу, впиваючись тією живущою прохолодою, тихо ступаючи по м’якій стежці. Трохи згодом дерев поменшало, і незабаром перед Зіньком розіслалася прогайльовина, вся осяяна сонячним промінням.

Це була пасіка. Десятків зо три вуликів, понакриваних покрівлями череп’яними й з кори, стояло серед гайка. Золоті бджоли бриніли в золотому сонячному промінні, купчились на вуликах біля вічок, гули весело. Ліворуч стояла невеличка катрага, а перед нею, трохи ближче до Зінька, в холодку під великою гіллястою грушею, сиділо двоє.

Просто Зінька сидів, нахиливши порите глибокими зморшками чоло з сніжистою стріхою, зовсім білий дід. Велика довга борода спадала йому на товсту білу сорочку і на їй ще біліла, як сніг. Худорлявий дід мав широкі плечі і могучі, ще жилаві руки. Він з упокоєм зложив ті руки на колінах і, не поспішаючись, оповідав тихим, рівним голосом, іноді киваючи злегка головою, і тоді Зінько бачив, як з-під його білих кудлатих брів блищали чорні, надзвичайно молоді очі.

Слухала його пильно, втупивши в його свої темні мрійні оченята, дівчинка, що сиділа перед їм. Ні, не дівчинка, бо на голові в неї був маленький святковий очіпок, — тільки здавалась дівчинкою — така була з обличчя молоденька, замалим не дитина. Сиділа боком до Зінька, просто на землі, підобгавши під себе ноги. Зінькові виразно видно було її високе, як і в діда, чоло, мов намальовану, чорну брову і маленький, ледве-ледве горбатий носик, червоні губенята й ніжно обведене легеньке підборіддя. Трохи загоріле обличчя так і пашіло, рум’янцем. Коло вух і на шиї вилося, вибившися з-під очіпка, непокірне русяве волосся. Тонка шия вгиналася під разками кольористого намиста й дукачів. Блискучою хвилею спадали вони на високі груди, на білу тонку сорочку з мистецьким вишиванням. Тоненький стан стягав червоний плетений пояс, коліна обнімала картата старосвітська плахта — з зеленими, червоними, синіми, жовтими картами. Молодичка заслухалася дідового оповідання, її маленькі рученята лежали на колінах нерухомо. Перед могучою постаттю обсипаного снігом старечої зими діда його маленька слухачка здавалась якоюсь рясноцвітною ніжною весняною квіткою.

О, як він її любив, цю квітку, він, Зінько! Любив і зараз так само, як і тоді, як уперше її зустрів, уперше глянув на неї та й закохався відразу й навіки. Цьому поминуло вже мало не півтора року, але Зінько й досі мов бачить перед себе ту першу зустріч.

До того часу він її не помічав. Бачив раз чи двічі, але давніше, маленькою ще дівчинкою. Вони жили далеко від Сивашів, зовсім на другому кутку села. Зінько й на своєму кутку не дуже ходив на вулицю, а на чужий то й поготів. І в церкві бувши, якось недобачав її. Аж одного разу послав його батько на поле в пасіку до діда Дороша Колодія попитати, чи не продасть він йому з пару вуликів. Зінько прийшов на цю саме пасіку, але нікого на їй не було. Озирався туди й сюди, чи не вгледить діда, коли несподівано перед себе побачив дивну дівочу постать. Саме в оцьому вбранні, що й сьогодні, тільки без очіпка, з вінком на голові, з довгою пишною косою, стояла вона на краю прогайльовини, готуючись вийти з гаю на пасіку. Розхиливши кущі руками, спинилась, зустрівши несподіваного гостя, і дивилась на його мовчки. Йому здалося, що перед ним стала якась гайова царівна — така, про яку оповідають у казках: гарна, як квітка, легенька й полохлива, як пташка. Він з нею ще слова не сказав, він тільки глянув їй у вічі і вже почув, що кохає її, що вона йому дорожча за всіх людей на світі… І вони стояли одне проти одного мовчки, мов зачаровані, обхоплені одним могучим почуванням.

Тільки тоді він зрозумів, що він нікого й ніколи не кохав, що Левантина була йому тільки сестрою — нещасливою й любленою сестрою… Тепер він знов стоїть у тій же таки пасіці, і перед його дід Дорош, а вона, Гаїнка, його кохання, його дружина, його щастя, сидить і слухає.

І стиха, чолом киваючи, оповідає дід:

— А в лісі живе полісун. Ходить з великою пугою і ганяє вовків, бо він вовчий бог. Де війна, то він туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловік, тільки великий, як дерево… І від його тіні немає; усе має тінь, а він — ні… А в полі живе польовий — і то нечиста сила… А в очереті над річкою очеретяник — вибігає з очерету білим бараном і лякає людей… А в воді живе водяний — цей у зелений кушир уплутаний, пакості чинить, греблі рве… А в болоті живе болотяник — такий замурзаний та вкаляний… Уночі затягає в болото чоловіка… вогником світить серед болота, а чоловік думає, що там люди, іде туди, а воно все далі, далі… аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бідолашний чоловік… А в скелі живе змій. І це нечиста сила. Сім год живе гадиною, другі сім год — полозом (така велика та страшна зміюка), а треті сім год живе змієм із крилами, — такі великі, як у вітряку… І тільки трохи махне крилами — схопиться вихор і закрутить по шляху, і як стріне чоловіка, то підвіє і вхопить, і кине, й скалічить навіки. А як дуже махне крилами та вилетить із скель, то зареве буря, і ламаються дерева, і розвалюються хати…

— Ой, страшно!. Боже!.

— І в хмарах є нечистий, — збирає хмари маленькими шматками і зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весілля, дак він тоді збирає багато снігу й сипле, й крутить їм, — того й завірюха.

— Бач, чого воно буває! А я й не знала!.

— А ще нечистий літає змієм-перелесником. Як побачиш на дорозі стрічку або поясок — ніколи не бери. Одна жінка знайшла та й заховала в скриню. А то був змій-перелесник; виліз та до неї вночі… З того часу став літати до неї і жити як чоловік із жінкою, а вона зсохла, змарніла і вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нікому заня-ти… А дома живе домовик…

— Що людей уві сні давить?

— Еге, давить, як гнівається… А щоб не гнівався, треба становити йому окріп — п’є… А то як розгнівається, то й спалить…

— І, господи! — аж плеснула руками Гаїнка. — І скрізь, де не ступнеш, ота нечиста сила: і в воді, і в землі, і в лісі, і в очереті, і в бузині, і в руїнах, і в скелі, і в хмарі — скрізь, скрізь, скрізь! І все на шкоду людям! І нащо бог пустив її на світ? Адже з неї нема добра, сама шкода?

— Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.

— Де ж вони знову набираються?

— Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель, — і з кожної краплі зараз народжується гаспид.

— Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!

— А ти ж думала як? Та хіба тільки ці? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара — голову їм заморочує, та манія дратує їм, та моровиця — така, як корова або як кінь, да тільки самі кістки, без шкури… Як пройде по селу вночі — корови ревуть страшно, а всі собаки мовчать — бояться… І обходить усе село, і де стане — там скотина і гине, і гине…

— Ой, страшно!. Це ще страшніше за русалок, дідусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.

— Дак то ж на русалчин Великдень.

— А мавки?

— Та й мавки ж… І русалки, й мавки — все з не-хрещених дітей… По полях, по лісах, по водах живуть…

— І скрізь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!

— Чому — не бачиш? Як хто, то часом і бачить. Доведеться й тобі колись побачити.

— Ой, ні, ні, ні!. Не хочу! Не хочу! Не хочу!. — І вона затулила обличчя однією рукою, а другою махала від себе, мов боронячись од нечистої сили. — Не. хочу, бо я боюсь!.

В цю мить Зінько підійшов до неї і обхопив за плечі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций