Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина друга - Куба — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 23 апреля 2015



Якщо ніхто з тих лобурів не з’явиться ще двадцять хвилин, вирішив він, доведеться самому піти до селища й купити яєць та хліба. От бісова халепа - сидіти голодним у власному домі, думав він. Але й іти до селища страх як не хочеться, втома змагає.

В цей час він почув, що в кухні хтось є, і натиснув кнопку, прикріплену внизу на стільниці великого стола, й почув, як у кухні двічі дзенькнув дзвінок.

З’явився молодший слуга, схожий своїм улесливим, хитрим і страдницьким виглядом чи то на гомосексуаліста, чи на святого Себастяна, й спитав:

- Ви дзвонили?

- А тобі що - позакладало? Де Маріо?

- Пішов на пошту.

- Як там коти?

- Все гаразд. Нічого нового. Великий Цап побився з El Gordo (Гладун - ісп.). Але ми його вже підлікували.

- Бойз начебто схуд.

- Багато шастає ночами. - А як Принцеса?

- Була трохи сумна. Але їсть уже добре.

- М’ясо важко було дістати?

- Привезли з Которро.

- А собаки як?

- Всі здорові. У Негріти знов будуть щенята.

- Не могли замкнути її й не випускати надвір?

- Та замикали, а вона все одно тікала.

- Ще що-небудь сталося?

- Нічого. Як вам їздилось?

- Нормально.

Поки він розмовляв, уривчасто й роздратовано, як завжди І цим хлопцем, що його вже двічі доводилося звільняти, а потім брати назад, бо щоразу приходив батько й просив за нього, - до кімнати зайшов Маріо, старший слуга, а. газетами й листами в руках. Він усміхався, і його темпе обличчя було веселе, добре й приязне.

- Як їздилось?

- Трохи покидало під кінець.

- Figurate. Уявляю собі. Он як дме з півночі. Ви щось їли?

- Та нема ж чого.

- Я приніс яєць, молока і хліба. Tu (Ти - ісп.), - мовив він до другого слуги, - іди приготуй сеньйорові сніданок. Як вам зробити яйця?

- Як завжди.

- Los huevos como siempre (Яйця як завжди - ісп.), - сказав Маріо. - Бойз вас зустрічав?

- Так.

- Цього разу він дуже сумував. Дужче, ніж звичайно.

- А як інші?

- Та тільки одна страшна бійка була, між Цапом і Гладуном. - Він з гордістю вимовив котячі прізвиська по-англійському. - І Принцеса трохи посумувала. Але тепер уже все гаразд.

- Y tu (А ти? - ісп.)?

- Я? - Він ніяково усміхнувся, дуже потішений. - Усе добре, дякую.

- А вдома як?

- Усе гаразд, дякую. Батько знов працює.

- Я радий за нього.

- Він і сам радий. А ті сеньйори, що з вами, тут не ночували?

- Ні. Вони всі поїхали до міста.

- Певне, натомилися.

- Авжеж.

- Тут без вас дзвонили всякі знайомі. Я їх усіх записав. Може, ви розберете хто. Ніяк я не навчуся писати англійські імена.

- Пиши, як чуєш.

- Та я ж і чую їх не так, як ви.

- Полковник не дзвонив?

- Ні, сер.

- Принеси мені віскі з мінеральною, - сказав Томас Хадсон. - І дай, будь ласка, котам молока.

- У їдальні чи тут?

- Віскі сюди. А молоко даси в їдальні.

- Я миттю, - мовив Маріо. Він гайнув до кухні й повернувся із склянкою віскі, розведеного мінеральною водою. - Здається, води не перелив, - сказав він.

Поголитися зараз чи вже після сніданку? - думав Томас Хадсон. Треба б зараз. На те ж я й віскі взяв, щоб легше було голитися. Ну, то йди голися. Та нехай йому чорт, потім, вирішив він. Ні. Йди голися. Це зміцнить твій клятий дух, а після сніданку тобі треба одразу вирушати до міста.

Узявшись голитися, він раз у раз посьорбував віскі - і поки намилювався, і коли намилився, і намилюючись ще раз, а потім тричі міняючи леза, щоб зішкребти двотижневу щетину. Кіт походжав навколо, дивився, як він голиться, і терся об його ноги. Потім нараз метнувся геть з ванної, і Томас Хадсон зрозумів: то він почув брязкіт мисочок з молоком, що їх ставили на кахляну підлогу їдальні. Він сам не почув ні брязкоту, ні того, як гукали котів. А Бойз почув.

Закінчивши голитися, Томас Хадсон налив у праву руку чудового натурального дев’яностоградусного спирту, що коштував на Кубі не дорожче, ніж у Штатах жалюгідний спирт для натирання, і щедро змочив ним обличчя, відчуваючи, як пекучий холод знеболює подразнену бритвою шкіру. Я не споживаю цукру, не палю тютюну, подумав він, зате маю превелику втіху від тутешніх продуктів перегонки. Вікна у ванній до половини зафарбували, бо вони виходили у вимощений кам’яними плитами двір, але зверху шибки були чисті, і Томас Хадсон бачив як хиляться од вітру крони пальм. Дме ще дужче, ніж мені здавалося, подумав він. А вже час би й повертати. Та хто його знає, цей вітер. Усе залежить від того, як він поведеться, коли задме з північного сходу. А приємно було, їй-богу, цілий ранок не думати про море. То так і триматимем, вирішив він. Не думатимем ні про море, ні про те, що там на ньому чи під ним, і ні про що близьке до нього. Не треба навіть і переліку того, про що не будемо думати. Не думатимем про нього зовсім. Нехай воно собі там буде - і край. Та й усі оті речі. Про них ми теж не думатимем.

- Де сеньйор снідатиме? - запитав Маріо.

- Де завгодно. Аби тільки якнайдалі від цієї puta, від моря.

- У великій кімнаті чи в сеньйоровій спальні?

- У спальні. Витягни плетене крісло й постав сніданок на столик біля нього.

Він випив гарячого чаю, з’їв яєчню і кілька скибочок смаженого хліба з апельсиновим повидлом.

- А фруктів немає?

- Тільки банани.

- Принеси кілька.

- А не зашкодить після випивки?

- Це дурний забобон.

- А от коли ви їздили, в нашому селищі один чоловік помер від того, що поїв бананів і випив рому.

- Звідки ти знаєш, що від бананів? Може, він був п’яничка й помер просто від рому?

- Ні, сеньйоре. Той чоловік помер ураз, і рому випив зовсім мало, а бананів з’їв багато. Банани в нього були свої, з власного саду. Він жив на пагорбі за селищем і працював на сьомому автобусі.

- Земля йому пером, - сказав Томас Хадсон. - Принеси бананів.

Маріо приніс банани, невеличкі, жовті, стиглі, з дерева в саду. Обчищені, вони були навряд чи більші за чоловічий палець, і дуже смачні. Томас Хадсон з’їв п’ять бананів.

- Тепер дивись, як я помиратиму, - мовив він. - І принеси сюди Принцесу, нехай з’їсть друге яйце.

- Я вже дав їй одне з нагоди вашого повернення, - сказав хлопець. - І Бойзові з Віллі дав по яйцю.

- А Цапові?

- Садівник сказав, що Цапові шкідливо багато їсти, поки не загоїлись рани. Йому тяжко перепало.

- Що то була за бійка?

- Дуже запекла. Як зчепилися, то майже на милю забігли, все бились. Ми згубили їх з очей у колючих чагарях за садом. Билися тихо, без крику, як завжди останнім часом. Хто переміг, не знаю. Великий Цап повернувся перший, і ми заходилися коло його ран. Він прийшов у патіо й ліг біля бака з водою. Нагору скочити вже не міг. А десь через годину прийшов і Гладун, і ми почали лікувати його.

- Пригадуєш, які вони були нерозлучні кошенятами?

- Аякже. Та боюся, що тепер Гладун заб’є Цапа на смерть. Він чи не на цілий фунт важчий.

- Цап - справжній боєць.

- Воно-то так, сеньйоре. Але прикиньте собі, що означає зайвий фунт ваги.

- Не думаю, що для котів це так багато важить, як для бойових півнів. Ти рівняєш усе на півнячі бої. І в людей це не дуже дається взнаки, хіба що як хтось зумисне зганяє вагу і тим ослаблює себе. Коли Джек Демпсі виграв першість світу, він важив усього сто вісімдесят п’ять фунтів. А Уїллард - двісті тридцять. Цап і Гладун - обидва великі коти.

- В таких бійках, як у них, фунт-величезна перевага, - сказав Маріо. - Якби на них закладалися, то ніхто б не випустив з уваги цілого фунта. Та навіть і зайвої унції.

- Принеси мені ще бананів.

- Не треба, сеньйоре, прошу вас.

- Ти справді віриш у ці дурниці?

- Це не дурниці, сеньйоре.

- Тоді принеси ще віскі з мінеральною.

- Якщо ви наказуєте…

- Я прошу тебе.

- Коли ви просите, це наказ.

- Ну, то неси.

Хлопець приніс віскі з льодом та холодною шипучою мінеральною водою. Томас Хадсон узяв склянку й промовив:

- Побачиш, як я помиратиму. - Але обличчя хлопця було стривожене, що йому розхотілося жартувати, і він сказав: - Слухай, запевняю тебе, що це мені не зашкодить.

- Сеньйор знає, що робить. Але мій обов’язок був застерегти.

- От і добре. Ти мене застерігав. А Педро ще не прийшов?

- Ні, сеньйоре.

- Коли прийде, скажи йому, нехай приготує “каділак”, щоб одразу ж їхати до міста.

Тепер ти приймеш ванну, сказав собі Томас Хадсон. Потім одягнешся, щоб їхати до Гавани. Потім поїдеш і з’явишся до полковника. То що ж тобі, в біса, негаразд? Багато чого в мене негаразд, подумав він. Справжній достаток негараздів. Земля достатку. Море достатку. Повітря достатку.

Він сидів у плетеному кріслі, простягши ноги на висувне підніжжя, і розглядав картини на стінах спальні. У головах ліжка, дешевого, з поганеньким матрацом, купленого задля економії, бо він ніколи на ньому не сипи, окрім як після сварок, висів “Гітарист” Хуана Гріса.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций