Анрі де Реньє Глиняні медалі

Розміщено Шкільні твори в 21 апреля 2015

Анрі де Реньє

Глиняні медалі



Перекладач: Микола Зеров

Джерело: З книги: Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990









Глиняні медалі







Пролог







Я снив, немов боги озвалися до мене:

Той, що струмиться баговинням вогким,

I той - похилений під золотом снопів і грон,

I той - крилатий,

Нагий

I неприступно-гарний.

I цей - з лицем, повитим в чорні шати,

I цей, що з піснею в устах збирає

Ситняк на дудки

I братки темні,

I на своєму золотому тирсі в’яже

На взір звістовникової патериці дві гадюки…

I ще… I ще…



Я мовив їм: “От кошики і флейти,

Вкусіте від моїх земних плодів,

Прислухайтесь до співів бджіл робучих

I пийте тихий шум

Зелених лоз, поплетених і скошених очеретів…”

I мовив я: “Вважай,

Вважай,

Хтось є, хтось є за голосами лун,

Хтось на ногах стоїть серед життя шумнoго,

В руках тримаючи подвійний лук і смолоскип подвійний,



I хто - таємна річ! -

Є ми самі”.



Незримий образе! То ж я різьбив тебе в медалях

Із срібла ніжного, як ранні зорі,

Із золота гарячого, як сонце,

Із бронзи темної, як ніч.

Різьбив тебе з усіх металів:

З тих, що дзвенять, як радощі, прозоро,

З тих, що звучать, як слава, глухо,

Як смерть або любов.



Але найкращі я робив із глини,

Із сірої крихкої глини…

Одна по одній ви їх почислите, всміхаючись

I скажете: “Так, це майстерно!”

I пройдете, всміхаючись.

Так, бо ніхто, ніхто із вас не бачив,

Як ніжністю мої тремтіли руки,

Як весь великий сон земний

Жив у мені, щоб потім жити в них,

Що я різьбив з металів тих побожних

Богів моїх,

I що вони - живе обличчя

Того, що чуєм ми в квітках троянди,

В діброві, вітрі,

В морській солоній хвилі,

В усіх речах і навіть

У власнім тілі,

I що вони - таємна річ! - є ми самі.









Напис







Якось увечері, на роздоріжжі лісовому,

Якось увечері під подихом вітрів,

Непевний днів, мені призначених, відчувши втому

Від попелу домашніх огнищ і років,-

Край тіні власної я сів.



Дороги ті стелилися до дальших днів,

I міг би я ще простувати ними

Всякдень, всякчас

Іти до хвиль, земель і снів, іти всякчас,

Допоки мій не довершuться час

I смерть чаклунськими руками і легкими

На вії втомлені печать спокoю покладе.



Дорого між дубів, самотності дорого,

Каміння на тобі таке тверде,

Жорства твоя натруджені збиває ноги,

Я там побачив би, як кров’ю давнього, булого

Значuться кожний крок, і я - вважай -

Єдиний вітру рев почув би у дубах шумливих,

А я втомився вкрай.



Дорого між беріз пожовклих, тріпотливих,

Бліда як встид мандрівників твоїх блідих,

Що заблудилися між трясовин глухих,

I йдуть юрбою,

I одвертаються, щоб не дивитися увіч.



Дорого між грузьких мочар і ржавих верхоріч,

Де вітер піснею проймає жалібною

I саги у лататті срібнім, під наморозі сивиною,

Стоять у присмерку, край колій проїзних,

I хто хотів би йти тобою,

Нудьги не збутися тому вовік.



Дорого між ласкавих ясенів, там у пісках без краю,

Де вітер слід вигладжує, і замітає,

I радить забувать, і легко йти серед дерев, як він,

Твій медоносний цвіт, як золото піщин,

I повороти колій непомітні,

Провадиш ти в міста, до чужаків привітні,

I радо б я пішов, міста, до ваших брам,

Коли б мій крок не залишивсь десь-інде там,

Де цвіт моїх надій,- в сльозах, над тінями булого.



Тож не піду я до дубів,

Ні вздовж беріз, не хочу ясенів,

Ні ваших сонць, ні ваших вод, ні ваших городів,

Дороги.

Я чую: он моє минуле у крові,

I кроки мертві, бачилось, вертаються живі,

I перед мене йдуть у нетрі лісові

Луною вашою, дороги,-

Найлегша, ти, і ти, ганебна, гордовита,- ти!

Я чую вітру голоси,

То він, мій брат, у марному блуканні,

Він ходить у дубах і сходить у риданні.



Душе моя, сумний цей вечір над твоїм учора,

Душе моя, зловісний вечір цей над нашим завтра,

Душе моя, важкий цей вечір над тобою.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций