Загребельний Павло Архипович Добрий диявол — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 20 апреля 2015



І тобі мило все, що робить життя таким приємним: лічити зорі, пити воду з криниці, співати, цілувати дівчат у ледь пошерхлі губи, згадувати про перший поцілунок, який був для тебе мов землетрус.

Маленьким пастушком він загубив торбину з харчами. Плакав. Пиріжок з вишнями і торбинка, вишита мамою. Червоні й чорні квітки. За чим не плачеш, маючи десять літ. Старша років на три-чотири Люська Стрижакова взялася помогти йому шукати торбинку. Не шукала. Затягла його за копицю, притисла до колючого сіна, накірчила, як шуліка курча, і мовчки, загонисто поцілувала в перелякані губи. Під ним затрусилася земля. Копиця поїхала набік і накрила Яковенка. Не стало неба над головою. Нічого не стало. Тоді Люська дала йому яблуко. Не бійся, дурний. Яблука росли в їхньому селі в кожному садку. Червонобоко сяяли між зеленого листя, тихо світилися жовтістю, а були й зелені, мов очі в дівчат. Потім яблука лежали на підвіконнях і на столах. Ними заповнені були чулани й світлиці, вони були в глибоких глиняних мисках і в горнятах. Коли дівчина йшла до своєї подруги або ж бабуся чапала провідати ту, з якою півсотні літ тому дівували, то несли в білих вузликах яблука. А ти, малий, не проходив по вулиці без того, щоб чийсь добрий жіночий голос не покликав тебе з-за тину і м’яка, нароблена рука не простягла тобі яблучко. На, дитино, рости здорова й гарна. І яблуко витиралося долонею перед тим, як тобі його дадуть, неодмінно витиралось, і блищало, мов полаковане, і ти вгризався в нього міцними зубами так, що сік чвиркав з яблука, ніби вода з бузинової чвікалки. Діди, ті завжди продавали яблука. Виносили на базар у білих лозових кошиках, стояли, палили самосад, з жорстко-сивими, як дим, бородами, не відступалися й на копійку від загаданої ціни. Мабуть, так вже воно заведено, щоб діди продавали яблука. А жінкам личило яблука роздавати, роздаровувати. Яковенкові яблука завжди здавалися схожими на усміх. А ще на красу. Може, яблуко — це і є краса? Адже й стародавні греки. В суперечці про найвродливішу жінку. Паріс Єлені троянській подарував яблуко. Греки теж уміли дарувати яблука. А тепер помаранчі?. Але ж — не даровані. Котяться по розпеченому сірому бетоні. Що спільного в них з живими плодами? Густе листя. Обважніло нагнуте віття. Гупають яблука об вологу землю. Місячні ночі. Тиша. І гупання яблук. Гуп, гуп. А тут порощать з роздертих картонних коробок жовтогарячі кулі і падають під ноги на пропаскуджену мазутом і бензином поверхню причалу, і нічого живого в них немає, так наче зроблені вони з пофарбованої вати чи нейлону. Нейлонові апельсини, нейлонові почуття, тобто почуття ніякі. Не хочеться брати до рук. А ще нагинатися? В таку спеку нагинатися за нейлоновою цяцькою для дорослих? А дзуськи! Хай розкочуються по причалу. Вони не ваблять. Від них хочеться відвернутися. Якби навіть тобі подали помаранчу, ти б відштовхнув і руку, і помаранчу. Полишена красуня відразу втрачає половину своєї привабливості. В одвічній боротьбі за привілеї завжди виграє той, хто зробить перший крок. Не покинеш — тебе покинуть або зганьблять. Не відвернешся — пропав. Власне, дурниці. Не може бути філософії навколо розсипаних помаранчів. Але помаранчі розсипані навколо нього так само, як учора були розсипані підступні дари. Помаранчі — теж своєрідні дари. Зваба. Кого ви хочете звабити? Люди! Одвіку пробували спокусити. Трою, яку ніхто не зумів завоювати, взяли підступним дарунком. Дерев’яним данайським конем з воїнами в череві. Певно, троянці гадали, що гігантський кінь — відзнака за їхню хоробрість і незламність. Конячі пам’ятники по всій землі. як місто — так і пам’ятник. Сидить хтось на коняці. Ох, як ми любимо відзнаки! Бійтесь данайців!. Яковенко розтоптав помаранчу. Ще одну. Вдоволення ніякого. Навіть неприємно. Гидко. Але треба показати отим, які продають на борту зуби, що йому плювати на їхні розкоші. Може, занадто різко? І не зовсім ґречно?. Везуть тобі з-за моря свої плоди, а ти їх чавучиш чоботярами. Яковенко нагнувся, підняв дві розчавлені помаранчі, кинув їх у море. Хай плавають там між викинутих недоїдків, між надкушених огірків, розчавлених помідорів, недогризків груш, кавунячих лушпайок. Якщо свіжий огірок кинути в солоне море, що матимемо? Огірок солоний?. А помаранча? Теж солона? Солоні помаранчі. Смішно. Яковенко всміхнувся, і ті на борту теж всміхалися йому. Бо він таки добрячий хлопець! Не любить помаранчів! Топче їх чобітьми! В цьому є щось мужське! Справжній воїн. Неприступний і непідкупний. Хто б не захоплювався таким. А помаранчі, що помаранчі? Є люди, які на самий вид помаранчі мають хворобу шкіри. Ідіосинкразія, чи як там воно?. Одні не їдять помідорів, другі — риби, ще треті терпіти не можуть молока. Француз вип’є склянку молока лише тоді, коли ви ввілєте туди чарку апер


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций