Річард Райт Яскрава Вранішня Зоря — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 20 апреля 2015



Побалакати з татом.

- Про що?

- Хтось йому доніс про завтрашні збори.

- Щось загрожує Джонні, Рево?

- Ні, тітонько Сью! Я не чула жодного слова про нього. Ви вже його бачили сьогодні?

- Ні, він навіть не прийшов попоїсти.

- Коли ж він прийде?

- Бог його знає, донечко…

- Хтось мусить попередити їх, щоб вони не збиралися, - мовила Рева. - Шериф поставив людей стежити за будинком.

Я вислизнула так, що вони мене не помітили.

- Рево!

- Що?

- Я вже стара жінка й хочу знати правду.

- Яку, тітонько Сью?

- Тобі не вдасться мене обдурити.

- Обдурити?

- Щодо Джонні.

- Та що ви, тітонько Сью!



- Коли що й, сталося, кажи мені прямо! Я витримаю.

Вона стояла біля прасувальної дошки, склавши руки на живо - ті, й дивилась, як Рева стягує черевики. Мати вже відчувала, що втратила Джонні, і знала, як боляче буде це знести; тепер вона готувала до цього всі сили своєї душі. Вона нагадувала підхопле - ного стрімкою течією плавця, який знає, що його жде, але відчай - душне борсається до кінця.

- Джонні не загрожує ніяка небезпека, - промовила Рева. - Але ми мусимо щось зробити, щоб інші не попали в біду.

- Звідки шериф довідався про збори?

- Батько теж хотів би це знати.

- Хтось став Іудою.

- Здається, так.

- Я певна, що хтось із новеньких.

- Важко сказати.

- Чуєш, донечко, ти трохи обсохни й біжи додому. Скажи батькові, що Джонні не приходив і я не знаю, куди він подівся.

Хай хтось почекає його біля вашого будинку й попередить.

Вона стояла спиною до вікна і дивилась у великі сині очі Реви.

“Бідна дитина! Мусить знову бігти в таку сльоту!” Та, хоч вона й жаліла дівчину, проте анітрохи не сумнівалася, що та неодмінно піде. Рева також жінка і зрозумів її. Це для неї так само природ - но, як для матері гнути спину день і ніч над білизною, а для Сага терпіти муки у в’язниці. Адже в цю хвилину Джонні десь брьохає мокрими полями додому. Господи, не дай їм схопити його сьогод - ні! Вона відчувала, що сили зраджують її. Вона любила сина і тому любила його роботу. Все, що він робив для партії, давало йому радість, і мати раділа разом з ним. Вона насупила брови, намагаючись опанувати себе: адже спинити Джонні - це означає перекреслити пекельну працю стількох років, а якщо лишити все так, як є, - його неодмінно схоплять, як і Сага. Збагнувши це, вона на мить застигла, немов перед нею раптом виросла в темряві глуха стіна. Але ж за тим дощем існують люди, чорні й білі, яких вона знає все життя. Ті люди залежать від Джонні, вони люблять його і шанують, вважають своїм ватажком. Як же вона може спинити його?..

Вона глянула на Реву. Дівчина, схлипуючи, натягала неслух - няними пальцями мокрі черевики.

- Що тебе мучить, донечко?

- Ви вже втратили Сага, а тепер посилаєте Джонні…

- Я мушу, люба…

Мати була рада, що сказала це. Рева вірила в чорних людей і нізащо в світі не крилася б перед нею. В цій вірі й прихильності Реви вона бачила перші Паростки великої людяності. Любов Реви була втечею від сорому й ганьби, Колись, давно, її. матір, вабила біла гора, а тепер їй світить яскравою вранішньою зіркою в мороці ночі любов Реви. Жінка почула, як дівчина заридала.

- Та годі тобі!



- Мамині брати теж у в’язниці. Вона щодня побивається…

- Я знаю, люба.

Жінка допомогла їй накинути плащ, і її пальці відчули худенькі плечі. Вона погано їсть, подумала. І, обхопивши руками тоненький стан, притисла дівчину до себе.

- Ну, годі вже плакати.

- Я н-ніяк н-не можу спи-ни-тися…

- Все буде гаразд, Джонні повернеться.

- Ви певні?

- Авжеж, люба.

Вони мовчки пішли до дверей. Коли відчинили їх, цілі потоки вже шуміли по землі.

- Нехай Джонні попередить інших…

- Я скажу йому, не турбуйся.

- Добраніч!

- Іди з богом!

Зіпершись на одвірок, вона хитнула головою й дивилась услід Реві, поки та зникла за пеленою дощу.

Мати знову взялася прасувати, коли почула за хатою чала - пання ніг по грязюці; за довгі роки вона добре вивчила синову ходу. Але тепер, після цієї страшної дощової ночі ті кроки зда - валися далекими-далекими, й вона ледве їх уловлювала. Сльози застилали очі, а вона весь час витирала їх. Він, мабуть, боїться, що мати лаятиме його. Але ж вона ніколи цього не робила. Такого в їхніх стосунках досі ще не було. Вони могли цілими днями сидіти мовчки в одній кімнаті; він був її син, а вона його мати:

Порух голови чи тихе слово висловлювали все, що вони хотіли сказати одне одному.

Вона навіть не повернула голови, коли почула, як він увійшов на кухню. Ось він відсунув стілець, сів, перепочив і став скидати брудні черевики; вони важко падали додолу. Згодом кухня спов - нилася духом вогких шкарпеток і тютюну. Хлопчик голодний!

Вона кинула праску й глянула на нього через плече; він заплю - щив очі і смоктав люльку, закинувши назад голову й поставивши ноги на припічок; одежа його парувала від тепла. Як він нагадує батька! Вона аж здивувалася й мляво усміхнулась. Тримає люль - ку в зубах точнісінько так, як батько! Як би вони ставились один до одного, якби її чоловік був живий? Мабуть, любили б один одного, адже такі схожі… їй захотілося мати інших дітей, крім Сага, щоб Джонні не був такий самотній. Чоловікові потрібна поруч жінка…

Вона згадала про Реву. То була для неї найбільша радість.

Коли дізналася, що дівчина кохає Джонні. Та коло Реви стояли холодні білі привиди. Кого вони схоплять, тому смерть!

…Вона обернулася, почувши, як люлька Джонні вдарилась об підлогу. Він соромливо засміявся й труснув головою.

- Господи, одразу й заснув,- промимрив.

Мати принесла йому подушку.

- На.

- Ох,- позіхнув він, підкладаючи подушку під голову.

Знов запала мовчанка. Авжеж, вона йому скаже, щоб ішов під холодний дощ; може, він навіть застудиться чи й не вернеться, звідки їй знати… Та спершу вона нагодує його, дасть перевдяг - тися в сухе й аж тоді розповість, що шериф знає про збори, які вони мають намір скликати завтра в Лема. І примусить його випити якнайбільше соди - вона добре допомагає проти застуди.

Мати глянула на годинник. Одинадцята. Ще є час. Застеливши припічок газетою, поставила тарілку супу, кухоль персикової наливки, чашечку кави, поклала ніж, ложку й окраєць житнього хліба.

- Вечеря готова.

- Добре,- озвався він.

Проте й не ворухнувся. Мати знову взялася за праску. Нареш - ті почула, що він їсть. Коли вже не могла більше витримати бряжчання ножа об тарілку, обернулась. Була майже дванад - цята. Хай спершу трохи відпочине, а потім вона йому все роз - повість. Може, до першої. Адже він зовсім охляв… Скінчивши прасувати, відклала дошку й сховала білизну в комод. Потім налила собі кави, підсунула стільця й сіла.

- Ти вже майже обсох,- мовила, оглядаючи його одежу.

- Так,- відказав він і рвучко підвівся.

Її голос змусив його насторожитись. Мати поставила чашку і хвилину повагалась.

- Рева була тут.

- Рева?

- Пішла з годину тому.

- Що вона казала?

- Сьогодні до старого Лема приходив шериф.

- З приводу зборів?

- Так.

Вона бачила, як він задивився на жарини в плиті й почав нервово посмикувати собі чуб. Його, видно, дивує, звідки шериф міг дізнатися про збори. Подумки сама себе запитувала, сама й відповідала. “Джонні надто довірливий,- міркувала вона.- Щоб зробити збори масовішими, повідомляв і тих, кого зовсім не знав. Не можна довіряти кожному білому…” - Знаєш, Джонні, ти вже надто відвертий з тими білими…

- О мамо!

- Джонні…

- Прошу тебе, не говори мені про це, мамо.

- Ти не хочеш нічого слухати, синку.



- Я знаю, що ти скажеш. Ти помиляєшся, мамо. Не можна судити про людей зі своїх вражень або з того, скільки ти їх знаєш.

Так дуже скоро нікого не зостанеться в партії. Люди просяться, і ми мусимо їх залучати. Інакше будемо надто слабкі.

Він схопився на ноги, заклав руки в кишені й підійшов до вікна; вона мовчки дивилась на нього. Джонні глибоко перекона - ний у своїй справі. Він завжди казав, що чорні не здолають білих хазяїв самі; не слід відкидати кожну простягнену руку. Але віра засліплює його. Не раз уже вони сперечалися про це, але він завжди брав гору. Вона хитнула головою. Бідний Джонні, він не розуміє…

- Але я певна, що це зробив хтось не з наших,- правила своєї вона.

- Звідки ти знаєш? - Голос його став глухий і роздратований.

Він дивився у вікно, й жовтава смуга кидала відблиск на його чорне обличчя.

- Бо знаю їх,- мовила мати.

- Будь-хто міг виказати.

- Але не з наших.

Він гнівно махнув рукою.

- Не з наших! А хто ж, у біса, наш?

- Люди, серед яких ми народились і виросли. Ті, кого ми знаємо!

- Не можна так будувати партію, мамо.

- Це міг зробити Букер,- сказала вона.

- Ти ж не знаєш напевне.

- Або Блетберт…

- Боронь боже!

- Чи будь-хто з отих п’яти, що приєдналися до вас минулого тижня.

- Мамо, адже ти, мабуть, не хочеш, щоб я знову виходив у такий дощ.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций