Кащенко Адріан Феофанович Кость Гордієнко-Головко — останній лицар Запорожжя — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 5 апреля 2015


Зрозуміло, що під впливом таких звісток з України, запорожців не дуже-то приваблювала російська зверхність, і Гордієнкові, хоч він і не був кошовим отаманом, нетрудно було здержувати і розбивати вплив на товариство московських прихильників. Цариця Катерина I, що заступила місце Петра I, ставилася до України й запорожців так само неприхильно, як і її попередник, і через те запорожці поки що сиділи тихо в Олешках і хоч не любили їх через піски та сумну місцевість, а за те вільно користувались своїми землями од Висі, Синюхи та Бугу до Донця і навіть після прутської умови до устя Дону. На Січі запорожців пробувало повсякчас небагато, більшість же перемешкувала понад Бугом, Самарою та по Великому Лугу. Через згоду з татарами тепер безпечно було жити скрізь по землях Запорожжя і завдяки тому вони почали рясно вкриватись зимівниками та пасіками запорозьких дідів.

Але од року 1727 цариця Катерина I зійшла з світу, і політика Росії щодо українського питання враз перевернулась. При недолітньому цареві Петрові II владу у державі спочатку забрав до своїх рук Меншиков, а пізніше Долгорукий. Обидва вони були ворогами Вельямінова, що правив Україною після скасування гетьманства і ворогами так званої “Малоросійської Колегії”. Колегію ту зараз же було скасовано, Вельямінова притягнено до суду, а українську старшину оповіщено, щоб збиралася й знову вибирала собі гетьмана.

Не розуміючи, що такі одміни зробилися не з признання окремих прав України, а лише з помсти до представників порядків царя Петра I, українська старшина, не отямившись од радості, зібралась і за вказівкою представників уряду обрала гетьманом Миргородського полковника Данила Апостола. Чутка про поновлення гетьманства і полегкості на Україні скоро дійшли й до Січі і зміцнили партію Івана Малашевича та Івана Гусака, прихильну до російської зверхності, так що того ж року 19 жовтня, незважаючи на застереження Гордієнка, кошовий отаман Павло Хведорів, за згодою ради, послав до нового гетьмана листа з проханням клопотатись про те, щоб цар прийняв запорожців під свою руку. З того прохання знову нічого не вийшло і, мабуть, запорожці ще довго прожили б під турецькою зверхністю, коли б у грудні 1727 року не сталось нещасливої події, що враз одвернула запорожців од татар. Калга Салтан (друга особа після хана) несподівано прибув з військом на Буг і звелів усім ватагам запорожців, що були там на рибальстві та полюванні кількістю до 2.000 душ, узброїтись і йти з ним, буцім би з наказу хана, на Буджак утихомирювати непокірливих мурз. Запорожці послухались Калги і разом з його військом пішли воювати Білгородську орду. Проте через якийсь час виявилося, що Калга Салтан робив все те не з наказу хана, а повставши проти його волі. Слідом за тією чуткою, весною 1728 року, на Буджак прибув сам хан з великим військом і, захопивши Калгу Салтана до своїх рук, вирядив у Стамбул на страту, запорожців же, одібравши од них зброю, звелів продати у неволю на галери.

Коли чутка про цю подію розійшлася по всіх річках та лугах Запорожжя, то все товариство запорозьке надзвичайно обурилось проти татар і всіх прихильників бусурманської зверхності. На Січі, де, як звичанно, пробувало небагато козаків і де ще не знали про те, що сталось на Буджаку, саме під той час взяла гору партія, прихильна до бусурманської зверхності, і 28 травня року 1728 вона у одинадцятий раз обрала Костя Гордієнка кошовим отаманом. Почувши про те, вороги бусурманської зверхності, згуртувавшись на Самарі, рішили силою одібрати од Гордієнка клейноди і передатись під протекцію царя. Під проводом завзятого ворога бусурманів Івана Гусака, прихильники московської зверхності, сівши на 40 байдаків, прибули Дніпром та Кінською в Олешківську Січ, скликали там раду і почали дорікати Гордієнкові за те, що призвів Військо Запорозьке до такої недолі й ганьби, що татари не тільки знущаються над запорожцями, а навіть продають їх у неволю. Гордієнко виправдувавсь, кажучи, що таке нещастя сталося через непорозуміння; що він поїде до хана, а коли треба буде, то й до султана скаржитись і товариство буде повернене на волю. Але прихильники Малашевича й Гусака не хотіли нічого й слухати і погрожували старому кошовому навіть смертю. В оборону Гордієнка почав, було, говорити колишній кошовий отаман Карпо Сидоренко, застерігаючи товариство, що московська зверхність доведе й запорожців, як довела гетьманців, до канальських робіт, а ті роботи гірші за турецьку каторгу, але ті козаки, що прибули з Гусаком, Сидоренка у запалі побили, а Гордієнка закували у кайдани.

Забравши після того владу до своїх рук, прихильники московської зверхності погромили у Січі всі крамниці й шинки, забрали з церкви всі святощі і, підпаливши всі січові будинки, перевезлися під Кизикерменом черєз Дніпро на правий берег, та й пішли на місце Старої Січі, на устя Чортомлика. Там запорожці зняли з Гордієнка ланцюги, вибрали кошовим отаманом Івана Гусака і розіслали по всіх кутках Запорожжя звістку про перехід Коша на Стару Січ.

Ставши кошовим, Іван Гусак зараз же вирядив у Петербург посланців з проханням, щоб Військо Запорозьке було прийняте під царську руку, та тільки й на цей раз, замість відповіді на прохання Запорозького Коша, був виданий гетьманові й усім пограничним начальникам наказ, що на Україну дозволяється пускати тільки поодиноких запорожців, коли б же вони наважились перейти Орель цілим військом, то їх треба одбивати назад за кордон оружною рукою.

Коли, повернувшись на Січ, посланці розказали, що цар запорожців під свою руку не приймає, то козаків обхопив страх татарської й турецької помсти за зраду. На Січі зчинилося замішання і запорожці погрожували вбити кошового Гусака за те, що призвів Військо Запорозьке до такого непевного становища. Побачивши таке, Гусак з купою своїх найближчих приятелів втік потайно з Січі на Гетьманщину.

Після втечі Гусака очі всього Війська Запорозького знову обернулися до тільки недавно покривдженого й ображеного Костя Гордієнка. Всі запорожці добре знали, що тільки один він своїм впливом на хана міг зрятувати Військо Запорозьке од султанського гніву і, зібравшись на раду, у дванадцятий раз обрали Гордієнка кошовим отаманом. Тільки він через свій немалий вже вік, а може, через пережиту од товариства тяжку образу, не схотів вже прийняти булаву.

Засмучені запорожці не знали вже що й робити, та Гордієнко їх заспокоїв, що хоч він і не згоден бути кошовим отаманом, а служити товариству буде до смерті і серця на товариство за незароблені кайдани не має. Незважаючи на старість, він сів на коня і, поїхавши у Бахчисарай, заспокоїв хана, сказавши, ніби запорожці покинули Олешки виключно через те, що їм не до вподоби та місцевість, а що все-таки вони лишились на своїх одвічних землях і не мають на мислі переходити під зверхність російського царя.

Хоч Гордієнкові й пощастило зрятувати запорожців од помсти хана й султана, а проте останній через якийсь час прислав Бендерського пашу подивитись, яку будову роблять запорожці на усті Чортомлика, і врешті наказав, щоб запорожці перейшли з Січчю далі од російського кордону. Змушені таким чином знову покинути Стару Січ, запорожці року 1730 перейшли на устя річки Кам’янки і вдруге стали там Кошем.

З року 1731 обставини почали складатись так, що російська держава знову почула потребу у запорожцях. Цариця Ганна Іванівна звеліла будувати по Орелі цілу низку кріпостей, так звану “Українську Лінію”, а розпорядчик цієї роботи граф Вейсбах упевнив її, що найкращою обороною для цієї лінії було б Військо Запорозьке. Серппя 31, року 1731 кошовому отаманові Малашевичу було послано од Вейсбаха за згодою цариці таємного листа, у котрому Військо Запорозьке сповіщалося про те, що наближається час, коли цариця згодиться прийняти запорожців на свою службу.

З того часу влада на Запорожжі вже весь час була у руках партії, прихильної до московської зверхиості. Старий Кость Гордієнко ще кілька раз намагався застерігати товариство, що, повернувшись у російське підданство, Військо Запорозьке не зможе зберегти своїх земель і своєї волі, та всі його застереження йшли вже на вітер — Малашевич розбивав його вплив на товариство, упевнюючи запорожців, що за вірну службу цариця буде держати Військо Запорозьке з стародавніми його правами й вольностями.

Серпня 31, року 1733 у Кам’янську Січ була прислана царицнна грамота, котрою “провини” запорожців прощались і вони приймались у російське підданство. Але Кость Гордієнко не дожив до цієї рішучої хвилини: кайдани, набиті на нього товаришами у 1728 році, підтяли його здоров’я, дальніші ж події на Січі та заходи Малашевича до повернення Війська Запорозького під російську владу без ніякого забезпечення за Військом Запорозьким незалежності, підтяли його ще більше. Все це сприяло передчасній його смерті, й 5 травня 1733 року Кость Гордієнко зійшов зі світу.

Запорозьке товариство, пригадуючи правдиву душу, завзяття й лицарство свого старого кошового отамана, поховало його урочисто з мушкетною та гарматною пальбою й насипало над його домовиною таку саму високу могилу, яка була насипана й над домовиною Івана Сірка біля Чортомлицької Січі. Та могила й хрест над нею збереглнся й до наших часів над Дніпровою протокою Козацьке Річище, недалеко села Кам’янки на Таврії. На хресті ще можна розібрати напис, зроблений слов’янською мовою: “Во імя Отца і Сина і святого Духа. Зде опочиваєт раб Божій Константин Гордієвич отаман кошовий славного Війська Запорожського Низового, а куріня Платнирівського: преставився року 1733, мая 5 числа”.

—————–

Примітки:


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций