Йоганн Вольфганг Гете Фрагменти з “ФАУСТА” — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 5 апреля 2015





А десять - кудесять.

Отак-то лічим ми, відьмu.









Пісня про Фульського Царя







Був вірний коханці завше

Славетний Фульський цар;

Вона йому, вмиравши,

Дала злотний кубок в дар.



Над всі скарби коштовні

Він кубок той любив,

I очі сліз були повні,

Як він із нього пив.



Почувши, що годі жити,

Усе роздав синам:

“Усе беріте, діти,

А кубка не віддам!”



Сидів він на бенкеті,

I все лицарство з ним,

У замку на бескеті,

Над берегом морським.



Допив живець д’останку

Старенький бенкетар

I в буйні хвилі з ганку

Жбурнув священний дар.



Ось кубок летить, мигоче,

Ось вир його схопив…

А цар склепив свої очі

I більше вже не пив…









Пісня Гретхен за прядкою







На серці жаль,

Мій спокій зник

I вже не вернеться

Повік, повік.



Де його нема -

Могильна тьма,

I білий світ -

Зів’ялий цвіт.



В голівоньці

Журба тяжка,

На думоньці

Печаль гірка.



На серці жаль,

Мій спокій зник

I вже не вернеться

Повік, повік.



Я виглядаю

Його в вікно,

Я дожидаю

Його давно.



Ой, коли б прийшов,

Хорош, ласкав,

Пройняв очима,

Словом заграв,



Посмішкою

Зачарував,

Потиснув руку,

Поцілував!



На серці жаль,

Мій спокій зник

I вже не вернеться

Повік, повік…



До нього рветься

Душа моя,

Його обняти

Жадаю я,



I цілувати,

I любо мліть,

В його цілунках

I смерть зустріть.









Молитва Гретхен







О Діво,

Глянь милостиво,

За гріх мій Бога вмилосердь!



Мечем пробита,

Жалем повита,

Ти зриш святого Сина смерть.

Отця зовеш ти

Й зітхання шлеш ти

До неба, скорбі повна вщерть.



Хто знає,

Як крає

Це серце біль трудний?

Як душа моя страждає,

Чим тремтить, чого жадає -

Видно лиш тобі одній!



Чи то б куди пішла я -

Тяжка, тяжка, тяжкая

На серденьку печаль!

Чи то одна сиджу я -

Тужу, тужу, тужу я,

Терзає душу жаль.



Скропила я ції квіти

Росою, ах! сліз моїх,

Коли я рано-вранці

Для тебе рвала їх.



Як промені веселі

Заграли крізь вікно,

Ридаючи, в постелі

Сиділа я давно.



Спаси! Одринь ганьбу і смерть!

О Діво,

Глянь милостиво,

За мене Бога вмилосердь!









Пісня Фауста,

Мефістофеля і блудного вогника







Ми вступили в володіння

Снів чудових, чар таємних.

Проведи нас без блудіння

По просторах диких, темних,

Де блукають дивні мрева.



За деревами дерева

Мимо, мимо вдаль несуться,

Кручі корчаться і гнуться;

Онде бескети носаті

Захропіли, лігши спати.



Між каміння, баговиння

Чуть струмочків дзюркотіння.

Щось рокоче, щось воркоче,

Мов кохання шепт урочий,

Раювання сни чудові,

Спів надії, спів любові! -

Оддається скрізь луною,

Казковoю давниною.



Шугу! Пугу! Скрики, зойки..

Сич і пугач, чайки й сойки -

Їм незмога сю ніч спати…

Чагарями скачуть жаби -

Товстопузі, довголабі!

Ось гадючиться коріння

I крізь ріння, й крізь каміння;

Дивовижні їх сплетіння

Мов зібрались нас хапати:

Пручать скрути, ніби спрути,

Щоб мандрівців затягнути.

Долом мшавим, колом мглавим

Миші, миші сунуть плавом,

Незліченні, різноцвітні!

А на кожнім горнім плаї

Світляків рясніють зграї,

Щоб зблукались мимохідні.



Ти скажи, чи ще йдемо ми,

Чи на місці стоїмо ми?

Все тут крутить веремії -

Корчі, й скали-зубоскали,

Й світляки, що заскакали,

Завихрились, навіснії.









Хор ельфів







Теплий легіт тихо віє

I зелений пестить лан,

Сонну землю звільна криє

Запашний нічний туман.

Загойдаймо жаль у серці,

Мов в колисці маленя,

Очі страдника, мов дверці,

Зачинімо світлу дня.



Зорі злотні, зорі срібні

Зазорілися, яркі,

I великі й дрiбні-дрiбні,

I далекі і близькі.

У озер дзеркальнім лоні

Заяскріли, повні чар,

А на мирнім небосклоні

Плавле місяць-володар.



Горе й радість - все в минулім,

У безодні забуття:

Віруй, віруй серцем чулим

В день новий, нове життя!

Он долина зеленіє,

На узгір’ї мріє гай,

I на нивах зримо зріє

I хвилює урожай.



Щоб бажання всі здійснились,

Глянь у далеч ту ясну!

Пута змори вже зносились,

Скинь пусте лушпиння сну!

Встань, дерзай, не знай вагання,

Хай оспала жде юрма!

Все можливе для змагання

Благородного ума!









Хор німф







Привіт, привіт,

Наш бог, наш пан -

Великий Пан!

В тобі ввесь світ!

Ідіть, летіть стрічать його,

Піснями величать його,

Бо добрий він, ласкавий він

I любить радощів розгін.

Під неба дахом голубим

Пильнує він свій красний дім,

Але струмок йому співа,

Вітрець дрімоту навіва…

I як опівдні він засне -

Ніде й листок не шелеснe,

Замре в повітрі кожен рух,

Лиш чути квітів млосний дух;

Тоді і німфу, як закон,

Де б не була - змагає сон.

Коли ж зненацька гримне він,

Мов з неба грім, мов бурі дзвін,

Охопить душу жах німий,

Всі розбігаються як стій,

I військо в полі никне вмить,

Герой збентежений тремтить…

Тож слава, слава славному!

Хвала йому і честь йому!









Монолог Еріхто







На свято цеї ночі урочистої

Прийшла я знов, Еріхто хмуровидая,

Та не така страшенна, як ославили

Дурисвіти-поети, меж не знаючи

В хвалі й хулі… Дивлюся, мов біліється

Широке поле шатрами примарними.

То привиди тієї ночі лютої…

Як часто повторялась ця жахлива річ

I буде, знать, довіку повторятися.

Ніхто ж нікому владу, взяту силою,

Без бою не віддасть, і кожен думає

Під себе нахилити всіх сусід своїх,

Хоч сам не владний над своєю волею.

Тут бій відбувсь, що став великим прикладом,

Як сила переборюється силою,

Вінок квітчастий волі розривається,

I строгий лавр чоло вінчає владарю.

Помпей тут снив про щастя слави й величі,

I Цезар з ним ігрався навпереваги…

Та знає світ, яка їм доля випала.

Огні дозорні скрізь палають чeрвоно,

Земля мов дише кровію пролитою;

Принаджені такої ночі чарами,

Злетілися сюди всі міфи еллінські,

Проносяться від вогнища до вогнища

Або й сидять, казкові давні постаті…

Хоч місяць і щербатий, а розсяявся

Лагідно й світло, високо підбившися;

Примарні шатра чезнуть, ватри сuніють…

А щo це угорі за метеор такий?

Виблискує він кулею тілесною…

Живим запахло… Ну, тепер не випада мені

Підходить до живого, щоб не вшкодити -

Обтяжена я й так лихою славою…

Спускається… Надумалась - піду собі.









Монолог Гелени







На світ увесь прославлена й ославлена,

Приходжу я, Гелена, прямо з пристані,

Мов п’яна ще від плеску хвиль розгойданих,

Що з ласки Посейдона, Евра силою

Несли нас на хребтах високих, пінявих

З фрігійських піль до батьківщини берега.

Цар Менелай із воями хоробрими

Святкує там внизу своє повернення.

Тож привітай мене, високий тереме,

Що Тіндарей, мій батько, повернувшися

Від пагорба Паллади, тут на кручі звів;

Ти був у Спарті всім домам окрасою,

Як, граючись, в тобі ми з Клітемнестрою

Росли з братами Кастором і Поллуксом.

Вітайте й ви мене, о двері бронзові!

Колись гостинно відчинились навстіжень

Ви Менелаю, в величі пресвітлому,

Обранцеві моєму, нареченому.

О, відчиніться знов, я мушу виконать

Царський наказ - подружній мій обов’язок.

Пустіть мене! Позаду хай лишаються

Всі буряні пригоди й хвильні злигодні!

Відколи я безжурно дім покинула,

Подавшись в храм Цитери по обітниці,

I вкрав мене фрігійський розбишака там,-

Відтоді сталося багато дечого,

Про що так любо людям всюди славити

I так нелюбо нещасливцю слухати,

Про кого поговір у казку вибуяв.



Доволі! З мужем ми плили разом сюди,

Тепер одну до міста він послав мене;

А що на мислі в нього - не вгадать мені.

Чи буду знов дружиною, царицею,

Чи жертвою за кривду Менелаєву,

За лихоліття довгочасне еллінів?

Взяли мене, а чи в полон - не відаю.

Бо славу й долю,- двох краси супутників

Непевних тих,- двозначно прорекли мені

Боги безсмертні; й навіть на порозі тут

Вони звелись навстріч мені погрозливо.

Уже й на кораблі дививсь на мене муж

Лиш порідку й не озивався приязно,

Немов на мене він лихе намислив щось.

Коли ж ввійшли човни в сагу Евротову,

То, ледь об землю їх носи черкнулися,

Промовив він, неначе богом зрушений:

“Тут всі мої в порядку вийдуть воїни,

Огляну їх я на морському березі,

А ти їдь далі вздовж Еврота славного,

Землею благодатною, плодючою,

Скеровуй коней луками квітчастими,

Аж виїдеш на ту прегарну рівняву,

Оточену узгір’ями величними,

Де наш святий Лакедемон красується.

Приїдь, іди в високовежий дім царськuй,

Збери усіх служебок, що лишив я там

Із бабою-шафаркою обачною;

Нехай вона покаже всі скарби тобі,

Від батька в спадок дістані і надбані

Пізніш трудами мирними і ратними;

Побачиш там ти все в порядку пильному,


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций