Білик Іван Іванович Похорон богів — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 4 апреля 2015


П’ятдесятирічний воєвода прогудів:

— То все кови Щековича. Коб я пропав, якщо неправда.

— А я вже його забув, — сказав поранений. — Йому тоді минав тринадцятий рік, а мені було роком менше, коли батько нас поділив. — Цього разу він говорив про брата Ярополка. Й раптом перекинувся на зовсім нове: — Ти ходив з батьком до Царягорода, який він?

Ольг утратив багато крові, в нього був жар, хоча відьма начебто зробила всі необхідні треби. Але молодші князь нагадав про щось таке, що всі останні літа не давали Зоричеві спокою, й він сказав, мовби говорив сам до себе, бо навряд чи Ольг міг би зрозуміти його, хоч би й не був отакий недужий:

— Негоже вчинив князь Святослав. В Іскоростені мав би сидіти інший.

Ольг сперся на обидва лікті й несподівано таємничим голосом прошепотів:

— Я це знаю! Тут не моя земля… Іскоростень по крові належить іншому… Нащо Святослав так учинив, боярине?

— То не він. То стара княгиня. Якби він був тепер живий… А вона взяла з нього перед смертю клятву. Пресвітер Григорій казав, що змусила Святослава їсти землю.

Ольг знову відкинувся навзнак і притих — Зоричеві слова його виснажили. Але згодом він із заплющеними очима проказав:

— Хай ось видужаю… Подамся до Новагорода і скажу: ти сідай в Іскоростені, бо це твоя дідня й матірна земля, а я вже сидітиму на Волхові.

— А Доброчин?

Ольг не відгукнувся. На таку відповідь йому бракло сил. Коли Зорич напоїв його відьомським зіллям, він поринув у важкий сон. Життя в ньому боролося зі смертю, а ще не співали й другі півні… А ПЕРЕД ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ…

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

…Після великодня, десь у четвертий чи п’ятий купальський день, іскоростенці вздріли по той бік Ужа печенізькі роз’їзди. Батько мій звелів зачинити город і попідв’язувати мости до воріт, підняти забороло греблі й понапускати в рови води з річки.

Печеніги перейшли Уж, облягли Іскоростень і стали кругом нього вежами: сила-силенна гостроверхих веж, ніхто з наших досі не видів стількох печенігів. Од краю до краю поля самі вежі та кінські табуни. То були ті самі печеніги, що їх Ігор посилав на задунайських булгар. Тепер вони повернулися з Булгарії, витолочивши їхній край, — на догоду грецькому цареві.

В нас уже половіли жита. Хоч ратаї попалили свої села ще з осені, але ниви засіяли й тепер по двох тижнях сподівалися на добрі жнива. Й година стояла добра й сонячна. Та які там жнива, коли кругом печеніги! Тепер вони пасли коней у наших житах, а льон та коноплі випалювали й толочили. Так їм наказав чинити київський князь.

Ми виходили вечорами на городські заборола, кругом города палали тисячі багать, жеребці іржали, вгодовані на наших житах, степовики пекли над багаттями конину, сміялися й співали диких пісень.

Молоді пани казали мому батькові: «Не стає сили дивитися на сих кобиляків. Пусти нас із города, попалимо трохи їхніх веж!» Батькові теж сіпалися руки, коли дививсь на попалені й витолочені жита, але він не міг вийти супроти печенігів. Таку силу можна було здолати тільки гуртом, а гінці не могли пробитись до Вручого: печеніги пильнували город і хапали всіх висланих батьком гінців.

А коли з Вручого надійшла вістка, літо вже кінчалось і зачалися дощі.

Наші вдарили водночас із Вручого й Іскоростеня, попалили багато веж, печеніги кинулися навтьоки за Тетерів, у тепліші полянські степи, де паша ще не встигла вимокнути. Люди повернулися до своїх городів. Земля кругом була порожня й чорна, ялова земля: тієї осені ніхто не вкинув у борозну ані зернинки жита.

Люди впали в чорну журбу: що діяти? Хліба в городських засіках ще трохи було, але ж попереду зима і проліть. Дума вирішила послати валки на Волинь — виторгувати на зиму жита, щоб якось протриматися рік, порятувати народ од голоду.

На вічі городяни й оратаї збирали золото й срібло, але дороги геть розгрузли, доводилося чекати зими.

Та коли перестали дощі й почалися перші приморозки, з Києва насунула велика рать: уся молода й старша Ігорева дружина.

Ігор знав, що ми довго не всидимо в городі, та й хто того не знав: Деревня земля не сіяла ж і не жала. А людей у городі набилася тьма. Хат на всіх не вистачало, жили й по сажах, і по хлівах, курені на вулицях та обійстях тулились один до одного, повні жіноцтва та дітвори, й кожне просило хліба. Ратаї давно вже порізали своїх корів та волів — ще як навкіл города стояли вежами печеніги.

Батько сказав думникам та панам (це так звуться наші деревні бояри): «Варяги стоятимуть отак до кінця зими й до літа стояти можуть, бо їм що: їсти й пити мають доволі. А в нас хліба на місяць чи хай на два. Голодний ратища не підніме. Поки ж є сила в руках і ногах, вийдімо супроти варягів, а там хай Дажбог помага!»

Старці й пани не наважилися. «Малий, — кажуть, — наш полк, на одного нашого по п’ять варягів угодованих, а наші бої охлялі й слабі. Та й коней своїх ми позабивали. Можемо битися хіба що з-за городських заборол, і хай нам Дажбог споможе».

Батько мій знову вговоряв, а старці кажуть: «Пошлімо Ігореві золота й срібла. Бува згодиться й зніме обставу!»

Слово старців — закон…

Батько мій мало не рвав на собі чуба. Великої хиби припустився він торік, звелівши попалити деревлянські села, Ігор його дуже обдурив.

А доводилося виконувати волю думи.

Вирядив мій батько сла, сол приходить до варязького стану й рече Ігореві: так, мовляв, і так, прийми наше срібло й золото, сплачуємо дань за цей і за той рік, як ти й хотів позаминулої осені.

Уклав Ігор з моїм батьком таку любов: уся мала Ігорева дружина вертається до Києва, а сам Ігор з дружиною старою зостанеться в нас до весни, бо київський князь був старий і не вельми дужий, йому вже минав сімдесят перший рік. Дума боялася його впускати. Казала: «Хто ж упускає вовка до овець!» Але велій жупан уже поклявся на своєму оружжі, а великий князь — на своєму мечі. Та й з Ігорем лишалась тільки стара дружина. Батько мій сказав: «Хіба злякаємося тієї жменьки дружинників?»

Отоді вже і я побачив його. Думав, бозна-який страшний, а воно таке гніде та плюгавеньке, вусики та борідка, мов у цапка, ще й геть зовсім безброве — усе очима шастає по кутках. Це я бачив, коли старці та велій жупан улаштували мир — з нагоди нової любові межи нами та варягами.

Пани та бояри сиділи в довгій світлиці за морморяним столом, на одному кінці велій жупан іскоростенський, а на другому — великий київський князь. Мовбито всі пирували, але що то був за пир! Сидять і лупляться один на одного, ніхто нічого не їсть і не п’є, хоч на столі повно наїдків та дзбанів. Батько припрошує Ігоря: «Випиймо, княже, за нашу нову любов!» А той хмариться лисими бровами й мовить: «Не гоже князеві сидіти з жоною за одним столом!» Батько сміється: «Такий деревній покон, княже Ігоре. Ти в нас у гостях — мусиш миритися».

Ігор так нічого й не пив, бо за столом коло батька сиділа моя матір, у пелені в неї сиділа моя сестра — твоя матір, їй тоді минав п’ятий рік, а я вже був десятирічний і мостився коло велійого жупана.

Отак і закінчився той пир. Тоді батько мій та велії пани повели варягів оглянути город. Вулиць у ньому не було, їх позаймали ратаї — одне на одному стояли землянки та курені, між ними насилу можна було пробитися. Киям. Ігор сказав: «Скільки в твоєму городі паволочі!» А батько йому: «То все деревлянські бої. Дай їм рогатини чи мечі — й тоді побачиш!»

Князь Ігор заглядав у всі дірки, в кожну шпарину, потім виліз на поміст, подивився через за бороло й воле, де ще стояли його повози й курилися вогні. З-за заборол варязькі коні та гридні здавались мурашками, бо город же на крутій горі. Поки той гридень дертиметься на гору, його підстрелять, мов кабана. Іскоростень годі взяти приступом, бо під горою ще й глибокий рів, у нього напускають воду з річки.

Батько спитав: «Добрі наші стіни?» А Ігор йому: «Київські не гірші». Батько сказав: «Що нам до київських? Я ж під них не ходжу, а ти ось у моєму городі».

Бояри київські перезираються й мовчать.

Повели їх до нового хорому. Батько ставив його собі, коли ще був живий дідо, та так у цьому й не сидів, — лишився в дідовому. Це стало оселею князя Ігоря та найбільших бояр, а менших поселили в дружинницьких стайнях: коней же в нас тепер не було, стайні гуляли.

Вранці Ігорів небіж Акун, воєвода молодшої дружини, вийшов з порода й забрав з поля свою гридьбу. Ввесь Іскоростень висипав за город. Я стояв, аж поки почали розходитись, а ворота взяли на засуви та дубові замки.

Звечора почало сніжити, а вранці город укутало пухким сніжком. Зробилося чисто й тихо. Воям уже не треба було чатувати коло заборол. Люди мовби на день забули, що попереду в них голодна зима, а це ще тільки осінь.

Городська дума лаштувала валку на Волинь. З Ігорем замирились, відкупилися золотом та сріблом, а про хліб треба було якось дбати. Перед цим батько виторгував у варягів сорок ярем волів — їх і хтіла дума вирядити за Горянь, де починалася Волинська земля.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций