Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Повернення Короля — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 3 апреля 2015



Ніхто не нападав, ніщо не [47] заважало йти, проте жах так і шкрябався в душі гнома; віч спиною відчував рух невидимого, безшумного війська тіней.



Час минав; мури підземелля, й без того доволі широкого, розступалися, утворюючи простору залу, де Гімлі довелось пережити жах, котрий не зник навіть після нових випробувань. У світлі смолоскипів далеко зліва щось блиснуло; Арагорн завернув туди.



- Та як же він не боїться! - пробурчав гном. - У будь-якій іншій печері Гімлі, син Глоїна, перший побіг би перевіряти: чи це не золота жила? Але тут - даруйте! Нехай собі лежить як лежало…



Однак він підійшов трохи ближче й побачив, що Арагорн став на коліна, а Еладан світить йому двома смолоскипами. Перед ними лежав кістяк чоловіка богатирського зросту, в кольчузі; мерехтіли рубіни, блищало золото на його поясі, золоті бляхи - на шоломі, поруч лежала зброя, теж позолочена, не поїдена іржею, - в підземеллі було на диво сухо. Чоловік лежав долілиць, головою до далекої стіни. Придивившись, Гімлі помітив зачинені кам’яні двері: пальці невідомого втиснулись у щілину між стулками. Судячи зі щербин на лезі меча, нещасний у нападі смертельного розпачу намагався прорубати собі вихід.



Арагорн не торкнувся кістяка, тільки пильно оглянув, потім підвівся і глибоко зітхнув.



- Над цим воїном не розквітнуть білі зімбельмайни до кінця віку, - прошепотів він. - Дев’ять курганів та сім могил зеленіють свіжою травою, а він все лежить тут перед дверима, котрі не зміг відчинити. Куди вони ведуть? Куди він поривався? Ніхто ніколи не довідається…



- Це не моє діло! - вигукнув він зненацька в повну невиразного шепотіння темряву. - Оберігайте свої таємниці й скарби, народжені в роки Тьми! Мені нічого від вас не треба. Тільки дайте нам пройти і з’явіться, коли я покличу вас, до Заповітного Каменя!



Ніхто не відгукнувся, якщо не вважати за відповідь глуху тишу, ще більш моторошну, ніж попередній неясний гомін. Потім по залі пролетів крижаний порив вітру, полум’я смолоскипів затріпотіло й згасло, а розпалити його знову не вдалося. Гімлі не любив пригадувати про подальші події; дружина дунаданів без зупинок ішла вперед, а [48] гном увесь час залишався позаду. Жах в’язав його, але й підхльостував теж; рій невидимок ледь не наступав на п’яти, шелест чужих кроків переслідував невідступно. Гімлі спотикався, падав навколішки і відчував: якщо ця мука не скінчиться саме зараз, він поверне назад і потрапить просто до лап зграї привидів.



Та раптом він почув шум води, безтурботний голос гірської річки. Попереду проступила напівкругла дуга склепіння, і дружина несподівано опинилася просто неба, на березі бурхливого потічка: вздовж нього стрімко вела вниз і поміж зубчастими стінами ущелини кінна стежка. Ущелина була глибока й вузька, небо над нею здавалося темним, на ньому вже виблискували дрібні зірки. Втім, як Гімлі довідався пізніше, до заходу сонця ще залишалось дві години: лише дванадцять годин тому вони залишили Дунхарран. Але тої миті Гімлі ладен був повірити, що минуло сто літ і вони взагалі потрапили в інший всесвіт…



Знову вершники сіли на коней й поїхали по двоє в ряд. Гімлі заліз до Леголаса, на спину Арода. Незабаром настали справжні темно-сині сутінки. Страх не відпускав. Коли Леголас обертався, Гімлі помічав дивний блиск у світлих очах ельфа. Позаду всіх їхав Еладан - останній вершник, але не останній подорожній на цій забутій стежці.



- Військо тіней посувається слідом за нами, - сказав Леголас. - Я бачу подоби людей, бачу прапорці, подерті і тьмяні, наче клоччя туману, бачу ліс списів. Мертві йдуть за живими!



Ущелина скінчилась раптово, немов відрізана нитка. Попереду лежала простора долина; потік, стрибаючи по нерівному руслу, з шумом розбивався об сірі камені.



- Що це за місцевість? - запитав Гімлі.



- Ми пройшли по ущелині уздовж Мортонди, - відповів Леголас.



- Річка ця швидка, холодна й тече далеко. Впадає вона в Море поряд зі скелястими урвищами Дол-Амроту. Люди звуть Мортонду “Чорною” - чому, ти, напевне, й сам уже здогадався.



Долина Мортонди майже правильним півколом торкалася південних хребтів. На стрімких схилах росла трава, але зараз вона здавалася сірою: сонце зайшло, у вікнах далеких сіл вже блимали вогники. Долина була родюча й густо заселена. [49]



Арагорн, не обертаючись, гукнув голосно, щоб Усі почули:



- Друзі, забудьте про втому! До Ерегу ще їхати та їхати, а нам треба встигнути до півночі. Вперед!



Вихором летіли вони підгір’ям, мостом над річкою і далі. Почувши про їх наближення, в селянських хатах гасили вогні, зачиняли віконниці, дехто тікав, волаючи від жаху. В густім мороці чулися голоси:



- Володар Мертвих! Володар Мертвих з військом! Стережись!



Десь вдарили у дзвона; ніхто не наважувався глянути на дружину Арагорна. А вони ні на кого не звертали уваги, підганяли змилених коней і ще до півночі були на вершині пагорба Ерег, біля Заповітного Каменя. >



Здавна жах перед мерцями важким тягарем лежав над всією околицею. На вершині пагорба Ерег стояв чорний камінь - величезна куля, до її вершини не всякий зміг би дістати, хоча вона вже до половини вросла в землю. Вигляд куля мала дуже дивний - неначе з місяця впала, дехто так і вважав. Інші схилялись до думки, що її привезли з Нумінору і що сам Ісілдур її тут поставив на пам’ять про вдалу подорож. Мешканці околиць не наближалися до пагорба, навіть не будували домівок поруч з ним, ходили чутки, що під каменем збираються тіні померлих.



Навколо каменя стояла тепер Арагорнова дружина. Елроїр подав йому срібний ріг, Арагорн заграв нікому невідомий сигнал, в цей час почулися відгуки: мерці збиралися біля пагорба. Холодний, мов подих привида, вітер віяв з кручі. Арагорн поклав руку на камінь і гучно крикнув:



- Навіщо прийшли ви, ті, хто не дотримав слова? З темряви, немов здалеку, почулося:



- Виправити зроблене.



- Ваш час настав. Я йду до Пеларгіру біля Андуїну, а ви йдіть зі мною. Я Елессар, спадкоємець Ісілдура Гон-дорського. Коли у всій цій країні буде знищено слуг Сау-рона, я вважатиму, що ви дотримали слова. Тоді ви матимете спокій.



Він щось промовив Хальварду, і той зняв тканину з таємничого пакунка, який він привіз з Рівенделлу. Вітер розвівав королівський стяг; повністю чорний, він зливався з нічною темрявою. Настала тиша. Ніщо їй не заважало до самого сходу сонця. [50]



Дружина зупинилася на пагорбі Ерег, але сусідство з раттю привидів не давало спокою. На світанку Арагорн повів свій загін таким швидким маршем, що навіть міцні та досвідчені дунадани ледве витримували. Тільки сам Арагорн не знав утоми, його воля вела усіх. Навряд чи хтось із смертних зміг би витримати ці перегони.



По тіснинах Тарлангу вони дісталися до Ламедону; привиди йшли слідом, не відстаючи. Біля Келембилу, міста на річці Сіріл, вони бачили, як заходить сонце за хребет Пін-нат-Геліну, далеко на заході. Місто та переправа були безлюдними, чоловіків забрали на війну, слабкі ховалися в горах, почувши про навалу мерців. Наступного дня світанку не було. Темрява з Мордору наповнювала все навкруги, дружина Арагорна немовби розтанула в темряві. Але військо мерців безупинно сунуло за дунаданами.



Розділ З

РОХАН ЗБИРАЄ СИЛИ



Всі шляхи зливалися в один, всі шляхи вели на схід, назустріч лиховісній Тіні. Тоді, як Пін милувався в’їздом правителя Дол-Амроту до Мінас-Тіріту, ярл вів свою кінноту гірськими стежками. Сонце вже хилилося на захід. Різкі, витягнуті тіні вершників стелилися перед ними по землі. Під ялинами на схилах уже густішали сутінки. Від світання до смеркання їхали без відпочинку; зараз Теоден відпустив повіддя і дозволив коню йти ступою. Стежка обминула голу скелю й злилася з тінню та ледь чутним шелестом осик. Поки вершники низкою з’їжджали з крутого схилу, вечір уже облігся по вогких та холодних низинах.



Цілий день внизу, під ногами роханців, бився об кам’яні стінки потік, що стікав з перевалу; здіймаючи хмарки піни, він стрибав з виступу на виступ, збирав струмки й невеличкі річечки і вже під ім’ям Сніговиці мчав далі долиною Дунхаррану до зелених пагорбів Едорасу. Далеко праворуч майорів могутній пік - Лисий Верх, оповитий хмарами, вкритий синіми тінями зі сходу, залитий рожевим надвечірнім сяйвом із заходу. Нові місця вразили Меррі. Тут, власне, не було видно неба: око блукало в тумані, натикаючись на ребра скель, бескиди та урвища, дедалі [51] стрімкіші, і що вище, то густішою ставала завіса туману. Гобіт прислуховувався до гуркоту річки, шепоту лісу, тріскоту каміння; за цими звуками ховалася тиша всесвіту - тиша вічного чекання. Меррі полюбляв гори, точніше кажучи, полюбляв уявляти їх собі з розповідей про гірські мандри, але зараз безкрайній простір Середзем’я справляв на нього гнітюче враження. Дуже хотілося йому зараз сховатися до нірки, зачинити двері й посидіти з люлькою біля вогнища.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций