Нечуй-Левицький Іван Семенович Гетьман Iван Виговський — C. 59

Розміщено Шкільні твори в 1 апреля 2015



Остапко й весела дочка Юрiя Стеткевича Христина кинулись бiгати по травi та рвати ряст i заговорили голосно. Малий хлопець почав перегукуватись з Христиною. Виговська впинила їх i заборонила говорити голосно. Усi притихли й ущухли i говорили тихенько, неначе коло домовини, в котрiй лежав покiйник.

Настав вечiр. Вже й надворi смерклось. Виговська не звелiла розкладати багаття, щоб часом жовнiри Маховського не вглядiли диму та огню i не догадались, де вона ховається. Вiтер жалiбно гув мiж голим гiллям. Лiс коливався на взгiр ях зверху донизу, неначе море на вiтрi, а в долинi в затишку було тихо. Чорна нiч впала на чорний лiс i неначе вкрила його трауром по Виговському. Їжа нiкому не йшла на думку. Усi полягали в шарабанах i поснули мiцним сном. Спали й погоничi на соломi на возах. Тiльки конi, попривязуванi коло возiв, хропли та прихкали, тереблячи на ввесь рот овес.

Одна Виговська не спала. Сон втiк од її очей i неначе сховався в густому лiсi. Вона сидiла в здоровому шарабанi коло сонного Остапка, i важкi, сумнi думи низько похилили її голову, як важкий снiг похиляє гiлля зеленої сосни. Зiйшов мiсяць i блимнув через тонкi хмари, що гнались одна за другою, неначе бiгли навипередки. Блиснув мiсяць, i вирнула з чорної темряви постать Олесi, вся закутана в сумний чорний убiр, виглянуло її повне зблiдле лице, смутне чоло та заплаканi очi. Вона згадувала свої дiвочi лiта молодi, згадувала, як вони побрались з Виговським, пригадала свої палкi мрiї, котрi Виговський справдив неначе якимись чарами, згадувала i його самого, як углядiла його колись на баскому конi в Києвi, всього в оксамитi, в кармазинах, в золотi, пишного й гарного, як намальованого на картинi. I сльоза за сльозою покотилась з її очей i впала на її повнi бiлi руки.

— За що ти. Боже, наслав на мене одну таку велику кару? За якi мої провини? — тихо промовила Виговська i пiдвела свої смутнi очi вгору.

А над лiсом пишно блищав мiсяць i неначе летiв назустрiч швидким хмарам. Лiс шумiв на горах, аж гiлля гнув i не дав одповiдi. Виговська пригадала звiрячий вид Маховського. Коло неї в ногах стояла рушниця, набита набоєм. Помста закипiла в її серцi, як окрiп на великому жару. Вона вхопилась руками за рушницю i була б рада, якби Маховський в той час напав на табiр, всадити йому кулю в самiсiньке серце.

Три днi й три ночi ховалась Виговська з приятельками в лiсах. Виговська, Грушова i всi женщини держали напоготовi набитi набоями рушницi провсякчас. До Бара дiйшла звiстка, що Маховський повернув на Черкаси i не має на думцi вчинити напад на житло Виговського. Тодi Виговська вернулась в замок i послала вiрного шляхтича до Корсуна просити в Маховського, щоб вiн вернув їй тiло Виговського.

Виговська спостерегла, що на Українi починається велика Руїна, що пробувати в Барi неспокiйно й небезпечно од усякого нападу i полякiв, i козакiв. Вона постановила перебратись на життя в Руду, в далеку Галичину, куди не заходили нi польськi, нi нiмецькi загони. Брат Виговської Юрiй зараз-таки, не гаючи часу, перевiз все її добро в Руду.

Виговськiй вдалося таки випросити в полякiв тiло свого чоловiка i вона поховала його в скитi коло Гнiздичевської Руди в склепi Хрестовоздвиженської церкви.

Недовго пiсля тiєї страшної подiї жила Виговська. Переполох в Барi, блукання по барських лiсах та пущах в негоду, переїзд до Руди ранньою весною в сльоту та холоди порушили її здоров’я. Почуваючи близьку смерть, вона написала духiвницю, в котрiй одписала свої скарби i спадщину своїм родичам, близьким i далеким, i всiм своїм слугам, згадала навiть про княгиню Любецьку та панi Суходольську, котрi колись ставали на дорозi до шлюбу з Виговським. Багато скарбiв та маєтностей свого мужа i усi свої маєтностi в Могилiвщинi, коло Оршi, вона записала на церкви та монастирi, а свою французьку карету та ридван одписала єпископовi львiвському на спомин душi.

Померла Олеся Виговська в маї 1664 року. Про свого сина Остапка, котрого сам Виговський ще за свого живоття оддав в опiку Константиновi Виговському, вона чомусь i словом не згадала в духiвницi. Певно, тодi вже його не було на свiтi.

Неспокiйне було життя й сумна й нечисна була смерть гетьмана Iвана Виговського, доброго, щирого патрiота, тонкого полiтика, оборонця прав України, чоловiка великого розуму та європейської просвiти.

Виговський щиро любив Україну, встоював за її полiтичнi й нацiональнi права, дбав про науку й просвiту на Українi, був, може, вищий за усiх своїх сучасникiв, окрiм гетьмана Богдана та Немирича. Його можна поставити врiвнi з найлiпшими дiячами тих часiв, з Богданом Хмельницьким, Дорошенком, Мазепою.

Не любив вiн Москви за її непросвiченiсть i постерiг, що Москва не додержить свого слова, однiме привiлеї, коли почала ще за живоття Богдана ламати Переяславську умову, пiддержувала Польщу на погибель Українi. Але його польська i шляхетська полiтика була несвоєчасна й антинародна.

Гадяцькi пункти — це найвищий акт автономiї України за усю її козацьку iсторiю. Але Виговський не спромiгся його здiйснити, i цей акт зостався тiльки актом на паперi, як “Наказ” царицi Катерини ІІ, що вдивив Європу i зостався мертвим для Росiї.

Виговський не був невiдомий тому, що народ та просте козацтво не пристане на задану умову до Польщi, мав на думцi силою зломити маси i силою прилучити їх до Польщi, як Петро Великий силою заводив свої реформи в Росiї. Але Виговського зломила сила темних мас, котрих лякала iдея украiнсько-козацької шляхетчини, пiдхожої до польської на Поднiпрянщиш, що так далася їм взнаки. Не можна сказати. що маси не втямили й не тямили його полiтики в тi бурливi часи загального полiтичного усенародного руху, [коли] полiтику тямили й простi, коли й молодицям доводилось вою-ватись з ляхами. Нещасна голота та чорнота як тiльки розчовпла польсько-шляхетську полiтику Виговського, тiкала в Полтаву i приставала до полковника Мартина Пушкаря, котрий добувався гетьманської булави i, може, й дурив голоту, щоб через неї дiстати булаву.

Уклад України за Богдана був нацiонально-прогресивний i демократичний, уклад удiлової Русi, але Україна його часiв була схожа на уклад сьогочасної Швейцарiї, Америки або Норвегіі, де нема привiлейної верстви дворян та дiдичiв. За Богдана не було верствового подiлу в суспiльствi за привiлеями, були вiйськовi, городяни та селяни з однаковими правами. Козаки не зачiпали навiть українських православних дiдичiв, але не дали їм великих привiлеїв польської шляхти. Виговський заводив на Українi уклад старої Польщi або старої аристократичної Англiї та феодальної Європи з привiлейним панством. Його полiтика була регресивна, не нацiональна, аристократична. Маси духом почули, чим тхне цей не поступовий середньовiковий старопольський дух, духом вгадали наслiдки його, з панщиною в перспективi, якi стались потiм на Захiднiй Українi, i Виговський впав.

1895 року, 6 юля

Київ СЛОВНИК МАЛОВЖИВАНИХ СЛІВ Аналой — високий церковний столик, на який кладуть ікони чи богослужебні книги.

Бакаюватий — вибоїстий.

Баніція — оголошення людини поза законом.

Баскак — збирач податків на Русі за часів татаро-монгольської неволі.

Блаватний — шовковий.

Бунчук — булава з металевою кулькою на кінці і китицею — прикрасою з кінського волосу.

Бург — місто.

Бурянуть — збуритись.

Бусурман, бусурмен — людина іншої віри; лайка.

Валасатись — байдикувати.

Вантага — вантаж.

Варенуха — горілка.

Вивід — димар.

Визубень — щербина.

Вишахрувати — розпустити.

Віртути — печиво.

Вістовик — посильний.

Войдуватись — змагатись.

Волохи — жителі Придунайських князівств і Трансільванії (на території нинішньої Румунії).

Ворушкий — меткий.

Гаківниця — гармата.

Галаган — поплавок на рибальській сіті.

Герольд — оповісник при дворах європейських монархів.

Гільце — обрядове дерево українського весілля, обвите квітами, ягодами, колосками.

Дідизна — батьківщина.

Довбиш — барабанщик.

Доходжалий — підстаркуватий.

Дреколій — кілок.

Заломити — тут: переважити.

Заметитись — заразитись.

Заскалубина — щілина.

Затяжець — гетьманський козак із чужоземців.

Зачевріти — зісохнути.

Кабиця — яма, пристосована для варіння їжі в казані

Кав’яр — ікра.

Каплун — півень.

Келеп — ручна зброя у вигляді молота із дов’гим держаком.

Клейноди — знаки влади.

Кликун — той, хто оповіщає.

Клобук — високий головний убір із покривалом у православних ченців.

Кляштор — католицький монастир.

Кмітити — стежити.

Кружало — круг; тут: клумба.

Кунтуш — верхній розпашний одяг заможного польського і українського люду XVI—XVIII ст.

Левенець — високий, дужий юнак.

Літник — старовинний жіночий одяг із легкої матерії.

Лучаний — луговий.

Лягома — під час сну.

Льокай — лакей.

Льотр — розбійник.

Мазка — кров, сукровиця.

Манускрипт — рукопис.

Ментор — наставник.

Моругий (муругий) — темно-сірий із темними смугами.

Метка — низка.

Мнишики (мнишки) — варені коржики із сиру з борошном.

Мокрач — болото.

Мурза — титул феодальної знаті у татар.

Навистрічки — навипередки.

Навиглядач — спостерігач.

Навратливий — нав’язливий.

Надимитись — дутися.

Надісь — очевидно.

Напелехати — нарвати.

Настиратись — набридати.

Насторочитись — наміритись.

Нечля — зась.

Носатка — посудина з довгим носиком, що нагадує чайник.

Облапувати — володіти.

Обляги (в обляги) — час, коли лягають спати.

Одникуватись — відмовлятись.

Одсипне — один із видів феодального податку.

Оповістка — повідомлення.

Осада — поселення.

Осадчий — засновник населеного пункту.

Пальовий — блідо-жовтий з рожевим відтінком.

Парка, парити — діяти поспіхом.

Партячити — готувати.

Патер — католицький священик.

Перебаранчати — перебивати.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций