Гончар Олесь Терентійович Гоголь і Україна — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 31 марта 2015



Упрямый, непреклонный, он спешит в степи, в вольницу товарищей».

Ось вони, витоки гоголівського епосу.

Тарас Бульба, по Гоголю, це один з тих характерів, що могли виникнути якраз на землях, спустошених монгольськими хижаками, «когда, лишившись дома и кровли, стал здесь отважен человек».

Відомо, що батько Гоголя Василь Гоголь-Яновський був також письменником — письменником українським, хоча й не таким удатним на літературному терені, як його геніальний син. І все ж комедії Гоголя-батька, що всотали традиції українського середньовічного, так званого «вертепного» театру, були досить помітні для свого часу, вони з успіхом ставились у театрі Трощинського, привертаючи увагу грунтовним знанням українського побуту і народних характерів. Літературний досвід Гоголя-батька не минув для сина безслідно, так само як і відомі йому інші явища тодішньої української культури. Дослідники вірно вказують, що епіграфи до «Сорочинського ярмарку» і деякі його деталі виявляють, скажімо, знайомство з творами Гулака-Артемовського й «Енеїди» Котляревського. Помічено, що запорожця в «Загубленій грамоті» Гоголь одягає в традиційний вертепний костюм і що смішний чорт, лиха баба, пройда-циган, селянин-простак і дяк з пишномудрими словесами — все це фігури українського лялькового театру. Природу комічного у раннього Гоголя не зрозуміти повністю без цих традиційних устояних образів.

Та ще частіше зустрічаємо в нього образи, вихоплені безпосередньо з життя. Коли читаєш зворушливо-ідилічну історію подружнього життя Афанасія Івановича та Пульхерії Іванівни, щораз напрошується думка: видно-таки й справді прообразами їх були дід і бабуня письменника — Афанасій Іванович і Тетяна Семенівна Гоголь-Яновські, як це припускають декотрі дослідники… Бо все тут повите таким щирим теплом, якимось родинним гумором, зігріте люблячою і сумовитою усмішкою.

Що ж до Гоголя-батька, то, мабуть, справедливим буде зазначити, що поряд з Іваном Котляревським, автором улюблених і понині в народі травестійної поеми «Енеїда» і п’єси «Наталка Полтавка», він стояв біля колиски нового українського театру, біля джерел української літературної мови, яка тоді лише набирала силу, а пізніше стала мовою багатющої нашої класичної і сучасної літератури. І згадана «Енеїда» Котляревського, сповнена веселого іскристого народного гумору, поема, в якій одчайдушна козацька вольниця постала у фантастичному вбранні античних героїв, і зворушлива в своїй поетичній простоті й гармонійності «Наталка Полтавка», і п’єси Гоголя-батька були пройняті духом демократизму, щирим інтересом до життя народних низів і, думається, що все це поряд з російською літературною традицією також створювало ту художню й моральну атмосферу, в якій формувалась особистість автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки» і «Тараса Бульби».

Уже в юнацькі роки Гоголь шукає місця не прибуткового, а такого, де він може стати, за його виразом, «истинно полезен для человечества». Гоголя не приваблює, а швидше відштовхує перспектива ситого благополучного існування, де «корою земности», «ничтожного самодоволия» придушене високе призначення людини. Ми знаємо, з якою гуманістичною пристрасністю проявилося в ньому пізніше це неприйняття ситості, сірої буденщини, коли він із запалом юного ідеаліста поривався до духовного простору, осяваючись вірою у майбутнє народу, відчуваючи часом майже містичний захват перед величчю людини і її призначенням на землі.

Я хотів би це своє слово звернути саме до раннього Гоголя, Гоголя тих років, коли трагічна доля бідного чиновника Акакія Акакійовича ще йому не відкрилась, коли гірка чаша страждань і скорботи ще не торкнулась його вуст, коли він ще повними пригорщами черпав радощі буття, бачив навколо себе світ сонячних барв, світ усміхнений, сповнений веселощів і здоров’я, де, здавалось, немає і не може бути місця пороку, знущанню і насильству над людиною.

Важливий цей ранній період його творчості передусім тим, що вже тут у головних рисах визначились художні принципи письменника, вже тут він набув внутрішню творчу свободу, виробив основні прийоми майстерності, які озвались потім і в його петербурзьких повістях, де, як і в повістях українського циклу, реальне та ірреальне не вступають у суперечність, а навпаки — доповнюють і посилюють одне одного, спрямовуючись до повнішого, глибиннішого відображення життя. На цей час Гоголь усвідомив усе значення для мистецтва народного коріння, важливість національної форми, вже на цій ранній стадії він сміливо вводить у прозу ліричне поетичне начало, надавши прозі широкого вільного дихання, і проникливі уми справедливо побачили в ньому незрівнянного художника, того, кому судилось відкрити у мистецтві слова нову епоху.

Чи був Гоголь у цей період естетом-індивідуалістом, як твердить дехто, чи, можливо, доречніше говорити про буяння в його юнацькій душі полум’яного патріотичного почуття — почуття гордості за свій народ, моральні людські якості якого він прагнув оспівати в образах високої поезії? Захват перед народною силою, гімн воїнській товариськості, воїнському побратимству, лицарській відданості захисників Батьківщини — чи не перегукується все це із образом птиці-трійки, що виник набагато пізніше, в роки створення «Мертвих душ», образом, який, однак, символізує віру письменника в історичну місію народу, його велике майбуття?

У період творчого дозрівання Гоголя українська тема в літературі викликала загострений інтерес: для одних — зовнішній, екзотичний, для інших — більш поглиблений. Багато хто тоді звертав погляд до цієї напівзагадкової землі з її своєрідною і самобутньою культурою, де ще недавно вирувало волелюбне козацтво, де кріпосне рабство ще не в’їлося в усі пори душі. Україну оспівували Пушкін і Рилєєв, рух декабристів обрав цей край однією із своїх твердинь. Модна «українська тема» привертала також і багатьох досить поверхових авторів, які російською і українською мовами в наївних козакофіль-ських писаннях намагались освоїти цей новий для них поетичний край, що вимальовувався їм суцільною ідилією, казковою країною веселих бенкетувань, нескінченних забав, шароварів, вареників і неодмінного гопака — цих зовнішньо-етнографічних атрибутів народного побуту. Чимало з написаного тоді на українську тему пішло в забуття, залишився ж передусім Гоголь, сприймаючись у світовій літературі як істинний відкривач цього поетичного материка, митець, що справді пробився у глибини, до нього не звідані, створив неповторний характер народу, духовний образ України. Чому ж пощастило саме йому? В чому була новизна, сила й неперехідна свіжість цих ранніх українських повістей сорочинського чарівника? Так, це були його поетичні видіння, породжені в ті похмурі дні, коли він марно шукав щастя по канцеляріях, опиняючись часом у становищі Акакія Акакі-йовича і всю зиму (як він звіряється у листі до матері) дрижав у літній шинелі на льодових вітрах Невського проспекту. Це була туга за сонцем, за радісним квітуванням дитинства і юності, це було свято уяви, але не тільки. Це було — тоді, можливо, скорше інтуїтивне — звертання до духовних джерел, невтримні пошуки тих здорових моральних начал, яких так жадала душа художника, пошуки виплеканого у мріях стану, близького до того, що можна було б назвати цілковитою гармонійністю людського життя.

Та все це не було абстрактним мрійництвом. І сила Гоголя-митця виявилася саме в тому, що його образи народжувались на реальній основі, що крізь усю розкіш фантазії прозирає міцне коріння народного життя, істинно народне сприйняття всього навколишнього — як це помітив Пушкін, а пізніше — Бєлінський.

У злиденні роки існування майбутній письменник, мабуть, з особливою гостротою відчував потяг до поетизації народного життя, але й тоді це не було прикрашанням, підсолодженим пейзанством, доречніше в цім зв’язку говорити про натхненну піднесеність автора, про синівську залюбленість у звичаї рідного краю, зачарування молодого поета магією дзвінких зимових ночей з колядками дівчат і парубків, про цілком відчутне прагнення відшукати в міцних і цілісних народних натурах опору для збентеженого духу, знайти щось надійне, чисте й прекрасне. «Вечори на хуторі…» — це була справді музика душі, її співучі мрії, це була достойна синовня данина письменника батьківщині. І коли в перших своїх повістях він найчастіше лише захоплююче переказує звичаї, кумедні, утішні епізоди з народного життя, щедро використовуючи фольклорні елементи, то в зріліших творах того ж циклу помічаємо чудовий процес, коли реальність і фантастика могутньою волею митця перетворюються в єдиний злиток, де образи фольклорні, почерпнуті з пісень, переказів, народних дум, вступають в органічний зв’язок з безпосереднім спостереженням і роздумом, з життєвим реалізмом, творчо засвоюючись, породжуючи в процесі художнього синтезу твори дивовижної оригінальності, краси й гармонії.

Варто зауважити, що, скажімо, сюжети «Вія» чи «Страшної помсти» не мають прямих аналогій у нашому фольклорі, і все ж вони сприймаються як витвори істинно народної фантазії,— настільки сам автор був народний своїм світоглядом, складом характеру, індивідуальною своєю естетикою.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций