Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 31 марта 2015



Це прізвище вони чули вперше, хоч Ніл запевняв нас, нібито був тут завсідником. Люди в залі голосно розмовляли, і цей гамір так мене пригнічував, що я вже не розумів, де я і що тут роблю. Минулі події в моїй свідомості [36] помалу втрачали чіткі обриси, танули, лишався тільки ресторан, відвідувачі, копії картин Гварді на стінах та гомін розмов. Більш нічого. Я вже не зважувався ні піти звідси, ні навіть підвестися. Вийти за двері - це було однаково що ступити в порожнечу…



До зали ввійшов якийсь бородань з фотоапаратом на шиї, впустивши знадвору струмінь холодного повітря. Це одразу вивело мене із заціпеніння, і я впізнав фотографа у велюровій куртці і з обличчям волоцюги - колись він сфотографував нас із Нілами перед “Середземноморським палацом”. Той знімок я завжди носив із собою.



Чоловік обходив столики, пропонуючи відвідувачам “фото на згадку”, однак усі відмовлялися. Тоді його погляд упав на мене. Я сидів сам, і він завагався.



- Сфотографуємось?



- Так, будь ласка.



Я побачив наведений на мене об’єктив, і очі мені засліпив спалах.



Фотограф тримав знімок двома пальцями, чекаючи, поки він висохне, і з цікавістю поглядав на мене.



- Ви в Ніцці самі?



- Так.



- Турист?



- Не зовсім.



Фотограф уклав знімок у невеличку картонну рамку й простяг його мені.



- З вас п’ятдесят франків.



- Вип’єте чарку? - запропонував я.



- Залюбки.



- Я теж колись працював фотографом.



- А-а…



Він сів навпроти й поклав фотоапарат на стіл.



- Ви мене вже фотографували, на Англійській набережній,- сказав я.



- Я всіх не пам’ятаю. Стільки людей проходить, ви ж знаєте…



- Так. Знаю.



- То ви теж були фотографом?



- Атож.



- А в якому жанрі працювали?



- Та… за всі брався потроху.



Це я вперше заговорив до людей і дістав з гаманця той знімок. Спочатку фотограф кинув на нього неуважний погляд, тоді насупив брови.



- Це ваш товариш? - запитав він, показуючи на Ніла.



- Не зовсім.



- Уявляєте, колись я цього типа знав… Але не бачив його вже багато років. Я тоді, коли фотографував, навіть не розгледів його. Стільки людей проходить…



Офіціант приніс нам два келихи шампанського. Я вдав, що п’ю, а мій співрозмовник вихилив свій келих одним духом.



- То, кажете, знали його? - перепитав я, не дуже сподіваючись на відповідь. Бо досі мені не щастило дізнатись нічого, і я до цього вже звик.



- Так, ми жили в одному районі, ще хлопцями… В Рік’є…



- Ви певні?



- Звичайно.



- І як його звали?



Фотограф подумав, що я жартома перевіряю його пам’ять.



- Алессандрі… Поль Алессандрі. Я не помилився?-Він не відводив від знімка очей. - І що ж цей Алессандрі робить тепер?



- Напевно не скажу,- відповів я. - Я його погано знаю.



- Коли я бачив його востаннє, він був табунником у Камаргу [Район на півдні Франції]. - Потім підвів голову і з сумною іронією промовив: - У вас погані знайомства, мосьє.



- Чому?



- Спочатку Поль був грумом у “Рюлі”… тоді міняйлом у міському казино… барменом… Нарешті перебрався до Парижа і зник з моїх очей. Сидів у в’язниці… На вашому місці я був би з ним обережний. - фотограф пильно подивився на [37] мене своїми маленькими проникливими очима. - Я звичайно застерігаю туристів…



- Я не турист.



- Ви живете в Ніцці?



- Ні.



- Ніцца - небезпечне місто,- мовив він. - Тут часто трапляються небажані зустрічі…



- Я не знав, що його звуть Алессандрі,- промовив я. - Він називав себе Нілом.



- Як?.. Як, ви сказали, він себе називав?



- Ніл.



Я проказав це прізвище по літерах.



- Навіть так. Поль називав себе Нілом! Ніл… Це був американець, він жив на бульварі Сім’є, коли ми бігали там ще дітлахами. Велика була вілла. “Шато-Азюр”… Поль водив мене туди до парку гратися. Після війни. Його батько був там садівником…







Я перетнув площу Массена. Поліційне управління містилося трохи далі, після огорожі, за якою колись було казино, де Поль Алессандрі підробляв “міняйлом”. Що воно таке - міняйло? Я пройшов іще сотню кроків, спостерігаючи, як автобуси в’їжджають і виїжджають з автовокзалу. Першу кімнату я проскочив прожогом, немов боявся, що поверну назад.



За письмовим столом при вході сидів чоловік, і я спитав у нього, куди треба звернутися з приводу зникнення.



- Якого зникнення?



І я відразу пошкодував, що прийшов сюди. Тепер доведеться відповідати на безліч запитань, і туманними відповідями тут не вдовольняться. Мені вже чулося монотонне клацання друкарської машинки…



- Зникла людина,- нарешті вимовив я.



- Другий поверх, кімната двадцять три.



Я не хотів підійматися ліфтом і рушив по сходах. Уздовж коридора з блідо-зеленими стінами тяглися двері з непарними номерами: 3, 5, 7, 9, 11, ІЗ… Далі коридор повертав під прямим кутом ліворуч. 15, 17, 23. Кругла лампа на стелі перед дверима світила так яскраво, що я мимоволі примружив очі. Потім кілька разів постукав. Низький голос запросив мене ввійти.



За залізним письмовим столом сидів, склавши руки, досить молодий блондин в окулярах. Поруч, на маленькому столику із світлого дерева, стояла друкарська машинка в чорному пластмасовому футлярі.



Жестом руки блондин запросив мене сісти.



- Одна моя знайома кілька днів тому зникла,- почав я і не впізнав власного голосу.



- Знайома?



- Так. Ми познайомилися з чоловіком і жінкою, вони запросили нас до ресторану, а після вечері вона зникла разом з ними на машині “опель”, і…



- Ваша знайома?



Я розповідав дуже швидко, наче боявся, що блондин ось-ось переб’є мене і я не встигну за ці кілька секунд усього пояснити.



- Відтоді я нічого про неї не знаю. Ті люди казали, що вони чоловік і жінка на прізвище Ніли і живуть у віллі на бульварі Сім’є - та вілла нібито належить американському посольству. Та й машина їхня мала дипломатичні номери. Вона й досі стоїть перед віллою.



Блондин слухав мене, підперши рукою підборіддя, а я вже не міг спинитись. Стільки часу доводилося тримати це в собі, не маючи змоги звіритись хоч комусь…



- Чоловіка звали не Ніл і він не американець, за якого себе видавав… Його звуть Поль Алессандрі. Він виріс у Ніцці… Мені розповів про це його товариш дитинства, він працює фотографом на Англійській набережній. Навіть сфотографував нас…



Я дістав знімок і простяг поліцейському. Той обережно взяв його двома пальцями, ніби крило мертвого метелика, і, не дивлячись, поклав на стіл. [38]



- Поль Алессандрі - третій зліва. Він був грумом у казино “Рюль”. Сидів у в’язниці…



Блондин підсунув кінчиками пальців знімок до мене. Йому не потрібен був цей документ. І Поль Алессандрі, хоч він і сидів у в’язниці, поліцейського теж аж ніяк не цікавив.



- Моя знайома носила на шиї дуже коштовну прикрасу.







В мені все перевернулося. Лишалось уточнити кілька деталей, і цей період мого життя завершиться тут, в одному з кабінетів поліційного управління. Настала та хвилина - я був цього певен,- коли блондин зніме з друкарської машинки чорний футляр, поставить її перед собою на столі, закладе в неї аркуш паперу, з тріском поверне ручку, а потім підведе до мене обличчя і ввічливо скаже: “Я вас слухаю”.



Але блондин і далі нерухомо сидів і мовчав, підперши рукою підборіддя.



- Моя знайома носила на шиї дуже коштовний діамант,- промовив я вже твердіше.



Він мовчав.



- Той Поль Алессандрі, що видавав себе за американця, звернув увагу на її діамант і навіть хотів його купити…



Поліцейський випростався й поклав руки на стіл з рішучістю людини, що хоче покласти цій розмові край.



- Йдеться про вашу знайому? - запитав він.



- Так.



- Отже, ви не перебуваєте з нею в родинних зв’язках?



- Ні.



- Наш відділ називається “Розшук в інтересах родини”, а ця особа, якщо я правильно вас зрозумів, до вашої сім’ї не належить.



- Ні.



- Таким чином…



Він розвів руками з таким безпорадним виглядом, який більше личив би священнослужителеві.



- Та й, знаєте… я до таких зникнень звик. Здебільшого втечі… Ви певні, скажімо, що ваша знайома не подалася з тією парою у мандри? А вам вирішила поки що нічого не повідомляти.



І все-таки я спромігся пробурмотіти:



- Я читав у газеті, що автомобіль марки “опель” розбився на дорозі між Ментоном і Кастелларом.



Блондин потер руки з тою самою набожністю святого отця.



- На Лазуровому березі дуже багато “опелів” розбиваються на дорогах…



Він підвівся, взяв мене під руку і, ввічливо підштовхнувши до дверей, сам розчинив їх переді мною.



- Шкода… Ми нічим не можемо вам зарадити.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций