Антоненко-Давидович Борис Дмитрович Смерть — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 29 марта 2015



Скраю навіть зачулося вже похапливе:

— Отче наш, іже си на небесех, да… Горобенко різко встав і високо здійняв угору руку. Натовп одразу замовк, і спів обірвався.

Ліворуч сіпав Горобенка за рукав Дружинін:

— Дайте я им скажу… Они поймут… Горобенко різко крикнув:

— Слово має робітник (він виразно підкреслив це) товариш Дружинін.

По натовпу пробігло шарудіння й змовкло. Дружинін спокійно, не поспішаючись, виліз із свого місця і вийшов наперед столу.

— Товарищи радяне!. — Горобенка здивувало спочатку це звертання, а потім він збагнув: Дружинін захотів пристосуватись у мові до специфічних умов села і ці «радяне» була в нього якась комбінація між кількома відомими йому українськими словами — «Рада» й «громадяни».

— Не в том дело, радяне, што — «отче наш». Разве кто запрещает? Пожалуйста! Но ведь для этого есть церковь…

Худе жовте робітниче обличчя Дружиніна вплинуло на масу. Його урівноваженість і спокій передались натовпу. Натовп прохолонув і замовк. Вже ніхто не перечив, і Горобенко запропонував обрати президію з’їзду.

— Як будемо вибирати, товариші, списками чи персонально?

І знову від стіни, що десь за натовпом, настирливо і вперто закричало:

— Парсонально! Парсонально!. Вдруге зчинився галас, і в приміщенні, по всій школі прокотилось:

— Парсонально!

— Не треба списків!

— Тут не понімають, що воно за «Парсонально».

— Без списків! Не треба…

Десь збоку коло столу зачулось: «Просимо списками! Ком’ячейка предлагає такий список…» і захлинулось. Гарасименко похмурився і зблід.

— Я ж говорив, що з багачами буде біда. Підмовили вже… Горобенко підвів руку, і так само, як і перше, галас одразу перетнувся.

— Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури.

Знову рвонула хвиля, знову баский кінь натовпу зірвався з уздечки:

— Покотила! Покотила!… Сидоренка… Павлія… Покотила. Просимо!.

Вирвався чийсь дужий голос:

— Учителя Батюка Миколая Хведоровича!

І натовп, мов змигнувшись, у один голос заревів:

— Учителя! Учителя!. Миколая Хведоровича просимо-о! Збоку, коло дверей, стояв Батюк і посміхався. Ця усмішка впала Горобенкові в вічі дрібненьким потолоченим шклом і задряпала по грудях. Ага-а, он воно що! Єдиним фронтом, голубчики? Цього й треба було сп одіватись. Але ж ні, до ста чортів? Цього не буде! Ні!

Проте віжки зборів вирвались уже з Горобенкових рук. Батюк вийшов до столу і, не просячи слова, поза президією просто звернувся до з’їзду:

— Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на це. В мене школа, читальня, сім’я… Від натовпу ще дужче, ніж раніш, бурхнуло:

— Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!.

Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув:

— Ніяких слів, громадянине Батюк! На місце! Натовп від того крику в передніх рядах принишк, замовкли й задні. Батюк перелякано оступився набік, але зараз же знову посміхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зім’ятого брудного повітря і різко вдався до натовпу:

— Як голова перевиборчої трійки я не дозволяю кандидатури вчителя Батюка. Тут не місце прихованій петлюрівщині!.

По цих словах віжки зборів остаточно випорснули в Горобенка. Приміщення захлинулось від ярого лементу.

Тепер годі було добрати, хто кричав і що. Як на те, з вулиці, від краю села тріснуло кілька сухих пострілів і під школою затупотіли коні.

Шалений шарварок розпирав клас. І в тому пеклі Горобенко самим життям своїм нараз відчув пристрасну і гарячу смерть. Вона жаром дмухнула від скручених упрілих тіл і вже простерла до президії руку. Ось вона сама візьме собі зараз останнє слово, і тоді зчиниться щось страшне.

Гарасименко поспішно витягнув з кобури наган і виставив перед себе. Славіна писнула й зашилась у куток. Її очі застигли в жасі на Гарасименковому пістолі.

Але сталось дивне: натовп одразу замовк, знітився і зів’яв. Серед нього рівно постелилась жива стежка, і нею швидкими кроками пройшов до столу озброєний Попельначенко з Дроботом і три червоноармійці.

Попельначенко стиснув ремінь рушниці і пошепки на вухо промовив до Горобенка:

— Ушивайся з нами мерщій. Банда входить в село. Знадвору, вже недалеко, розломилось знову кілька пострілів.

Попельначенко круто повернувся до зборів:

— З’їзд закривається. Тут буде призначено ревком. Але пам’ятайте — хто з вас хоч чим-небудь банді…

Він не скінчив. Рясна стрілянина знялась зовсім близько. Весело дзенькнула шибка, і забряжчало на лутці розбите шкло.

Натовп сахнувся від вікон і буруном одхлинув до дверей.

— Стій! В бога мать!.

Дробот вискочив на лаву й підвів угору руку з австрійською шишкуватою бомбою.

— Не з місця! мать! мать!

Натовп прикипів до місця. Червоноармійці цокнули затворами. Попельначенко ступив крок наперед і спокійно скомандував:

— Комуністи, за мною!

Надворі під самою вже школою гарячкове тріпотіла стрілянина. XIV

— Я гадаю, ми вже можемо розпочати засідання! Ханов, як святий на іконі, поклав перед себе долоні на столі і оглянув присутніх.

Макарон на знак згоди хитнув головою і флегматичне дивився на каламаря. Гусак нервово крутився на стільці, витягував угору шию, мов йому муляв там комір, і крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелі насуплений і на диво мовчазний.

В учительській було занадто неспокійно. Щось вадило педагогам, як звичайно, без пристрасті почати жувати розм’яклі слова, мляво тягнути на налигачі нецікаві й досить-таки феєричні розмови про стан освітньої справи на учительських курсах. Кожний із них окремо прекрасно собі уявляв безглуздя й марність говорити тепер на голодний шлунок про якісь там нові освітні плани, дошукуватись нових методів, коли немає чого їсти, нема підручників, нема зшитків і бракує навіть пер. Кожний із них розцінював свою участь у засіданнях і нарадах як гру в дурня, одначе, зібравшись докупи, вони удавали, ніби працюють, обмірковують і шукають. Це не виходило в них, бо хотілось дізнатись про пайку, про останні свіжі чутки й мерщій податись на свій город посапати огірки та картоплю. Через це педагоги не затримувались на засіданнях.

Одначе сьогодні засідання не йшло їм у душу. Ханов підпер пальцями скроні, вивалив понад окуляри очі і знову вдався до колег.

— Так, може, вже почнім?

Борисенко прудко, мов підколотий, устав і нервовою ходою зміряв учительську.

— Я, власне кажучи, хотів спочатку запитати… — Борисенко зупинився і глянув Горобенкові в вічі. — Да… так я хотів запитати, чи вважають шановні колеги за… — Борисенко запнувся, погладив борідку «рішельє» і з притиском сказав: — за нормальне, що лектор української мови, товариш Горобенко, дозволяє собі передавати на стороні все те, що ми тут говоримо?.

Горобенко штучно посміхнувся, але нараз почув, як йому зашарілись щоки і стало душно.

Гусак єхидно процідив серед тиші:

— Да-а…

— Вікторе Семеновичу, може, ви це відкладете?. У нас зараз є важливі справи, — спробував був розвіяти інцидент, що грізно навис в учительській, збентежений Ханов, але Гусак рішуче заперечив:

— Нет, как же? Так нельзя… Это касается нас всех, мы не можем…

Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка і мовчки пожував слину.

Горобекко закинув за коліно ногу й намагався витримати Борисенків погляд. Він навіть глухо мугикнув:

— Ну, ну… прошу…

Це обурило Борисенка. Він одвернувся до педагогів і мелодраматично проспівав млосним баритоном:

— Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпіонили, щоб ябедничали на нас?! Гусак заскреготів стільцем:

— Это просто возмутительно!.

Горобенко підвівся й простягнув до Ханова руку:

— Я прошу слова.

Борисенко сів і зневажливо задер голову:

— Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко!

Гусак накивував Макаронові бровою:

— Интересно, право…

Ханов знову тривожно засіпався на стільці й не знав куди подіти очі; «Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь…»

Але Горобенко вже одійшов од свого стільця й стиснув його спинку руками.

— Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розуміється, виправдуватись, я тільки хочу сказати…

Гусак стрепенувся й поспішно перебив:

— Мне кажется — это несколько неудобно, что лектор украинского языка говорит здесь по-украински… Ведь мы не понимаем…

Ханов підвівся й нетерпляче застукотів пальцями по столу:

— Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине…

Горобенко здригнувся і щільно стулив губи, Ханов із жахом чекав на його слова. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку і важко, мов уперше потрапив сюди, провів очима по кімнаті.

— Та-а-ак… Це дуже добре, що ми договорились… Тепер усе ясно.

Учительська потонула в напруженій тиші. І тоді з небувалою силою вибухнуло в Горобенка й ударило по учительській:

— Тут сидить справжня контрреволюція! Педагоги стрепенулись і застигли. Горобенко рубонув ще раз:

— Я вживу заходів розігнати цю лавочку… Досить! Ханов скочив із місця і, благаючи, простер до Горобенка руки:

— Виноват! Константан Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь явное недоразумение…

Зблідлий Гусак сквапно задріботів куценькими, кривими ногами до Горобенка:

— Нет, товарищ Горобенко… разрешите мне… вы совсем не поняли… я совершенно не хотел…

Горобенко закинув на потилицю чуба, а потім протяжно й урочисто сказав:

— Я скінчив.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций