Гончар Олесь Терентійович Микита Братусь — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 29 марта 2015



Треба переборювати, сказала я собі, адже Микиті Івановичу на початку теж нелегко давалося, а тепер який сад виплекав і власні сорти має.»

Далі — там знову привіти і люте Оришчине тісто. Дуже не по нутру мені оця «опатія», в нашому живому ділі це як лишай, як грибкове захворювання. Звідки воно? Нема, нема, та й виступить на котромусь із нашої молоді. Чи тобі, дівчино, доводиться щовесни шмагати босоніж до Фальцфейнів на заробітки? Чи стоїть над тобою пан Філібер, заставляючи на збиранні черешень цілими днями співати, як заставляв він своїх наймичок, щоби, співаючи, не могли вони в саду ягоду з’їсти? Двадцять років дівчині, здоров’я на трьох, сад насаджує небувалий, а зіткнулася з якимось твердолобим і вже в неї — а-па-тія!. Треба відповісти Любочці міцно, з червоним перцем. Інші можуть і зачекати, а їй відпишу негайно.

Степан Федорович, повідомляє, що 12 травня відбудеться вчена рада науково-дослідної станції і що стоїть на тій раді моя інформація про наслідки першої зимівлі цитрусів в умовах нашої зони. Сам ще не встиг на радощах опам’ятатись, а Миронець уже на люди тягне. Наче знав він, що я сьогодні траншеї відкрив, сорока йому на хвості, мабуть, віднесла. Що ж, доведеться їхати інформуватись шановній раді, недаром же вона обрала мене своїм членом.

— Скучай, Оришко, скоро в Степове поїду.

— Знову засідати?

— Знову, бабунику.

— Щось дуже ти часто зарядив у Степове. Гляди, ще академіком станеш.

І, війнувши рушником, вона ставить вечерю на стіл. Тільки я за ложку, як відчиняються двері і, пригнувшись, заходить до хати сам товариш Мелешко.

— Твоя таки доля не вмирала, Логвине Потаповичу.

— Іду вулицею та й чую, що в куми Оришки чимось смачним з димаря пахне. Дай, думаю, зайду, може, Микити якраз дома немає.

— Ви таке й придумаєте, куме, — несподівано посміхається моя Оришка, розгорівшись, мов сімнадцятка.

— Якби оце ваша Степанида почула.

— Хіба, — кажу, — Степанида така деспотка, як ти? У них там свобода совісті панує. Сідай, міністре, — Припрошую Мелешка до столу.

Він не дуже прошений. Крякнувши, сідає (так само, - як розписується — навскоси, по діагоналі до мене), лікоть ставить на стіл, аж дошка під ним жалібно поскрипує. Не вперше їй отак поскрипувати — не вперше сидить Логвин Потапович за моїм столом.

Зауважу принагідне, що природа-мати не поскупилася, формуючи нашого Мелешка. Це він ще трохи й схуд, відколи парторгом стала в нас Лідія Тарасівна. Раніше ковалям мало не щотижня доводилось міняти ресори під його тачанкою, а це вже другий рік їздить — нічого. Думаю, що з поміччю Лідії Тарасівни він рано чи пізно таки й за Четверту главу перевалить.

Голова у нашого Мелешка, як завжди, старанно вибрита (щоб межі лисини були менш помітні), обличчя пашить здоров’ям, у шкуру не потовпиться і вражає кожного своєю обвітреною масивністю та богатирськими обіддями чорних вусів. Завжди нашому Мелешкові жарко, гімнастьорка на ньому, з запиленими орденами «Знак пошани» та «Вітчизняної війни», уже й зараз розстебнута (вважайте, що на все літо), всякий може милуватись закучерявленими головиними грудьми. Глянувши нижче, побачимо солідний головин живіт, що пружинить під гімнастьоркою, обтягнутий вузеньким кавказьким ремінцем (просто дивно, як отой тоненький ремінець та витримує такий тиск), а ще нижче. та хай йому грець! — доки обмалюєш цього Мелешка з голови до п’ят, то й вечеря вичахне.

— Оришко, може, наллєш нам хоч по наперстку. Бажано малинівки.

— Нема в мене малинівки! Потроху-потроху та й вилизькав за зиму!.

Знаючи Оришчину натуру, я мовчу: жду подальшого розвитку подій.

А вона, побубонівши ще трохи, незадоволено подзенькавши біля буфета, підходить до столу і. наливає. Тієї ж таки малинівки, яку я нібито вже давно вилизькав. Отут моя Оришка вся! Дивна жінка, ні на кого її не зміняв биї Вона тебе покритикує, вона тобі викаже і сама ж тебе й пошанує.

— Отже, будьмо!

— Будьмо!

Очі в Мелешка дрібні, розумні, лукаві, свердлять і свердлять співбесідника весь вечір і лише, коли він решуче або перехиляє чарку, то їх — нема, пірнають кудись у тілесну живу глибину. Я не пригадую, щоб Мелешко коли-небудь посміхався, мабуть, він посміхатись не вміє. Якщо йому гірко — сопе, якщо ж весело, то просто регоче, аж шибки в конторі бряжчать.

— Ото вам і все, — попереджає Оришка, хряпнувши буфетом, — більше не ждіть.

Тепер я знаю, що ждати нічого: на повторний шкалик буднього дня у неї не розраховуй. Та й ми не з тих, що в кінці вечора мають звичай під столом зустрічатись. У нас, я передчуваю, буде з Мелешком серйозна розмова.

— Чого ти, — кажу, — Логвине Потаповичу, не завернув сьогодні в сад, щоб на цитруси глянути? Там такі стоять — серце радуєгься.

— Оце я й забіг довідатись. Значить, житимуть?

— Ще й плодитимуться.

— Ну й слава богу. чи то пак природі слава та третій твоїй бригаді. Це, думаю, буде неабияка стаття в наших прибутках.

— І не лише стаття, Логвине Потаповичу.

— Звісно, не весь лимон піде на реалізацію, будемо й на трудодні видавати. А я оце по рудниках гасав, хотів кріпильного лісу добути для свинарників. Ніхто не дає! Ось тобі й зближення, ось тобі й ліквідація протилежності між містом та селом. Як ми для рудників, так і п’яте, і десяте, а вони хоч би шефство над нами взяли та лісу кубів скільки відпустили.

— Це рудники вже почали ліс для нас одержувати? Не чув. Чи, може, який-небудь новий спосіб придумали, щоб лави в шахтах не кріпити?

— Ти не смійся, Микито. Я знаю, як це робиться: блат — великий чоловік.

— Не згоден я з тобою. Може, і був коли-небудь та для кого-небудь великим, але чим далі, то все меншає, уже перетворився в ліліпута. Думаю, що ми його взагалі скоро в землю втопчемо. В наші дні, навпаки, товариш Держконтроль став великим чоловіком.

— Проти цього не заперечую, — покривився Мелешко,. зарипівши стільцем — Але тобі, як членові ревізійної комісії, добре відомо, що в нашій артілі відносно порушень статугу все в порядку. Держконтролеві у нас нічого робити. Не з колгоспу, а в колгосп, оце моє статус-кво. Колгоспом я дужий, колгоспом багатий і тому завжди стою на варті його інтересів. У нас ніхто руки не погріє, це не те, що в «П’ятирічці» — поросят розбазарили, а потім акта склали, нібито поросята поросят поїли.

— Ми їх ось підгягнемо, як посватаємося восени.

— Об’єднання, звичайно, річ добра, я давно казав, що крупне господарство далеко рентабельніше. І навіть, Микито, якщо мені й головою не бути в укрупненому, то я все-таки за укрупнення. Правда, одне мене трохи бентежить. В цьому році за тваринництво нам зірки світять (Оришка моя від печі аж вухами пряде). Напевне і вам, кумо Оришко, ну й мені ж, як голові. Не знаю тільки, як буде, коли при об’єднанні оберуть когось іншого. Кому тоді присудять? Чи тому, що був, чи тому, що буде?

— Не турбуйся, Логвине Потаповичу, в Кремлі правду бачать. Ти мені інше скажи: був у тебе сьогодні Аполлон Комашка, садівник з Орджонікідзевського рудника?

— Це той кавалер? Був.

— Про що ж ви переговори вели?

— Та про що ж: про саджанці, звісно. Дай та дай. За цими дайками якраз і починаються порушення.

— Відмовили, значить.

— Чого там відмовили. Зюзь теж присутствував при розмові, не дасть збрехати. Продамо, кажемо, небоже, що самим не гоже. Не думай, що я так йому й бовкнув, ми, брат, теж дипломати!. І знаєш, чого він захотів? «Сталінського» їм відпустіть, хо-хо-хо. Розкуштували. Але ми, як відомо, народ темний, нам аби гроші, аби ліс, а не хочеш по дружбі жити — зідчалюй. Он старий друг-приятель Карпо Лисогор учора дзвонив, хоче свою МТС озеленити. Карпові не уважити просто гріх, та й то відносно «Сталінського» я ще не дав йому остаточного резюме.

— А, по-моєму, і рудникові треба відпустити.

— «Сталінського»?

— «Сталінського».

— Ти що, Микито? Такий сорт! У нас в руках!. Та ні за які гроші!

— Саме такий сорт мусять одержати рудники.

— Слухай, Микито. Я знаю тебе давно: ти завжди по коліна у фантазіях бродиш. До твоїх коників нікому з нас не звикати. Але чим далі, мені все важче тебе розуміти, Микито. Чи ти вже перестаєш бути патріотом нашого «Червоного запорожця»? Чи тобі не дорога його слава і пріоритет? Ми з тобою — фундатори, ми за нього який бій витримали з куркульнею та її полигачами! (Оришка моя навмисне гримить рогачами). Вийшли, нарешті, на світлий шлях, залікували рани війни, зміцніли так, що з Посмітним можемо тягатись! І оце тепер ти радиш — повідчиняти ворота навстіж, заходь, бери, що на тебе дивиться? Їй-право, Микито, якби ти не отут виріс, подумав би, що тебе рудничани підіслали!

— Все-таки я не второпав, Логвине Потаповичу: чому ти не хочеш нового сорту гірникам відпустити?

— Е, ти на це не бий, товаришу Братусь! Сам я з нашим героїчним робітничим класом здавна змичку маю. Ти бачив їхні сади? Вони за них тільки беруться. Вони ще не знають, на якій вербі груші ростуть. Ти їм даси рідкісні, найдорожчі саджанці, а вони їх завтра своїми козами поспасують!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций