Покальчук Юрій Володимирович Заборонені ігри — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 27 марта 2015



Але все це просто так вам не мине, так просто не пройде… I тобі, малий, також дещо далі буде…

Він зосереджено замовк і ніби вдивлявся в себе, минуло кілька хвилин. Панувала тиша. Мольфар ніби забув про нас.

— Ну то що далі буде, скажіть! — не витримав тиші Василько.

— Я говорю, коли вважаю за потрібне говорити, ти, щеня мале! Твоє діло сидіти, мовчати і чекати! Що то за виховання? He чуєш? Який з тебе Вовк? Ще кажуть, що ти особливий! Зараз прожену геть, і все тут!

Він перевів подих і потім звернувся до мене.

— Ти вчи цього нечемного циганюру! Бо він там за своїм коханням не тільки голову, але й нюх втратив, а це не тільки зле, це небезпечно. Пора йому вертатись до життя! Баба є, діти е? Чудово! Ти її любиш, вона тебе любить — чудово! Але ж треба жити далі! Ти спитав у Бога, як жити далі? I чи справді все минуло? А цього старшого хлопця ти втягнув у себе і хочеш його отак от лишити?

— Та я не збираюсь його лишати по життю, ми назавжди разом, що ви кажете! — обурився Василько.

— Ти повинен сам про все подумати заздалегідь, і все собі самому сказати вчасно. Бо ріка життя стрімка і сувора, не встигнеш озирнутися, і людини поруч немає, якщо не беріг її. Тобі скоро двадцять років. Ти пам’ятаєш, що всі твої попередники вмирали у цьому віці. А ти не боїшся?

— Боюсь!

— От і правильно, що боїшся. Дуже добре. Ати, — він звернувся до мене, чоловіче добрий, знаєш щось про своїх дідів-прадідів?

— Трохи знаю, — здивувався я.

— А як було прізвище твоєї бабусі, матері твоєї мами, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Моя бабуся була донька німецьких колоністів, що мали тут хутор і господарство на ньому, і її батько мав тут кавалок лісу і фактично провадив невелике лісове господарство.

— Ну-ну! А як було прізвище цього німецького лісника, твого прадіда?

— Вольф, здається Вольф чи Вульф, щось такого.

— А що це значить по-німецьки, ти освічений рагулю?

Тут я таки справді розгубився.

— В-вовк.

— От бачиш, які зав’язочки бувають у світі. I останнє. Скажи як тебе звати — ім’я і прізвише.

— Любомир Сірий,

— Чудово. А тепер постав своє прізвише, яке старшого за віком спочатку, а потім свого молодшого циганчука і що буде разом.

Ми з Васильком вже не здивовано, а розгублено і якось безтямно глянули одне на одного.

— Сірий Вовк!

— Ха-ха-ха-ха! — засміявся мольфар. — Кілька років поряд і один одного не бачать! Друзі, майже родичі, а живуть як ті сліпі кошенята!!! Ви разом творите щось одне, таке, що вас може не тільки вирятувати, але надати вам багато більше ніж ви маєте! А зараз мовчіть і начувайтесь! Жодного зайвого слова! Бо буде справді зле!

Він устав і пішов кудись углиб колиби і коли повернувся до нас, на голові в нього була шапка-чучело, просто на ніс йому спускалась оскалена вовча голова з великими зубами, і вже не стільки було видно очі мольфара, скільки скляні очі вовка викликали увагу і вабили зосередитись на них.

— Знак Вовка! — прошепотів дід, голосним шепотом. — Знак Вовка! — повторив він, торкаючись рукою вовчої морди над головою. — Я спитаю, а ви тримайтесь, і не бійтесь! Знак Вовка! Знак Вовка! Далі він шепотів якісь закляття, ми нічого не розуміли, і якось мимохіть притиснулись один до одного, бо в повітрі запанував страх і небезпека, щось важке зависло в повітрі. Раптом стало зовсім темно, навіть світло пригаслого вогню ледве тьмяніло, і враз тишу роздер, просто розшматував на кавалки жахливий і могутній вовчий клич, і вдарила ніби блискавка просто в тліюче багаття, ніби вогненний стовп повстав із багаття, прямий і широкий і високий до стелі, і з цього палаючого стовпа поволі вирізнилась страшна, висока, до стелі, як отой стовп, постать велета, напіввовка-напівлюдини.

Велетень був, як голий чоловік з неймовірними м’язами no всьому тілі, але тіло його було ускрізь поросле густою короткою вовчою шерстю. Він розправив плечі і усміхнувся.

I це було найжахніше — обличчя людини і Вовка, змішані разом. Вовчі вуха і голова, трохи виставлена вперед щелепа, приплюснутий трохи ніс, величезні зуби, які засвітились в оскалі усмішки, і очі, немигаючі, які щомиті міняли колір, заворожували і жахали.

Я почув, як Василько тремтить від жаху, але й сам я був у стані такого афекту, в якому не соромно і не мало впісятись від побаченого.

На велетня було страшно дивитись, але й погляду від нього не можна було відірвати. В ньому було очевидне химерне поєднання добра і зла, сили і ніжності, любові і ненависті, всіх суперечностей світу і людської істоти, всього того, що в іншій людині вабить з усіх сил і водночас відштовхує через захист власного «я».

— Що? — спитав мольфар.

— Той, хто позбавиться Вовка назовсім, втратить силу життя і пропаде.

— Куди? — спитав мольфар.

— Прокляття — для дурнів. Вони гинуть. Розумний помножить силу Вовка на свою. Пройти Шлях Вовка, зрюзуміти Закон Вовка, виконати Знак Вовка… Тоді перемога, яку шукають… двоє… Можлива…

— Як? — спитав мольфар.

— Важко, подолається удвох. Житимуть. Біда перейде. Віра. Потрібна віра в… Віра. Знак Вовка.

— Чому? — спитав мольфар, і голос його затремтів, і я зразу зрозумів, що він питає забагато.

— Тому що!! Все хочете знати зразу. Прийде час… — раптом велетень розсердився і голос його став схожий на грім. — Пиздите до хуя! Ідіть самі шукайте, засранці! Пробуйте, шукайте і бійтесь! Тоді щось знайдете…

Я ніколи не думав, що иривиди можуть матюкатись. Щоправда і привидів раніше ніколи не бачив.

Велетень трохи подобрішав, і засміявся. Потім звернувся до мольфара.

— Ти розумний, старий і добре мені робиш, я знаю і ти знаєш, що я знаю. Але чому ти для них так стараєшся? Чи вони того варті? Оцих два людських недойобки, один менший, другий старший…

Він подивився на нас впрост. Я подумав, що зараз всруся, бо мені здалося, що нам вже кінець. Виглядав він жахливо, м’язи дико напинались, коли він махав руками, і серед того всього волосся стирчав велетенський хуй з якимись нереальними яйцями і це виглядало при всьому страхові трохи комічно, і я несамохіть відмітив, що він схожий на якогось героя коміксів, тільки у тих завжди з хуєм проблеми, аби дітей не лякати, а цей просто жах… а кого ж він трахає, у нього ж має бути якась вовкосучка, вовкотьотя з велетенською волохатою пиздою, або просто велика вовчиця, або… Ці думки проносилися в мене в голові блискавично і якось відволікли мене трохи від панічного страху, бо я раптом збагнув, що як на пиздець, то пиздець, a як ні, то на хєра срати собі в штани.

— Ха-ха-ха-ха — раптом зареготав велетень. — А ти не дурний і не такий бздотливий, як показався зразу, гарно ти мене побачив…

Отут я пересрав капітально, адже він прочитав мої думки майже водночас зі мною. Зараз він мені покаже…

— На хєра мені тобі щось показувати! Ти дурню! Старий — мій друг і викликав мене, аби вам помогти. А в нас одні якісь дуже й дуже далекі спільні родичі, так що я вас нищити не буду. Колись може ти довідаєшся, хто такий Син Вітру, і що було з його синами, і хто такі були тоді для нього вовки! Ви мене не бійтесь. Коли я сказав бійтесь — це себе бійтесь, рагулі! Себе бійтесь! Вовк є всередині кожної людини. A y вас більше, особливо в нього!

Він показав на Василька.

— Даси себе тому вовкові з’їсти — туди тобі й дорога. якщо знищиш вовка в собі повністю, також здохнеш, бо тебе заб’є так або інакше той, в кого вовк усередині живий.

Я чую, кажеш — не дам себе з’їсти, і він — не дасть! To чого хочете? Живіть!

Просто не буде, але — живіть! Виживете — буде вам добре!

А зараз — досить! Я втомився. Заплющіть очі!

Крізь заплющені очі вчувалося, що довкола почалася буря, спека змінилася холодом, почалася завірюха, просто хуртовина, вітер, дощ, сніг, знову вітер і враз знову тепло.

Потім я почув голос мольфара:

— Все! Ви вільні!

Але розплющити очей не міг, почував лиш тіло Василька біля себе, постійне тепло його тіла поруч лишалося ніби єдиною зачіпкою за реальність з того всього, що діялося з нами, з того, що відбувалося довкола, і якимось зв’язком із живим реальним життям, в якому ми нібито колись жили.

Коли я розплющив очі, то одразу не міг збагнути, де я і що зі мною.

Піді мною була бараняча шкура, на яку ми увечері сіли з Васильком у колибі біля вогнища, і напроти нас тоді сидів мольфар.

Я лежав, накритий вовняним карпатським ліжником, біля мене поруч спав Василько, він ще не прокинувся. Тепло було поруч.

В колибі більше нікого не було.

Я подивився на годинник, пів на десяту. Ого! Скільки ж ми проспали! Ми приїхали до мольфара пополудні, перекусили і засіли в колибі. Але то не було ще пізно, щойно передвечір’я, а спали аж до пізнього ранку.

Враз в пам’яті сплив вчорашній вечір, страшна потвора, якій мольфар задавав питання про нашу долю, і її чи то пак його, я згадав його чоловічі принади і усміхнувся, поважні філософські відповіді.

Але чи це трапилось насправді, чи може це все мені приснилось. Я розбудив Василька.

Він довго тер очі і не міг зрозуміти, де він і що ми тут робимо.

Врешті до нього дійшло.

— Слухай, цей потвор справді був з нами, чи це нам снилось.

— Двом однакові сни не сняться…

— А може це наркота? А якщо дід дав нам якогось мухомора і ми забалділи так, що якась потвора нам привиділась і ми чемно слухали її белькотню, а насправді дід нас розводив, як жабенят.

— Або як кошенят.

— Або як поросят! Вставай, підемо подивимось, що тут на світі робиться!

Ми вибралися з колиби, і нас зустрів свіжий карпатський ранок з чудовим краєвидом довкруж і повітрям, яким, здавалося, не можна було надихатися, а вже хотілося вдихати його якомога більше, ніби на потім, на прийдешнє.

Ми зайшли до хати, вона була відчинена, але в ній нікого не було.

На столі було приготовано виразно для нас — хліб, молоко, масло сир і казанок з гарячим духмяним карпатським чаєм, який ми пили увечері.

— Зараз нап’ємося чаю, і знову забалдіємо, і знову щось прикольне побачимо! — в’яло пожартував Василько.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций